Будем жить, командир!

Фотка, которая сегодня поймала меня в капкан!
Серега Скворцов, «лучший солист Первого Украинского, будущий солист Большого, очень большого, театра», герой самого-самого любимого фильма и Владимир Дмитриевич Талашко, визитку которого я уже лет 25 бережно храню в затертой коробочке с остальными реликвиями юности; медали, как будто с папиного кителя, и, такие родные, голубые петлицы! В этой фотографии уместились самые теплые воспоминания детства, а еще совершенно новое и незнакомое чувство по отношению ко Дню Победы. Чувство горечи от того, что подло оскорбив память моего деда-фронтовика и его боевых друзей, у меня отобрали святое ощущение «одной на всех»... Но об этом не хочется говорить, хочется пережить эту кремлевскую пропаганду, как досадное воспоминание о страшном сне, и просто помолчать в память о каждом из тех, без кого не было бы этой Победы. Просто не было бы и все!

Скворцов шел за Титаренко.
- Командир, - сказал он.
- Тихо! - прервал его комэск, прислушиваясь к далекому курлыканью. И удивленно сказал:
- Журавли...
- Да вроде бы рано...
- Уцелели...
- Слушай, Леша, - вновь начал Скворцов, но комэск посмотрел на него и только сказал:
- Серега, не надо слов!
И Скворцов его понял. Улыбнулся.
- Помолчим, командир.

О Киевстаре, команде и белых кителях...

Друзья, или, как говорил когда-то еще один наш коллега, братья и сестры мои во Киевстаре! 

В том Киевстаре, настоящем, с белыми кителями и оркестром на палубе! К сожалению, на смену команде, собравшей, спустившей на воду и взлелеявшей этот корабль, пришли «честолюбивые дублеры», которые с легкостью сравнивают свою приверженность нового времени с религией проверенных в боях патриотов. Для сотрудников, прошедших с компанией рубеж десятилетия, Киевстар НИКОГДА не был местом работы! Это был храм, дом, гордость, ответственность и большое вдохновение. Мы были НАСТОЯЩЕЙ Командой, где один за всех и все за одного. Мы поднимали эту компанию с нуля тогда, когда нынешние амбициозные сотрудники только мечтали о своих первых мобилках за хорошие оценки в конце четверти. 

Жаль, что им, новичкам (тем более, что они, скорее всего, даже не с фронтлайна), сложно понять наши чувства и наши мотивы. Они не понимают, что каждый комментарий под  постом господина Чернышова - причиняет почти физическую боль, что слышать подобное от клиентов – это позор для НАС, эти люди верили НАМ, они надеялись на НАС, они НАС уважали, а теперь толкутся в чудовищных очередях, чтоб решить простейшие вопросы и проклинают НАШУ Компанию… Проклинают клиенты, каждый из которых давался НАМ потом и кровью! Профессионализм, клиентоориентированность и готовность к любым изменениям в любой момент – вот три столпа, три момента истины, которые исповедовались НАШИМ Капитаном и держали на плаву всю эту огромную добротную махину. Так что сейчас, просто смешно, когда нам, ветеранам, рассказывают о небывалых ветрах перемен, к которым не способна адаптироваться опытнейшая Команда, привыкшая спина к спине принимать любые вызовы стихии. Да, я тоже из бывших… Не так давно я приняла непростое для себя решение и добровольно покинула любимую компанию, дабы не поднимать бунт на корабле, потому что точно знаю: изменения - это не всегда рост и дорога к процветанию, деградация – тоже изменение, «не все то, что сверху от Бога»...

Но, Киевстаровцы бывшими не бывают и я еще раз хочу сказать каждому «старичку» во всех регионах страны – вы лучшая команда, и для меня было огромной честью работать с вами эти 12 лет! А молодому поколению я искренне желаю, не смотря ни на что, выровнять крен, потому что мы всегда внимательно и неравнодушно будем наблюдать за всем что происходит с нашим любимым детищем, как его творцы и как его клиенты. Так что комментарии у нас ВСЕГДА будут и очень хочется, чтоб они были позитивными. Поверьте, мы очень хотим ВАМИ гордиться! 

Серія інтерв"ю "Театр Франка. Службовий вхід"

Театр і трошки бізнесу або портрет в інтер"єрі 

Моя основна робота дає мені можливість дуже багато співпрацювати з тими людьми, що у різних галузях бізнесу відповідають за задоволеність клієнта. Успіхи у всіх різні: від когось клієнти йдуть, щоб ніколи більше не повертатись, а до когось повертаються знову і знову, і не тільки тому, що задоволені придбаним продуктом або послугою. Клієнти залюбки приходять туди, де, лише перетнувши поріг, відчувають особливе ставлення до себе. Театр - сфера особлива, для театру "клієнти" дорівнює "глядачі", саме їхньою задоволеністю опікується мій сьогоднішній співрозмовник – головний адміністратор театру ім. І.Франка, синьоокий красень, Олексій Неволов. Привітний, усміхнений і позитивний, він, здається, може знайти спільну мову з будь якою людиною, адже природно і щиро налаштований на конструктив, порозуміння і створення атмосфери отієї самої особливості для кожного глядача. Кажуть, що для того, щоб намалювати загальний портрет конкретного підрозділу достатньо просто поспілкуватися з його керівником, тож до вашої уваги ескіз до портрету молодого керівника і його привітної команди :)

Олексій Неволов

-          Олексію, в чому полягають функції адміністратора у театрі?

