Серія інтерв"ю "Театр Франка. Службовий вхід"

"Світлячок", що тримає небо

         Цю світлину Україна побачила 21 лютого 2014 року, коли зображеного на ній усміхненого хлопчини з добрими блакитними очима  вже не було на цьому світі. Йому було лише 34 роки, попереду було ціле життя, здійснення мрій, створення родини  і здобутки у улюбленій професії. Не судилося… Майбуття виявилося геть іншим: славетним, але безжальним. Андрій Мовчан – яскрава зірочка, що сліпуче спалахнула на революційному Майдані і назавжди залишилася краплинкою світла серед своїх побратимів, героїв Небесної Сотні.

Світло було його покликанням, його професією, його захопленням. Світло було його сутністю, тож і спогади, що він залишив по собі, це віддзеркалення тих яскравих промінчиків, якими він щедро ділився з людьми. Напередодні трагічної річниці про Андрія Мовчана згадують його колеги, працівники театру: 
зав. художньо-постановочною частиною Микола Диченко, 
начальник електроосвітлювального цеху Валерій Галанкін,
інженер 1 категорії (майстер з освітлення) Ганна Ваховська.

Ганна: Андрій запам'ятався дуже світлою людиною: безмежно добрі блакитні очі, працьовитий і дуже наполегливий. В роботі йому все було цікаво - раніше він був машиністом, працював на залізниці, а в театрі починав електриком на проспекті Науки.  Так склалося що ні глядачі, ні, навіть деякі люди, що працюють у нашому театрі, не знають що таке «проспект Науки», а там насправді, такий собі, кусочок нашого театру живе.

Микола: На проспекті Науки, 52, розташовані наші виробничі майстерні . Там виготовляються і зберігаються декорації  для вистав, там же ж знаходяться  склади костюмів. Так би мовити, база театру.  Саме там я з Андрієм і познайомився. Це була людина безумовного, невичерпного позитиву! Аня вірно сказала - дуже світла людина! Дуже приємно завжди було з ним спілкуватися і це попри те,  що на особисті теми ми не розмовляли,  обговорювали суто виробничі питання. Але, знаєте,  з ним навіть вітатися було дуже приємно – він завжди усім посміхався.

Ганна (перебиває і з захватом продовжує): а ще, коли вітався, обов’язково  дивився у вічі!

Микола: Він абсолютно безвідмовно допомагав у виробництві декорацій і станки налагоджував в частині електрообладнання, просто фізично допомагав столярам, слюсарям – ніколи нікому не відмовляв. Цим також дуже мені запам’ятався. Ніхто його особливо про це не просив, Андрій сам, за власною ініціативою, завжди долучався. З хорошою, розумною ініціативою. Цей хлопчина не бачив себе просто електриком, йому хотілося нести світло, займатися чимось творчим… Він, власне, з тих людей, на яких все і тримається. Ініціативним був в хорошому сенсі

Валерій: Десь за півроку до того, як він прийшов до нас сюди працювати (я тоді ще не був з ним знайомий), йду коридором , спиняє мене: «можна вас запитати? Я хотів би працювати у вас». – «Давай, - кажу, - допрацюй сезон там (на пр.Науки – Т.Ж.), і перед новим сезоном приходь» . Він все переживав, щоб я не передумав (посміхається).

Ганна:  ми почали працювати з ним разом коли  відкрилася камерна сцена і його  закріпили там, як освітлювача. Як тільки стартували початкові репетиції, у Андрія починали народжуватися пропозиції, ідеї, які він одразу ж намагався обговорити з режисерами. Я йому кажу, мовляв,  ще рано, ще немає світлових репетицій, але він весь час хотів випередити події.  Його настільки приваблював цей процес: він пропонував,  втілював,  прагнув розвиватися в цьому. Його весь час тягнуло щось робити. Як треба було полагодити щось  або допомогти у чомусь від нього тільки й чули:  «Та, без проблем!» і одразу ж робив, докладаючи максимум зусиль і творчих, і фізичних. Він був скрізь…

Валерій: Є такі неспокійні люди: він прийде і йому не сидиться (посміхається) Він весь час справу собі шукає. Знайшов – все, почав нею займатися і все варіанти шукає: якщо так, а якщо так, щоб зробити досконало, бездоганно.

