Баллада о Майдане…

Несколько дней назад моя 19-летняя дочь, которая как раз готовилась к экзамену по истории в университете, пришла ко мне поделиться интересным умозаключением:

- Знаешь, мам, а ведь, если задуматься, то можно понять, почему на Майдане столько молодежи.

Я, естессно, сумничала про движущую силу, нигилизм, социальную активность, юношеский максимализм и так далее, а услышала в ответ простой, ёмкий и очень осмысленный вывод, который возможно нам, детям 70-80-х, не приходил в голову. По крайней мере, в мой разум эта мысль не постучалась точно.

- Мам, а ведь нас еще со школы учили тому, что за независимость нужно бороться и наш народ боролся всегда! Это во всех учебниках написано. Мы так воспитаны и для нас нет вопросов, типа идти туда или не идти, наше поколение не может там не быть – там снова борьба за нашу свободу! Мы украинцы и этим все сказано – вы нас так воспитали. Хотя, - задумалось мое дите, - возможно, это еще и генетическое…

Да, я старалась воспитывать своих детей в уважении к истории и традициям своей страны, но если честно,  не особо задумывалась о роли школы в этом процессе… История и история (спорная и совершенно непредсказуемая в случае нашей многострадальной неньки). Каждый учитель доносил по-своему, но в детских головах осталось главное!

Господи, пошли здоровья и долгих лет тем учителям, которые растят наших детей патриотами Украины!  Большое человеческое спасибо и низкий поклон авторам той литературы, которая заставляет наших детей чувствовать и осознавать себя украинцами! Благослови, Господи, наших детей, ибо они читали в детстве нужные книги!

Спасибо автору этого ролика за вдохновение! https://www.youtube.com/watch?v=VwQn683Es0A

Євген Шах: одна хороша робота -  і я щасливий!

Одного жовтневого дня я чекала на героя свого інтерв’ю біля театру. Бабине літо не поспішало у Київ: затягнуте хмарами небо погрожувало дощем, вітер поривчасто штовхав облетіле листя, осінній настрій наповнював сквер біля фонтану. Раптом мій погляд зупинився на яскравому червоному светрі  людини, що не кваплячись піднімалася вулицею. Теплий колір, один-єдиний у похмурому пейзажі,  змушував перехожих неодмінно звертати увагу на усміхненого  приязного  чоловіка, який наближався до театру. 

- Доброго дня, мене звати Євген, - отак просто  і без церемоній відбулося моє знайомство з одним із найулюбленіших акторів театру Франка, Народним артистом України Євгеном Михайловичем Шахом.

Вже майже півстоліття  він виходить на першу сцену країни. Його люблять глядачі, критики і колеги. Та й як могло б бути інакше? Людину з такою потужною позитивною енергетикою, з такою щирою посмішкою і такими добрими очима просто неможливо не полюбити. Привітний, легкий у розмові і дуже справжній, він створює навколо себе атмосферу тепла і доброзичливості.

 Гостинний хазяїн у своїй царині пан Євген, перш ніж відповісти на мої численні питання, люб’язно пригощає кавою і проводить невеличку екскурсію тією частиною театру, яка зазвичай залишається недоступною для глядацького ока.

Театр Франка – для мене це… По великому рахунку – це моє життя. Після хати, після сім’ї - це мій другий дім, це моє кафе, мій будинок відпочинку, моя лікарня… Адже театр  теж лікує:  коли мені погано, я можу прийти в театр , мені стає краще. Театр - це не розпізнана до кінця інстанція, яка володіє великою магічною силою. Тут особливий дух! От, скажімо, тут, де ми сидимо зараз з Вами, саме тут сиділи Бучма – великий артист, Мілютенко  – великий артист, тут сиділи Яковченко Микола Федорович, Сергієнко Петро Трохимович, Богдан Сильвестрович Ступка… Уявляєте, який тут дух, яка магія, яка енергетика?  То як це може не лікувати?