-          Це дуже цікава робота, але дуже складна і фізично, і морально. Полягає вона в тому, щоб робити практично все, що є у театрі (сміється):  продаж квитків і виготовлення рекламної продукції, безпосереднє спілкування з глядачем і забезпечення загального порядку в театрі, чергування на виставах і оперативне вирішення будь-яких питань. Квитковий стіл, контролери-білетери, працівники театру, які задіяні в процесі прийому глядача, люди, що відповідають за прибирання території – це все співробітники нашого відділу.  Вистави в театрі починаються вже після завершення звичайного робочого дня, тож черговий адміністратор залишається фактично головним по театру і всі питання, які стосуються взаємодії з глядачем, глядацької зали, фасаду будівлі і все решта – це його величезна відповідальність, тож завжди треба бути напоготові, щоб вирішувати все максимально швидко та ефективно.

-          Чималий перелік  напрямків виходить для уваги менеджера. У Вас фахова освіта?

-          Так, я закінчив Київський Національний Університет театру кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого за  спеціальністю «Організація театральної справи»

-         Я знаю, що Ви з дуже творчої родини: Ваш батько знаний в Україні перекладач, письменник, Василь Васильович Неволов. Зазвичай, діти з таких родин вибирають більш мистецький напрямок діяльності…

-          Я трошки відрізняюся від свого тата (посміхається). Так, тато дуже знаний в Україні і поза її межами. Він творча людина: пише прозу і вірші, перекладає, свого часу закінчив акторське  Дніпропетровське училище, був актором, грав у театрі, пропрацював у Міністерстві культури 36 років, на сцені театру Франка ідуть вистави у його перекладі. Ну а у мене трішки  інший склад: я людина більш, так би мовити, технічного направлення.  Проте, як на мене,  бути адміністратором – це також творчість певною мірою (сміється)

Василь Васильович Неволов з родиною фото з ресурсу http://nevolov.com.ua/

            Невже не було у Вас бажання самому щось писати, або акторську кар’єру побудувати?

-          Ні, не було таких думок. З татом дуже багато об’їздили: всю Україну, багато були за кордоном , я бачив його роботу, але якось не лягло до душі і батько з розумінням поставився до мого власного вибору. Взагалі, навчаючись в інституті я дуже багато змінив робіт, дуже багато освоїв різних професій : працював круп’є в казино, був будівельником, водієм, працював на виборах… Це було дуже цікаво і зараз я розумію, що цей досвід мені дуже допомагає в житті.

-          При такому різноманітті професійної діяльності, як Ви, нарешті, спинилися на театрі Франка?

-          Закінчив 2006 року свій факультет, випустився і, як раз, на той період  в театрі була вакансія за моїм фахом - ось так і склалося… Тим більше, все вже було знайоме:  я неодноразово був  на практикці саме в театрі Франка, а на першому курсі взагалі увесь наш курс працював  тут контролерами-білетерами, тобто у нас з цим театром довгі стосунки (сміється)

-          Олексію, Ви сказали, що робота у адміністратора дуже цікава, але складна. У чому полягає найбільша складність?

-          Найскладніше, на мою думку, дуже велике моральне навантаження. Глядачі бувають різні і до кожного необхідно знайти свій окремий підхід і це, інколи, буває дуже складно.  Не сподобалась, скажімо, людині вистава або заважають люди, що сидять поруч, чи, наприклад, виникає необхідність поміняти квитки або поскаржитись на щось. І  до кого ж звертатися у вечері, коли йде спектакль? Звісно ж до адміністратора (посміхається)

-          До речі, про скарги: Ви казали, що фасад театру це також частинка Вашої царини.  Нам у ФБ інколи надходять листи від глядачів які скаржаться на рекламу: мовляв, ідеш до театру, а тут тобі Нова Пошта.

-          Всі ті бренди, які зазначені на фасаді, є нашими спонсорами, але моя особиста думка – рекламу, справді, можна було б зробити лаконічнішою. Адже, дійсно, дуже  багато людей приходить і питає де у нас, наприклад,  банкомат «Райффайзен банку Аваль»  або відділення «Нової пошти», один раз навіть намагалися за «Волю кабель» заплатити. Проте є люди, які приймають відповідні рішення щодо реклами, тож поки що маємо те, що маємо.