Ганна: Приходив раніше, йшов пізніше

Микола: Пропадав в театрі, дуже йому подобалася ця атмосфера

Валерій: Буває ранком прийшов і іде собі на ту камерку. Нема, нема, думаю, де ж людина? Заснув він там чи що? Який заснув!!!! Там кипить робота, він вправляється з обладнанням, виставляє, пробує. Думаю, гаразд, не заважатиму. Я зайшов тихесенько і вийшов, щоб він мене не бачив.

Микола: От в цей час, наприклад (розмова відбувалася близько 19-ї години – Т.Ж.), вільна камерна сцена і,повз свою поточну роботу, Андрій зараз  би там сидів, виставляв би освітлення, підвіски б робив, комутації. Ніколи його не треба було шпиняти, ніколи. Йому  один раз достатньо було сказати «треба» і цього було достатньо. Сповнений невичерпного ентузіазму. Один лишень фестиваль чого вартий ! Фестиваль «Марія» у нас проходить кілька років поспіль. По дві-три вистави в день, різні колективи, різні мови, люди приїздять з-за кордону і, щоб порозумітися, там ледве не на мигах доводиться спілкуватися. Андрій підхоплював все миттєво  і завжди йшов на зустріч.  Жодного разу не було такого, щоб він сказав «це не можливо» або «так не можна». Що необхідно – він завжди з відкритою душею. Він дуже вболівав за свою професію.

Валерій: Як Андрій до фестивалю долучився – це окрема історія. Раніше в фестивалі брав участь інший співробітник, проте  він як раз  захворів.  Андрій працював уже на Камерній сцені, але досвіду у нього ще було небагато, хоча я бачив в ньому завзятість і велике бажання. От я і вирішив доручити фестиваль саме йому. Організатор наш,  Лариса Миколаївна (Кадирова – Т.Ж.), дуже недовірливо поставилася спочатку до такої перспективи: звикла вона до іншої людини, а Андрія тоді ще зовсім  не знала, а я був певен, що у нього все вийде! І він не підвів! Протягом фестивалю я кілька разів підходив до Лариси Миколаївни, мовляв, що скажете? На щастя, вона залишилася задоволена роботою Андрія, а він сам від тієї пори відчув у собі сили, відчув,  що може самостійно впоратися з складною ситуацією. Це було для нього важливим поштовхом. В якійсь момент його просто трішки підштовхнути варто було, підтримати, повірити в нього.

Микола: він дуже боявся припуститися помилки, засмутити боявся тих, хто йому довіряє.

Ганна: Він викладався на 100%. Приїздить, наприклад, на фестиваль новий якийсь колектив з Чехії, чи з Польщі – людина не знає мови, але в кожному разі намагається договоритися – на мигах, на жестах – домовитись і допомогти. Мало того, я так  розумію, що саме це його спонукало до подальшого розвитку: він пішов на курси англійської мови, почав навчатися. Залишилось дуже багато книжок його, записів саме з англійської мови. Тобто він намагався не тільки в роботі розвиватися.

Валерій: конспекти у нього з’явилися, вчив весь час… Буває ідеш до дому, дивишся, а він ще сидить. Запитуєш, мовляв, Андрій, чого сидиш? А він: «я ще трішки»… Не  з тих він був, хто відпрацював і п’ятами накиває.

Ганна: Дуже різноплановий був, йому все було цікаво. Книги ми у нього знайшли… «Кобзаря»… Пам’ятаю подумала, невже він насправді це читає? Дуже багато книжок: історія України, англійська мова, «Кобзар», ще дуже багато всього.