Євген Шах, Іван Ожеван, Олексій Богданович

Моя перша роль на франківській сцені…Це коли я ще студентом був! В «Циганці Азі» по п’єсі Старицького. Там три брати є і Галя. Я грав братика Пилипа. Оце була  моя перша роль, ввід був в виставу… А от коли я вже закінчив студію і став професійним актором, то у Стельмаха  в «Правді і кривді» вперше вийшов на сцену, був там такий епізод… Хлопчика грав. Ставив цю виставу Скляренко Володимир Михайлович, великий учень Курбаса. 

На сцені рідного театру

Відчуття пам’ятаєте, коли перший раз стояли на сцені?  Безумовно!!!!  Це ж хвилювання… Вся справа в тому, що хвилювання ніколи не проходить. Все це неправда, коли Вам кажуть: «Я виходжу на сцену і не хвилююся». Кожний артист, якщо він артист, обов’язково хвилюється! Бо тільки тоді, коли є хвилювання, може щось народитися.  Це як любов ! Якщо хвилюєшся, коли ідеш на рандеву і у тебе колотить серце, тоді щось може получитися. А коли  цього немає… Немає того трепету, того хвилювання, того щему, то нічого не буде. Безумовно, вперше на сцені було велике хвилювання. У 2014 році буде рівно півстоліття, як я прийшов у цей театр поступати в студію… Самому не віриться (посміхається)… А й досі завжди, кожного разу, хвилююся.

Чи є у Вашому творчому доробку герой, який схожий на Євгена Шаха? J Ну може я ще колись дочекаюся, щоб драматурги вималювали такий образ (сміється). Я люблю позитивних героїв, але й дуже люблю негативних грати теж. Позитивних важче грати ніж злодіїв чи бандитів. Тому що, Ви знаєте, тут все як у житті: людині, яка живе чесно й порядно, важко приходиться, а людині, яка не дуже дотримується християнських заповідей – їй трошки легше.  Схожий на мене? Такого, щоб пряме попадання було, немає. Але пригадується моя дипломна вистава - «Старі друзі» Малюгіна.  Я грав Шуру Зайцева, от, мабуть, він був трошки схожий. Чим? Ставленням до дівчат, ставленням до людей, до подій, до війни… Він був мені симпатичний і, якби мені прийшлося б бути на його місці, то я б, напевне, поступив так, як він. Значить, якісь у нас із ним були подібності.

Я ніколи не зіграв би роль яка… пов’язана з мамою.  Якщо треба маму зрадити чи ще щось, і якщо б щось подібне стосувалося моєї родини (мається на увазі по аналогії). Хоча професія називається «актор» і ти повинен грати, але от від цих ролей я б, мабуть, відмовився. А ще від ролей, де Господь Бог… Це для мене табу, я віруюча людина. І якщо не хочете мене чимось образити, то ніколи не говоріть: «Є Бог чи нема». Пам’ятаєте, як у «Майстрі і Маргариті» Воланд казав: «Майте на увазі, що Ісус існував. Існував і все!»

Робота над роллю починається для мене з… З голови (сміється, стукає по скроні) Спершу починаєш думати: як би це можна було зробити, щоб це було цікаво? Я дуже люблю ходити на ринок і  споглядати за людьми, та й за друзями спостерігаю. Взагалі, зауважую у житті якісь речі, і десь вони там собі відкладаються. Мозок, він же ж як пластилін, зберігає відбиток. Ось бачив  дідуся одного (демонструє дуже кумедне покхекування), і потім я оце приніс на виставу. Отакий (знову покхекує)  був Стьопочка Карамарюк, така собі стара пташка, у виставі «Житейське море».  Дуже хороша була вистава у нас! Отак побачив щось, що дуже мені сподобалося, згодом включив це в роль, і воно дуже вдало вийшло. Мені так здалося і так само здавалося режисеру. Якщо історичний якийсь образ, то, безумовно, починаєш читати. Часом одна маленька деталь може зробити всю роль. Треба працювати: мозок, душу підключати, а вже по ходу репетицій включаються емоції, - чи менший градус, чи більший. А взагалі, все йде від голови, вже потім підключаєш  серце, а потім емоції, а потім душу, а потім спомини – цикл такий, а тоді підключається все! Взагалі, професія - актора це трошечки навіть і підсвідомо. Ви правильно поставили питання «Як Ви підходите до роботи над роллю?». А коли питають «Як Ви зіграли?» Та не знаю як я зіграв!!! Я не знаю, не можу сказати, тому що це звідкись іде з внутрішнього світу.  Воно витає, не получається, ходиш, мучишся, думаєш, пробуєш, а потім якось само – раз! І виходить. Або й не виходить. Всяке може бути…