-          Олексію, а як часто безпосередньо Вам доводиться спілкуватися з глядачами?

-          Дуже часто, на щастя!

-          І які ми у ваших очах?

-          Стереотипів немає – всі люди різні! Намалювати одну картинку, такий собі ідеал, не можливо: у кожного свій характер, свій настрій, свій вік, всі  спілкуються по-різному.  Деякі люди закриті, деякі більш емоційні: знаєте, як воно буває, от погано мені - піду в театр, прийшов в театр – вистава не сподобалась, настрій не покращився  – піду-но з кимось посварюсь (зітхає). Люди дуже різні.

-          Різні люди і у Вашому, чималому, колективі, тим більше, що у Вашому підпорядкуванні здебільшого представниці чарівної статі.  Чи легко молодому керівнику знаходити спільну мову з жіноцтвом?

-          Нормально(сміється). Принаймні, слава Богу, таких якихось дуже гострих кутів немає. Намагаємось все пом'ягшувати. Ситуації бувають різні, стараємось полюбовно вирішувати всі питання, хоча іноді буває що й сваримось, а що робити? (сміється)

-          Менеджерське запитання: найсильніша ваша риса, як управлінця?

-          Складно якось отак зразу себе охарактеризувати… Просто принципи життєві такі, що якщо хочеш, щоб до тебе люди добре ставились, стався добре до них. Я до всіх ставлюся однаково – добре і з повагою. Не хочеться сваритися. Набагато приємніше при зустрічі поцікавитися як справи, як те, як се…

-          Все знаєте про своїх підлеглих?

-          Ну не все, але багато чого!

-          А вони про вас?

-          Звичайно ж знають (сміється)

-          Театр для вас робота…

-          Я б сказав – родина!

-          Добре, поправку прийнято :) Свій робочий час Ви проводите в родинному колі колег, а що стосується дозвілля? Відпочиваєте теж з театральною родиною, чи більше все ж такі з власною? 

-          З власною(сміється). На дачу їздимо, щось трошки садимо, з дітьми часто їздимо на прогулянки в парки. Якщо є час для себе -  дуже люблю комп’ютери,  автомобілі , коли маю можливість залюбки виїжджаю з друзями порибалити.

фото з особистого архіву Олексія

            Олексію, Ваші малята вже залучені до театрального мистецтва?

-          Вистави відвідують, але в повній мірі ще не залучені, тож треба вже долучати до сцени (сміється)

-          Тобто маєте таку мрію?

-          Так! Звичайно.

-          Скільки років Вашим діткам?

-          Сину шість років, як раз сьогодні (4 квітня) виповнюється, а дочці буде чотири.

-          Щиро вітаю Вас з іменинником! І хто ж мріє про акторство,  син чи донечка?

-          Складно сказати чи вони про це мріють – у сина поки інші інтереси, а донечка ще не дуже те все розуміє, але треба пробувати. Діти є діти, треба їх привчати до того. Так склалося, що  всі театральні діти часто виходять на сцену у різних виставах, грають поряд з досвідченими акторами і приймають справжню участь у житті нашого театру.

-          А чи є у Вашої родини улюблена вистава в театрі Франка?

-          На жаль, моя родина дуже мало ходить до театру (сміється)

-          Не пускаєте?

-          Не в тому плані (сміється). Просто, коли діти були менші, то ми відвідували переважно дитячі вистави, адже іноді складно бувало знайти час для театру. Особисто моя улюблена вистава –  «Кохання у стилі бароко або любов з неохотою». Вона, на жаль, вже списана, але дуже-дуже гарній був спектакль, мені дуже подобався.

-          А якусь кумедну ситуацію, пов’язану саме з виставами Вашого театру  пригадаєте?

-          Звісно ж! Була у нас колись вистава «Ревізор» - легка весела комедія. І ось одного разу, перед початком  вистави, до касира підійшов глядач і запитав: «Скажите, пожалуйста, а на каком языке идет спектакль?» Касир відповіла, що коли немає Хлєстакова, то вистава іде українською мовою, а коли Хлєстаков приїздить – тоді російською. На що глядач спитав наступне: «Скажите, пожалуйста, а когда будет известно приедет ли сегодня Хлестаков?»

-          Сподіваюся, що після перегляду вистави питання з Хлєстаковим було знято :) Олексію, якими є найближчі робочі плани пана Головного адміністратора?

-          В театрі один із обов’язків адміністратора – це гарно продати прем’єру. От наразі  ми повністю займаємось прем’єрою, у нас вистава «Ерік XIV» виходить 23 квітня і ми стараємось заповнити зал

-          Це є проблемою?

-          Це не є проблемою, просто коли з’являється нова вистава її складніше продати, бо треба зацікавити людей тим, чого ти сам ще не бачив.

