Серія інтерв"ю "Театр Франка. Службовий вхід"

Іскорка, що залишається у тіні

Вона змінює сонячні промені на місячне сяйво, їй під силу за одну мить посіяти на чистому небі спалахи блискавиць, затопити яскравим світлом всю сцену або зачарувати глядацьку залу  романтичними сутінками. Вона впевнено керує порами року і часом доби, запалює зорі і чаклує з тінями, висвітлює і приховує, засліплює і занурює у темряву.  Складне обладнання слухняно підкорюється цій чарівливій тендітній дівчині, схожій на веселу іскорку з теплого багаття. Саме від неї залежить у якому світлі постане перед глядачем вистава. Вона – художник по світлу – Ганна Ваховська.

фото з особистого архіву Гані

Ганнусю, де навчають твоїй спеціальності? Як ти прийшла в цю професію?

Нажаль, в Києві немає навчального закладу, де випускаються "світлячки".  Навчають акторів, звукорежисерів, гримерів... багато кого... а ось з художниками по світлу, якось не склалося. Мабуть, немає такого попиту на цю професію, але для того, щоб працювати в моїй галузі однієї фантазії замало,  тут важливими є знання математики, фізики… Кожного року  ми здаємо  екзамени з техніки безпеки тому, що працюємо з електроприладами і будь-яка помилка, може привести до небажаних наслідків, навіть до зриву вистави. Це такий ліричний вступ (посміхається)

А якщо серйозно, у мене особлива ситуація: можна сказати, що я представник династії. Мої батьки колись познайомилися саме тут, вони обоє працювали у театрі. Тато був художником по світлу, то ж я пішла його стежиною. Пізніше він керував освітлювальним цехом, і саме він мені  запропонував якийсь час попрацювати тут, але я була проти цього, не хотіла - це було не зовсім моє!

Що саме? Технічний фах, театр, робота поряд з татом?

Геть усе! Я це відчувала. Я хотіла, звісно, працювати у театрі, але за інших умов і обставин! (посміхається) З дитинства, десь з восьми років, я грала у виставах  Дитячого Музичного театру «Казка»,  і в театрі  я  бачила себе в якості молодої актриси, але… Зрештою, йшлося про тимчасову роботу. «Попрацюй хоча б один сезон (театральний), - казав батько, - а там буде видно, як складеться далі». От і склалося - закрутилося, завертілося, затягнуло, і вирватися стало дуже складно. Я побачила роботу в театрі з іншого боку: все що відбувається за кулісами, весь процес від народження вистави і до  представлення її глядачеві. Я побачила всю цю "кухню", роботу всіх працівників: акторів, звукорежисерів, освітлювачів, монтувальників, реквізиторів. І тут вималювалася така собі картинка 3D (сміється)

І скільки ти уже працюєш?

Чотирнадцять років (сміється і наче сама дивується цій цифрі) Затягнуло так затягнуло… Як кажуть: «Немає нічого постійнішого за тимчасове» Так воно і вийшло. Я настільки занурилася, що, наразі, не бачу себе в чомусь іншому. Мені подобається те, що я роблю, тому що тут не тільки світло, як таке, тут створення вистави разом з усіма. Коли режисер розповідає тобі виставу, що саме він хоче бачити, і ми разом створюємо цю картинку, цю атмосферу - це дорогого вартує, повір!

Ганю, а чи не виникає у тебе зараз бажання опинитися на сцені, в середині картинки, в промені, що направлений саме на тебе?

Думаю так,  хоча  я і тут, на своєму робочому місці, сповна отримую свої оплески, свої овації. Справді, коли закінчується вистава, дякують же не тільки акторам. Ця енергетична хвиля, вона передається і нам, тим хто залишається у тіні. Оплески наче туди, в бік сцени, але вони настільки емоційно потужні, що "купають" і нас.  В цей момент розумієш, що ти теж частинка цього! От наприклад: є у  нас вистава «Morituri te salutant». Тільки уяви: шість номінацій на нагороди – це була величезна перемога для нас усіх! Цей спектакль, він невеликий, небагато людей задіяні, але працювали ми над ним шалено! Ранком у нас репетиція, ввечері, якщо у мене немає вистави на великій сцені, ми залишалися тут (на Камернії сцені – Т.Ж.) до ночі. Кожен щось пропонував, ми разом шукали, як зробити цю виставу. Дуже багато в цій виставі моментів, які закріпилися саме тому, що ми створювали це разом. Приємно працювати в такій атмосфері, це надихає.