А як Ви визначаєте вийшло чи не вийшло? Ну по-перше, колеги, режисура, а по-друге, сам.  Артист повинен відчувати сам. Ну, якщо, звісно, він серйозно ставиться до своєї роботи. Зразу відчувати! І, безумовно ж, глядач – це велике має значення! Глядача можна здурити, можна... Але не часто.

Євген Михайлович в ролі Омелька у виставі "Мартин Боруля"

Ваш глядач, який він? Мій? Хороший!!! (сміється). Розумний, грамотний, начитаний.  Буває глядач важкий, буває глядач легкий; є такий, що йде в театр з відкритим забралом, він хоче щось подумати;  є такий, що хоче отримати тільки задоволення, посміятися. Різний глядач є, і на це треба звертати увагу. Але не можна сидіти у нього на гачку! Ти повинен добре зробити свою роботу, а глядач вже розбереться: де йому сміятися, де плакати, де думати, а де радіти. Тобто, він сам у своїх емоціях розбереться.  Глядач – він як лакмусовий папір! Перед прем’єрою дуже багато хвилювання, а от глядач, часто-густо, розставляє все по своїх місцях і ти відчуваєш, що отут треба зіграти так, а отут - так… Театр - це ж мистецтво для глядача.

Найважче мені далася роль… (задумався) Цікаве питання… Вона не то щоб найважче давалася… У нас був такий режисер потрясаючий, Оглоблін Володимир Миколайович, великий режисер. У нього в «Безталанній» я грав Степана. Був той Степан наче в нього на обличчі чорти горох молотили (сміється) Важкувато мені було… Коли сходиться бачення режисера і артиста, тоді викристалізовується  образ, хороша робота. А часом буває, артист не розуміє режисера, режисер не розуміє  артиста, і цей стик - ото і є та мука!  Хороших режисерів треба слухати, безумовно! Але треба мати і свою точку зору, бо якщо ти індивідуальність, ти повинен щось привнести, показати,  і тоді режисер скаже: «Оце годиться, а оце ні». Потім за роль Степана я такі хороші рецензії отримав в пресі, що ой-ой-ой!  А доходило і до сліз! Він (Оглоблін – Т.Ж.) був дуже вимогливий. Його вже немає, а я його до цієї пори дуже тепло згадую і дуже йому вдячний. З ним було дуже цікаво! Він був великий професіонал і вмів працювати з акторами. Він домагався того, що хоче. Це може не завжди були ті методи, які б мені хотілося, але вони були дієві. «Дикий ангел» він ставив, я у нього грав в цій виставі разом з Віталієм Григоровичем Розстальним…

Ідеальний партнер для мене на сцені це… Є такі хороші партнери! Ви от зараз сидите за столиком Олексія Пєтухова - він чудовий партнер. Дуже хорошим партнером є Лесь Задніпровський. Ідеальним партнером був Ступка Богдан Сильвестрович … Я вам хочу сказати, що у нас дуже талановита трупа! Дуже! Я думаю, що таких труп в Європі обмаль! Я не беру оперні театри La Scala, Grand Opéra в Парижі… У нас Данченко і Ступка зібрали трупу дуже міцну і через те домовляються люди на сцені. Це є така акторська кухня… Анатолій Хостікоєв, Богдан Бенюк – про що тут говорити, хороші, дуже хороші партнери! Давав би Бог хороші роботи, а домовитися завжди можна. У нас  у театрі є такий вираз: «Не тягнути ковдру на себе», накриватися треба всім! Треба відчувати партнера, бо мистецтво театру – це колективне мистецтво. Ти можеш один зробити виставу і грати сам, але коли у виставі є декілька дійових осіб,  то треба відштовхуюся від партнера,  взаємодіяти з партнером, тож домовлятися обов’язково необхідно.

