Очима найрідніших

Завжди позитивний і усміхнений, лагідний і уважний до кожної людини, з якою зводить його життя, відкритий та щирий – саме таким знають і люблять Євгена Михайловича Шаха друзі, колеги і глядачі. Закоханий у життя, в людей і в свій театр вже понад півстоліття виходить він на рідну франківську сцену, і кожного разу дарує глядацькій залі свій талант, своє натхнення  і частинку своєї душі.

Сьогодні, 9 лютого,  Євген Михайлович святкує свій ювілей!  Я щиро приєднуюсь до всіх привітань, які почує сьогодні іменинник від своїх шанувальників, друзів та найрідніших людей.

Спілкуючись з паном Євгеном, я неодноразово звертала увагу на те, що коли він починає говорити про своїх близьких, у повітрі відбувається щось абсолютно магічне: тепло і ніжність огортають увесь простір навколо нього. Родина – його натхнення і його гордість! Тож саме у найближчих людей пана Євгена – дружини, Наталі, та сина, Андрія, -  я запитала про те, який він, франківський корифей, поза лаштунками J

Пані Наталя, скільки років Вашій міцній і дружній родині?

пані Наталя: Вік Іісуса Христа - ми разом вже 33 роки.

 

фото з родинного архіву

А чим свого часу підкорив молоду красуню хлопчина на ім'я Євген Шах?

п.Н.: Я вперше побачила цього хлопчину не на сцені театру ім. І.Франка, а в студії Українського радіо на Хрещатику 26. (Моє рідне Українське радіо, де я працювала кореспондентом все своє життя). Закохалася до безтями! А чим підкорив? Та УСІМ!!! Підкорює й досі. Підкорює, насамперед, своєю увагою, любов’ю до своїх рідних, щирим відношенням до своїх друзів, колег по роботі. Словом (вибачте за пафос) він - справжній мужчина.

фото з родинного архіву

Що найскладніше у подружньому житті з талановитою творчою людиною?

п.Н.: Абсолютно ніяких складнощів, адже я теж творча людина. (Хоча на талант не претендую J).

А що пан Євген найбільше цінує у побуті?

п.Н.: Мабуть, як і кожна людина, затишок і спокій. Щоб дружина не підвищувала голос, щоб було щось смачненьке на столі і до столу. А якщо й немає, то сам все купить при- готує і стіл накриє. А ще й посуд помиє

Пані Наталю, а яка улюблена страва Вашого чоловіка?

п.Н.: А хто із нас не любить смачно поїсти? Любимо мій полтавський борщ (один із секретів полягає в тому, що мої бабусі і мама додавали туди настояний на цукровому буряку квас і, звичайно, цукровий буряк. Плюс домашній кисляк). Любимо перші  страви, м’ясо і ковбасу. Морепродукти і овсяний суп чоловік готує особисто. А коронна його страва - бігус і деруни (по західноукраїнському пляцки).

Іноді актори кажуть, що робота над складною роллю може позначитися на їхній особистій поведінці і серйозно вплинути на взаємини з найближчими людьми. Чи бували такі ролі у пана Євгена?

п.Н.: Ніколи ніякі ролі не впливали на наші взаємини.

Кохана жінка завжди є музою для свого чоловіка. Крім того, що Ви даруєте панові Євгену натхнення для роботи, чи допомагаєте Ви йому якимось чином в роботі над образами? Чи радиться він з Вами в своїх творчих пошуках?

п.Н.: В роботі над образами не допомагаю, бо він цього не потребує.  А в творчих пошуках радиться, і, як правило, наші думки співпадають.

Яка роль, на Вашу думку, далася Євгенові Михайловичу найважче?

п.Н.: Кожна роль, навіть епізодична, потребує і здоров’я, і нервів, і недоспаних ночей,  якщо ти вболіваєш за свою професію. Мабуть, зайве говорити, як вболіває за свою професію, за свій театр мій чоловік.

Пані Наталю, коли Ви дивитися на пана Євгена з глядацької зали, чи вдається Вам сприймати образ героя окремо від образу коханого чоловіка?

п.Н.: На сцені бачу не свого чоловіка, а того персонажа, якого він грає. В цьому, мабуть, і полягає магія театру. Свого чоловіка я бачу лише тоді, коли після закінчення вистави всі актори кланяються глядачам. Це щемливі для мене хвилини, коли ледве стримую сльози. Втім, інколи і не стримую J.

Найголовніше Ваше побажання панові Євгену у його ювілей?

п.Н.:Не буду оригінальною. Насамперед, здоров’я, здоров’я і ще раз здоров’я. Він мріє про те, аби свого внука, Назарчика, повести до школи. Женимо свого внучатка, коханий, а там буде, як Бог дасть... Люблю, цілую, обожнюю. Многая літа!

Маленький Назарчик з дідусем
Фото родинного архіву

Андрію, подекуди діти, що виросли в акторських родинах, говорять що це цікаве, але й непросте дитинство J Чи легко Вам бути акторською дитиною?

