Майстер і Маргарита

Для мене  театр Франка починався з "Майстра і Маргарити" Ірини Молостової. Це був кінець 80-х, мені років 15-16 не більше, я школярка і ще не закохана ні у цей театр, ні у творчість Булгакова :)  

Перш за все похід на цю виставу запам’ятався як подія добровільно-примусова: Булгакова тільки-но включили до шкільної програми і вчителька літератури, погрожуючи незадовільними оцінками і неминучою деградацією всього класу, практично під конвоєм привела нас до театру :) На скільки я пам’ятаю, самого твору на той момент ніхто з нас прочитати ще не встиг – цю книгу доволі складно було знайти у СРСР. Сюжет ми дуже приблизно уявляли собі завдяки пісні Ігоря Ніколаєва, яка була дуже популярною у той час, і особливого захоплення від необхідності заглиблюватися у тематику не відчували.

Але, як тільки почалася вистава, все змінилося.  Ступка-Майстер, Куб"юк-Маргарита, Хостікоєв-Воланд, Бенюк-Бегемот, Сумська-Гєлла – звичайно це сузір’я не могло залишити байдужими навіть таких незацікавлених глядачів, якими ми були на той момент. Скепсис змінився цікавістю і вир містичних подій змусив нас, затамувавши подих, спостерігати за розвитком сюжету.

Кумедні витівки Бегемота, голова Берліоза , Воланд, який походжав глядацькою залою  і кохання, зовсім не таке в пісні Ніколаєва :) Це була моя перша зустріч з Булгаковим і саме завдяки цій виставі я назавжди закохалася у його творчість! А ще саме ця вистава (вибачайте, Михайле Опанасовичу :)) назавжди перекреслила для мене  мову оригінального твору…

«Она несла в руках отвратительные, тревожные желтые цветы. Черт их знает,как их зовут, но они первые почему-то появляются в Москве.» Безумовно, геніальний текст, але перше і найсильніше враження від зустрічі Майстра з Маргаритою мені подарував Богдан Сильвестрович Ступка! Замріяний погляд, спокійний тихий голос і таке проникливе: «Вона несла в руках огидні, тривожні жовті квіти. Біс його знає, як їх називають, але вони перші чомусь з’являються в Москві.»

Мені дуже складно було потім читати першоджерело… Сила театрального мистецтва внесла свої корективи у моє сприйняття, посилила його і для мене, російськомовної до речі людини у житті, в руках Маргарити назавжди залишилися «…огидні, тривожні жовті квіти» А інакше це не «Майстер і Маргарита» :)

А ще дуже запам’яталася остання сцена вистави, коли герої покидають Москву. На сцені, на тлі чорної завіси у чорних довгих мантіях  Воланд, його почет, Майстер і Маргарита. Пролунали останні репліки і на одну - єдину мить у залі згасло світло. Цілковита темрява тривала лічені секунди, але коли ввімкнулося освітлення, мурахи побігли шкірою… Там, де щойно стояли актори було порожньо і тільки зловісна чорна завіса тихо коливалася перед принишклим глядачем. Добре пам’ятаю стан заціпеніння і сполотнілі обличчя моїх однокласників – ми всі розуміли, що акторам просто не вистачило б часу, щоб піти зі сцени, але вони зникли!

 Лише оговтавшись від містичного жаху ми зрозуміли, що чорна завіса і була тими мантіями, які вкривали плечі акторів і для «зникнення» їм достатньо було просто перекинути її край через голову. Але це прозаїчне відкриття промайнуло майже непоміченим – для нас герої зникли раптово, містично, по-булгаковськи…

Я дуже шкодую, що цієї вистави більше немає в репертуарі театру… Я дуже шкодую, що так рано пішов у Вічність великий Майстер Богдан Сильвестрович Ступка… Але я щаслива тим, що одного разу мені довелося закохатися у франківські «…огидні, тривожні жовті квіти»…