Якби я не був актором я був би хорошим… Вчителем. Мій батько був вчителем і я дуже люблю цю професію. Дуже люблю!

І яка б це була дисципліна? Література, мабуть. Батько викладав німецьку мову, він був дуже освіченою людиною.

В дитинстві я мріяв про… Коли був маленьким, то мріяв, щоб мені мама купила ковзани. То була мрія з мрій! Я дуже любив лижі й ковзани. Всі зимові види спорту. Санки у мене були, от тільки бобслею тоді ще не було (Сміється) Але ми дуже бідно жили…
А потім, коли став трошки старший, хотів, щоб мама була здорова, щоб брат був здоровий, щоб хліб був в хаті. Це не мрії, це були щоденні реалії. Та й пізніше не було такої мрії: мати машину чи будинок. Зараз мрії кардинально змінюються в порівнянні з нашим часом. Життя інакше. А тоді… Це не можна назвати мрією, ми жили у старій хаті, а хотілося, щоб хата була нова. І згодом нам дали квартиру у центрі містечка Куликова, звідки родом Ступка і я.
А от вже, коли я приїхав у Львів вчитися у музичній школі, куди мене відібрали, як людину, якій не наступив на вухо слон, а тільки комарик (сміється), тоді вже мріяв! Це десь 5-6 клас був. Мріяв поступити в інститут і вчитися на артиста.
У мене завжди була ця мрія: вийти на сцену, прочитати вірш, байку. І так це цікаво почалося все… Вчився добре, але балагур був (сміється). От колись щось я в класі сказав і всі почали сміятися, а Марія Семенівна, завуч, каже: «Ти отут так балагуриш, а ти попробував би піти на Олімпіаді вийти на сцену і прочитати щось. Отам попробував би розсмішити» І я сказав: «І попробую! Ви мене навчите і попробую!» Я не нахальний був, а делікатний навіть, але от часом таке щось мені завуджувалося… І ми з нею почали вчити «Сон» Шевченка:
«Дивлюсь, цар підходить
До найстаршого... та в пику
Його як затопить!..
Облизався неборака…»
Оце я вивчив, а потім вона ще байку принесла Степана Олійника, і я поїхав в підтвердження своїх слів, на Олімпіаду в Жовкву (тоді це був Нестерів). І в цій Жовкві я отримав грамоту, як лауреат конкурсу читців. Повернувся переможцем (Сміється) Знаєте ж як воно: є такі діти, що за маму там ховаються, а за мене старі люди казали: «Нє! З нього буде артист! Точно артист буде!» Старі люди, мабуть, що дуже мудрі (сміється)

Як би у Вас сьогоднішнього була можливість звернутися до того маленького хлопчика, який повернувся переможцем з Олімпіади, щоб ви сказали йому? Можливо щось порадили, від чогось застерегли б… Застеріг би себе, щоб не робити якихось помилок в житті. Адже тобі тільки так здається, що ти їх не робиш. Хочеш чи не хочеш, але якісь помилки в житті були,  ми ж живі люди… Але дуже важливо не заподіяти іншій людині зла, болю душевного. Якби той калейдоскоп можна було запустити, сказав би: «Оцього не роби і отут, дивися мені!» (Погрожує пальцем) Отак би я тому малому Євгенові сказав: «Геню, - так мене в дитинстві називали - Геню, дивисі!!!» (сміється). І Бодя так Ступка мені казав «Геню, дивисі!!! ». «Бодю, що?» - «Дивисі, Геню». І в цьому «Дивисі» було і наказ і прохання.

З Богданом Ступкою 

Друг – це людина, яка… Хтось гарно сказав, що друг це людина, якій можна подзвонити о пів на третю ночі і поговорити з нею, тому що дружба немає ні часу ні відстані.  Друг – це людина, по-перше, незрадлива, а по-друге, щоб там не говорили, це людина, яка по першому виклику, по першому телефонному дзвонику, по першому проханню прийде, відкладаючи всі свої справи, і скаже: «Я готовий!» То дуже велике слово, дуже ємке і потрясаюче слово. Дружина може бути другом. І повинна бути! Син має бути другом. Це рідні люди, які не зрадять, а якщо це чужа людина… Коли Ви тільки на друга дивитеся, він вже повинен знати що Ви хочете. Ото називається друг! Ти тільки глянув,  а він вже зрозумів!