«Morituri te salutant» фото Анатолія Бойка

Чи бачу я себе на сцені зараз? Знаєш, якщо б режисер запропонував спробувати себе в якості актриси, я б погодилась. Чому б ні? (посміхається) Я  з трьох років в театрі, багато акторів пам'ятає, як я малечею тут бігала, і безумовно, мріяла про сцену, хотіла відчути себе принцесою. Думаю, що всі діти, які зростають за кулісами, мають бажання бути на сцені, щоб ними захоплювалися, дарували квіти… Хоча принцесою тут я почуваюся і так (сміється), тому що у нас, франківців, дуже добре, майже родинне, ставлення один до одного.

                Мені здається, я розумію про що говорила Ганя - поки ми з нею спілкувалися у мене була можливість спостерігати останні хвилини приготування до вистави -  жодної метушні, в повітрі щось напрочуд позитивне, наче у дитинстві напередодні свята, усміхнені відкриті обличчя  і щира лагідність у ставленні навіть до незнайомої людини.

                Може саме це і вабить у нашому  театрі… Я багато бувала у різних театрах, а тягне все одно сюди: робочий процес, репетиції – це дуже приємно, тим більше, коли все виходить і за це ще й нагороди виставі. Навіть коли режисер просто скаже: «Дякую, Ганнусю! Дякую за виставу!» - крила виростають,  хочеться ще більше зробити!

А першу свою виставу пам’ятаєш?

«Отелло» - божественний спектакль, я досі пам‘ятаю його від початку і до кінця! Коли я тільки прийшла сюди, я була освітлювачем 5 розряду – це така посада, де ти в основному допомагаєш. У нас на великій сцені є, так звані, «пушкарі» - люди, які спрямовують промінь світла на актора, який виходить на авансцену, от з цією "пушкою" я і працювала. Мені дуже хотілося зростати в професії, якомога більше дізнаватися і десь через рік оцю ж виставу «Отелло» я вже проводила за освітлювальним пультом, як провідний інженер, а згодом випускала вистави в якості художника по світлу.  Згодом режисери почали пропонувати співпрацю, з‘явилася довіра, а там і  взаєморозуміння. Колись Анатолій Хостікоєв  мені казав про те, що дуже звик працювати з моїм батьком, мовляв достатньо було сказати «я хочу, щоб було ВАУ!» і він все розумів без зайвих пояснень. Тож робота з Анатолієм Георгійовичем для мене була дуже відповідальним моментом  і неймовірно приємно було зрештою почути від нього:  «Анечка, гены-могущественная вещь!  Видно генами таки все  это умение и понимание передалось» 

За 14 років вже дуже багато чого було. Ми випускаємо нову виставу кожні два-три місяці, тобто дуже багато спогадів, всіх деталей і не запам‘ятаєш. Іноді буває, заглянеш у свою партитуру, де в тебе безліч вистав, гортаєш і думаєш, як швидко лине час… Багатьох вистав вже немає…

Партитура? Мені здавалося, що це виключно музичний термін.

Коли створюється вистава ти робиш ескізи, малюєш для себе декорацію, позначаєш як спрямовуєш світло, які промінчики куди потрапляють – ми  ж кожного разу наново виставляємо освітлення, кожну виставу – все з нуля. Щоб все відтворити, як на прем'єрі, малюєш собі таку підказку, а далі розписуєш виставу: всі репліки, що повинно працювати, а що ні. Всі ми люди, буває захворієш і треба зробити так, щоб завдяки твоїм записам інша людина могла провести виставу на належному художньому рівні.

Партитури Ганіних вистав

Це ж скільки часу треба, щоб все запам'ятати?

В процесі репетицій запам'ятовується дуже швидко. Коли ти робиш це щодня, ти знаєш кожен промінчик, який має свою функцію  –  тому спочатку це вимальовуєш в своїй уяві, а потім переносиш на картинку в партитурі, а далі на сцену світлом, і воно саме собою запам'ятовується, бо ти це створюєш, це твоє бачення. А буває й так, що наче все уже придумане, намальоване,  а ви з режисером  бачите, що чогось таки не вистачає і перед  самісінькою прем'єрою все кардинально змінюється практично за одну ніч – тоді важкувато це запам'ятати (сміється).

Ганю, а в якості глядача ти в театрі часто буваєш?

Ні! (сміється) В нашому театрі хіба що на прем‘єрах що випускають мої колеги. Тільки я ж розумію, що згодом працюватиму на цій виставі за пультом  і це трохи заважає сприймати виставу з глядацької точки зору. Коли ж приходжу на виставу в інший театр, то спочатку звертаю увагу на технічні речі, спостерігаю, і тільки потім вже можу зануритись у дійство. Проте, іноді все одно спрацьовують якісь моменти, коли я перемикаюся на техніку (сміється)

Що може тут, на твоєму робочому місці, вивести тебе з рівноваги протягом вистави?