-          Для вас також тримається інтрига, ви не бачите репетицій вистави?

-          Інколи бігаєш театром, вирішуєш поточні питання, іде репетиція - зазирнеш на кілька хвилин, подивишся і йдеш далі, бо треба працювати (сміється) А так щоб сісти і подивитися репетицію, частіше за все просто не має часу. Перегляди перед прем’єрою уже намагаємось дивитися обов’язково, але ж такий перегляд зазвичай напередодні самої прем’єри, тож всі квитки вже мають бути продані.  Зазвичай ми намагаємось зробити так, щоб перші 5-6 показів були продані повні зали.

-          З власного досвіду знаю, що Вам це добре вдається – якщо не купити квитки заздалегідь, то на прем’єру потрапити буде не так вже й просто! Олексію, на завершення нашої розмови, кілька слів для глядачів, які щовечора приходять до Вашого рідного театру.

-          Саме головне: добра миру і надії – це найголовніше, що має бути в житті кожної людини, особливо  у такі складні часи, як зараз у нашій країні. Тому це, я думаю, найважливіше, що наразі потрібно кожному з нас!

фото з особистої сторінки Олексія

Сповідь обраних або по той бік вживання.

«Наркоманія – це є похід проти Бога, це є знищення життя, це є знищення принципу життя, як такого, тому що наркоману не потрібно нічого, у нього нічого немає: ні дітей, ні кохання, ні дружби. Нічого… Тільки доза. Де наша держава в цій ситуації? Ми сором’язливо закриваємо очі… Ми бачимо в «ящику» як когось зловили з пакетиком і не замислюємось над тим, що в Україну це заходить фурами… Ці діти – вони обрані! Їм Господь дарував врятуватися!» Діти… Так тепло і по-батьківськи називає своїх акторів Тарас Жирко, режисер-постановник документального проекту «Останній вагон». Діти, які втратили друзів в смертельний гонитві за примарною реальністю; діти, яких зреклися батьки; діти, які наробили в житті страшенних помилок, але знайшли в собі сили зупинитися за крок до безодні.

Тарас Жирко

Вони і справді, дуже молоді, практично однолітки моєї донечки: світлий і проникливий Олексій, енергетична і емоційна Поліна, кремезний і запальний Єгор, пластична і тендітна Анна-Марія, спортивний і зворушливий Андрій. Обрані, щоб врятуватись і врятувати через власну сповідь кожного з нас.

«Синдром випадкового попутника» - відверті дорожні монологи незнайомих людей... П’ятьма голосами, трьома мовами і кожною клітиночкою поранених душ говорить з глядачем в цьому проекті біда нашого суспільства. Тут, в мовчазній темряві принишклої глядацької зали, до «випадкових попутників» приходить усвідомлення власної причетності! Причетності незнанням, страхом, болем, соромом, байдужістю, причетності вживанням або впевненістю в тому, що «зі мною такого статися не може»…

Шлях від першої наркотичної ейфорії до передсмертної агонії, від відчуття власної особливості до повного особистого краху, від пошуків кохання до занепаду почуттів і назад: від мороку безвиході до Святого писання - кожен із п’яти молодих людей розповідає свою власну, невигадану історію. Історію про те, чому і як діти починають вживати. З чого все починається? Чи можна назвати життям те, що відбувається з людиною, яка зреклася всього заради дози? Як знайти в собі Бога і сили повернутися з химерного Задзеркалля?

«Здивувати можна тільки тим, що до тебе ще ніхто не говорив», - каже Тарас Жирко і молоді актори дивують, як то кажуть, на повний зріст! Дивують щирістю, силою духу і сміливістю розповісти про найстрашніші події власного життя. Дивують акторською майстерністю, хоча й не є професійними акторами. Дивують, навіть, незвичною на сцені українського театру, але такою цікавою і зрозумілою, білоруською мовою! Дивують сором"язливими усмішками і гіркими сльозами під оплески залу.

Фрагмент вистави

Автори документального проекту «Останній вагон» створювали його, як один із елементів програми соціальної адаптації колишніх наркозалежних, але їхнє досягнення, як на мене, є набагато більш потужним: цьому проекту під силу зробити перший крок адаптації українського суспільства до прийняття і розуміння людей, які потребують уваги і допомоги.

Я щиро вірю, що життя Олексія, Поліни, Єгора, Андрія і Анни-Марії відтепер змінилося назавжди і у тих малюків, якими вони залишилися у душі, обов"язково буде зовсім інше і неодмінно щасливе майбутнє.

Шановні франківці, щиро дякую вам і всім, хто причетний до створення цього проекту з боку Міжнародної антинаркотичної асоціації. А ще, я раджу всім обов’язково переглянути цю виставу для того, щоб зрозуміти, прийняти, повірити і не залишатися байдужим.