Для своїх друзів я незамінний коли… Якщо допомогти треба щось. Мені так здається, що я ніколи не відмовляю, ні в біді, ні в радості. Бо друг і в біді і в радості провіряється. І не знати де більше. Мені болить, коли моїм друзям зле. І я намагаюсь розділити з ними це, допомогти або зарадити якось. Я в біді друзів не залишаю. І просто людей не залишаю. Я розумію, що я не месія, але якщо я бачу, що моя допомога може хоч трошечки комусь зарадити, то обов’язково піду і зроблю.

Зараз Ви проводите багато часу на дачі… Ну там теща моя (Сміється). Для мене там райське місце, там я з природою спілкуюся, з птахами. Людей у нас там мало – це як хутір в лісі. Я дуже люблю, коли до мене на дачу гості приїздять, дуже люблю! Але й я дуже люблю бути сам. Коли сам – непогані  ідеї приходять  в голову.  Часом буває, що з деревом приємніше поговорити – воно не розмовляє, але, мені здається, що все розуміє. Тож як тільки у мене є можливість, якщо я не зайнятий у зйомках, чи на телебаченні, чи в  театрі – це головне, я зразу їду на дачу. І я вже в іншому світі. Гриби позбирати, ліс там у нас… Подихати тим листям, повітрям, побути наодинці з собою. Що тут казати!

З дружиною, пані Наталею

Якби я не жив у Києві, я б хотів жити у … Львові! Це, по-перше, європейське місто, по-друге, там дуже хороші театри. І це – моя батьківщина. А по-третє,  там гарні люди і чудова атмосфера. Свого часу я міг би був попробуватися і піти у Львів, але я залишився у театрі Франка і ні на секундочку не жалкую. 1964 рік… 50 років буде в лютому.

Напевне і у Вашій колекції живопису для Львівських краєвидів знайшлося місце? Львівська графіка є! І Куликів є! Раніше я, як тільки приїжджав в якесь місто, зразу знаходив художників. Та й зараз теж намагаюся. Одні знаходили кав’ярні, а я у кав’ярнях знаходив художників, знайомився, запрошував на наші вистави, вони мене запрошували до себе у майстерню. Швидко дуже знаходили спільну мову(сміється)  У мене є роботи  Коновалюка Федіра Зотиковича, Емми Андієвської, Марії Приймаченко. У мого друга,  Олексія Пєтухова, батько був художник, картини його у багатьох приватних колекціях і навіть у музеї Шевченка висять. І брат Олексія, Саша, теж був художник, нажаль помер недавно… То у мене і Сашині, і його батька є роботи. Пейзажів багато. А ще лубочні картини, в народному стилі є! Загалом, я не женуся за іменами, мене повинна картина гріти, вона повинна мати енергетику, тому що якщо художник малює картину, то обов’язково через пензлі енергія іде у той пейзаж. Дуже люблю хороший живопис, дуже! От тільки маленька квартира – нема де вішати! Знайомі шуткують, мовляв, ти б ото собі «ковьор» тут повісив. Звичайно, килими, персидські, наприклад, це теж мистецтво. Але у мене будуть картини! Такий я дивачок (сміється)

Найближчим часом будуть якісь нові роботи, нові ролі? Де ми Вас побачимо? Поки що такого немає. Буде, може, дасть Бог! Я в розподіленні є - «Хазяїн» Карпенка-Карого, отам лікар такий... Але це трішечки пізніше, Ільченко Петро Іванович почне цю роботу. В кіно теж… Чи це вони думають, що мені на дачі так подобається – не дзвонять (сміється).  Але нічого! Я, як подивився список своїх робіт, то подумав: «Я вже награвся» (сміється). Безумовно, хороша робота не завадила б, хороше кіно, чи вистава у театрі, але я задоволений тим, що я маю. Мені багато не треба. Одна хороша робота - і я щасливий!

 всі фото з особистого архіву пана Євгена.