Я дуже переймаюся акторами. Бувають такі моменти, коли в них щось не виходить. Ми всі живі люди, всіляко буває: перечепився, упав (не дай Боже), текст забув… Я дуже емоційна людина і у мене щоразу подих перехоплює в такі моменти, переживаю сильно. Інколи на виставі  перегорають лампи або техніка виходить з ладу – тоді адреналін зашкалює, миттєво на повну потужність вмикаються приховані ресурси організму і починаєш викручуватись, щоб глядач нічого не помітив. Хоча по різному виходить: лампи час від часу не просто згорають, а гучно вибухають. Саме так сталося одного разу на виставі «Пігмаліон». На щастя Богдан Бенюк (а він такий актор,що викрутиться в будь-якій ситуації) миттєво зреагував:«Не ходіть туди! Там стріляють!».  Яке стріляють? «Пігмаліон» - легка комедія, там навіть і близько  нічого подібного немає!" (сміється) Ось так, колеги допомагають вийти з несподіваної ситуації і це не одиничний випадок.

Робоче місце художника по світлу

Ганнусю, твій пульт поза глядацькими місцями, ти дивишся на глядача з іншого боку J Що ти бачиш?

Я бачу реакцію! Я пропускаю крізь себе всі емоції акторські, глядацькі, ще й свої власні, тобто такий цілковитий емоційний хаос (сміється). Приємно споглядати людей, які переживають разом з героями, парочки, що горнуться одне до одного під час якихось любовних сцен – все це видно! Очі, що горять в певні моменти. А цей вир емоцій коли люди стоячи аплодують, коли коментують щось одразу після вистави! Дуже приємно виходячи із зали відчути це захоплення, почути позитивні враження. Мої колеги-актори все це тільки емоційно відчувають, а я все бачу і все чую!

Але ж емоції після вистави бувають різні. Пропускаючи все через себе, як відновитися після того ж «Morituri te salutant»? Мені, як глядачу, важко було повернути рівновагу після перегляду,  а ти переживаєш  це кожного разу, на кожній виставі… Як це відпустити?

Потрібний тільки час, на мою думку… Багато хто не розуміє, чому певний час після вистави мене краще не чіпати. Я відпочиваю, я відпускаю… Ті люди, з якими я працюю, розуміють, а от моє оточення поза театром, друзі, наприклад, весь час запитують: «Що з тобою, що трапилось?» Доводиться пояснювати, що все гаразд, от тільки я півгодинки відпочину, повернуся у цей світ, і все буде як завжди. Все добре, тільки дайте мені трішки часу. Скільки б ти не працював, скільки б не бачив вистав, повз тебе це жодного разу не проходить –  завжди іде крізь тебе. Десь сильніше враження, десь менше, але завжди і воно того варте!

Безумовно!!! Ганнусю, у тебе зараз є можливість сказати щось своїм глядачам, які кожного вечора отримують задоволення від твоєї роботи. Скористаєшся нагодою? J

Приходьте до нас!!!! Насолоджуйтеся тим, що ми вам даруємо від щирого серця. І зараз, мабуть, найголовніше – миру всім і спокою. Ми намагаємося дарувати любов всім вам, приймайте і бережіть це. Остання фраза сьогоднішньої вистави(«Момент кохання» - Т.Ж.), яку говорить  Євген Нищук – «тільки любов виправдовує наше перебування на землі». Я думаю, що саме заради любові існує багато чого на цьому світі. Тож головне любити, бути в мирі, в спокої, в гармонії. Обов'язково приходьте до нас, а ми намагатимемося дарувати вам ще більше тепла і добра!

Хвилинка до початку вистави. Остання перевірка готовності: «Світло готове»,  - шепоче Ганя у переговорний пристрій.  «Починаємо. З Богом!», - чується у відповідь і замість веселої сором'язливої дівчини поряд зі мною вже сидить досвідчений майстер своєї справи. Жвавість і жартівливий настрій змінює спокійна зосередженість і впевнена грація хижої кішки в будь-яку секунду готової до несподіваного руху в полі свого зору.

«Той, хто створює світло має залишатися у тіні», - кажуть майстри з освітлення. До знайомства з Ганнусею я, певне як і більшість глядачів, не замислювалась особливо над тим як саме з'являється і згасає театральне світло і, дарма що інженер за освітою, не усвідомлювала  яка кропітка праця стоїть за такими доречними в контексті сценічного дійства світловими ефектами. Але тепер, після цієї розмови, я точно знатиму, що коли завершується вистава, там, у казкових сутінках, позаду глядачів, вдячно приймає оплески публіки справжня добра чаклунка, Ганя Ваховська - привітне  сонечко, що створює погоду на першій сцені України.

фото з особистого архіву Гані