Андрій Шах: Я виріс в звичайній сім’ї з незвичайними батьками. І справа навіть не втому, що наша родина завжди вважалася творчою (моя мама працювала журналістом на українському радіо) і це якимось чином могло вплинути на моє виховання. А справа в самих батьках. Я народився пізньою дитиною і до самого мого народження вони ретельно готували всі ті найкращі якості, які можна вкласти в свою дитину. А розвивати ці якості можливо було лише тоді, коли ти ростеш  в середовищі любові, піклування, захищеності та душевного тепла своїх батьків.

Фото з родинного архіву

Чи легко бути акторською дитиною: у школі мені ДУЖЕ НЕ подобався один момент: мені постійно доводилося вести майже всі шкільні концерти. Вчителі мотивували це тим, що мій батько актор, тому акторство передалося мені генами. Я не розумів, чому мій батько актор, а вечори маю вести я. Я ненавидів вчити текст, виразно його розповідати, з величезною відповідальністю готувався до шкільних виступів, переживав і як результат-наступного разу мене знову і знову назначали ведучим…З часом я зрозумів, що мій батько працює в одному з найкращих театрів, в одному з найпотужніших і найпрофесійніших театральних колективів. Поступово в моєму житті почало з’являтися таке слово як «гордість».

Тож захвату від власних виступів у Вас не було J А як Ви сприймали татову роботу у дитинстві?

А.Ш.:  Я дуже переживав і хвилювався, коли тато виходив на сцену. Чомусь, мені здавалося, що всі в залі знають, що це мій батько і від того я переживав ще більше. В дитинстві мені хтось сказав, що скручена в кулаці дуля оберігає від нападу собаки. Не знаю чому, але коли тато з’являвся на сцені я скручував дулю, щоб оберегти його від того, щоб він часом не забув слова. Певно, це йому дуже допомагало, адже слова він ніколи не забував J

Можете пригадати ситуацію, коли Ви вперше відчули, що Ваш батько дуже обдарована і талановита людина?

А.Ш.: Я  відчув це в перших класах школи. Ми робили з ним уроки і тут татові зателефонували з театру. Захворів хтось з акторів і тата терміново викликали за декілька годин до вистави для того, щоб ввести його в нову для нього роль. Було багато тексту і вкрай мало часу для його вивчення. Тато вклав текст в газету (щоб глядач нічого не замітив – наче так і мало бути-персонаж з газетою у руках)і з нею грав роль. Уроки в той вечір я так і не доробив-сильно переживав за тата. З іншої сторони мені було неймовірно приємно, що зателефонували саме йому і виручив театр в той вечір саме він.

І у Вас все одно не виникло бажання наслідувати професію пана Євгена?

А.Ш.: Ніколи  всерйоз не замислювався над тим, щоб стати актором. Змалечку я мав можливість постійно ходити в театр, дивитися всі вистави і така своєрідна насиченість театром була для мене достатньою, щоб дивитися на сцену з зали, а не навпаки. До того ж, ще одну династію акторів цей театр міг би вже не витримати J 

фото з родинного архіву

Яка роль пана Євгена є для Вас улюбленою і чому саме вона?

А.Ш.: Роль Степана Крамарюка у виставі «Житейське Море» Карпенка Карого. Ця вистава вже дуже давно знята з репертуару, але пам’ять про неї сильно закарбувалася в моїх спогадах. Це була одна з головних ролей тата. Наприкінці вистави він читав монолог вивертаючи свого персонажа з середини на зовні. Мені запам’ятався не так монолог, як та мертва тиша і затамований подих глядачів. В кінці монологу тато завжди зривав аплодисменти, а вигуки з залу «БРАВО!!!» Це «Браво» постійно супроводжує його на сцені й до тепер, але в «Житейському морі» для мене воно було найглибшим.

Андрію, а зараз часто буваєте у театрі на татових виставах?

А.Ш.: В цей театр можна ходити кожного дня – настільки потужна, цікава, професійна і рідна гра всіх акторів. Але через зайнятість на роботі і постійні відрядження часто ходити до театру не вдається. Іноді ностальгія за деякими виставами, на які я часто ходив в дитинстві, настільки сильна, що я переглядаю їх у записі. Спеціально для цього попросив у тата дістати архівні зйомки таких вистав як «Житейське море», «Тев’є Молочник», «Енеїда», «Майстер і Маргарита» та «Біла ворона» - вистави з якими пройшло моє театральне дитинство.

Ви перелічили багато чудових вистав, і я певна, що у кожного з шанувальників пана Євгена є свій улюблений образ у його виконанні. А яким він є в ролі батька?

А.Ш.: Роль батька – це та роль, яку заздалегідь вивчити не можливо. Сценарій пише сама дитина і кожної секунди він непередбачуваний. Якщо порівняти всі його ролі, то цю роль він не грає, він живе нею. Переконаний, що цю роль я не зіграю краще за нього. Грати подібно – буду намагатися.

 

фото з родинного архіву

У яких життєвих моментах пан Євген буде першою людиною, до якою Ви прийдете за порадою?

А.Ш.: У моментах, коли дуже потрібні будуть гроші J А серйозно, будь-коли – це ж найрідніша мені людина.

Найголовніше, чого Вас навчив пан Євген?

А.Ш.: Вірити в Бога. А Він є, інакше я б не мав таких батьків.

Яким сьогодні буде Ваше побажання батькові на наступні 70 років? J

А.Ш.: Прожити ще вісімдесят.