Валерій: У Андрія була дуже чітка громадянська позиція. Не показова.  От я, наприклад , не знав що  коли заснувався «Демократичний альянс» , він пішов туди. Він нікому нічого не сказав і ми дізналися про це набагато пізніше. Я певен, якщо він себе тут, в театрі, так віддавав роботі, то і там також. Він же ж на Майдан ходив, здається, з наступного дня після побиття студентів – нікому нічого не казав. Кожен день там був, шукав кому чим допомогти…

Микола: 20 лютого у нас в театрі знімання мало відбутися, але його скасували, на жаль, і сталася отака річ. Сьогодні, мимоволі, думка така виникає, що краще б те знімання відбулося… Може це щось би змінило на краще…

Ганна: напередодні, якраз, вистави відмінили. Ми всі вийшли звідси, з театру, і натовпом пішли  вниз – все ж перекрите було. Спустилися на Хрещатик і Андрій пішов допомагати на Майдан. Хлопці наші, актори, кажуть що бачили його, коли будинок профспілок палав – він допомагав там чим міг, а на ранок дізналися, що його вже немає… Якби ж не відмінили виставу, може б воно якось інакше склалося… Ми втратили не просто людину, що працювала поряд… Він був нам братом…

Микола: Театр – це велика родина і в середині колективу ми завжди прагнемо теплого родинного спілкування. Єдине, що ця родина гіпервелика і можна когось, наприклад,  не знати на ім’я але такі люди, як Андрій - комунікабельні, зацікавлені, небайдужі – вони завжди помітні.

Ганна: В творчому процесі  підхід особливий до кожної людини. Це, дійсно, родина! Особливо цех – ці люди дуже згуртовані повинні бути, розуміти одне одного з півслова. Ось вам приклад: якось ми з Андрієм  їздили на гастролі, в Херсоні відбувався фестиваль. Ми поїхали з ним удвох. Дуже складна була вистава, і я  Андрію розповіла практично на пальцях що треба зробити. «Все, я зрозумів! Все буде ідеально», - і відпрацював просто як годинник! Я сиділа за пультом, вела виставу, а він мені допомагав на приборі, «пушка»  називається (такий собі спрямований світловий промінь). Андрій зробив для цієї вистави цілу додаткову  інженерну споруду: якась коробка, на ній ще одна, потім ще, на ній штатив, на штативі стоїть власне прибор, який до речі дуже важкий. Уявіть, стоїть на цій споруді Андрій, коли повз нього хтось проходить, вся конструкція починає хитатися під ним, а в нього завдання, щоб, не дай Боже, цей промінь не хитнувся в інший бік.  Я бачу, що у нього руки трусяться, таке навантаження нереальне! От так він і відпрацював 2.5 години. Намагався не підвести ні колектив, ні мене, бо я покладалася на нього.

Коли з людиною працюєш так близько, вона,  звісно, стає для тебе дуже рідною, частинкою твоєї родини… І досі дуже важко повірити… Що тут скажеш… Тут просто треба помовчати і душею відчути, що він все ж таки поряд. Дух його тут, у театрі, але життя триває… Цей механізм не зупиняється, продовжується робота… Не вистачає його… Починаєш навчати нових людей, згадуєш Андрія і гостро розумієш, що треба цінувати кожен момент життя!

Коли людина йде, залишаються спогади про неї, залишаються її речі… Андрій подарував мені на день народження чашечку, вона стоїть у мене в серванті. Він любив все українське , дуже національний був, і от у мене стоїть ця філіжаночка для кави – я жодного разу з неї не пила – просто як його подарунок…

                Вірю, що Андрій  чує все, що ми говорили про нього! Я неодноразово пригадувала ситуацію: у нас на камерній сцені під стелею висять софіти, я залізла на драбинку, а Андрій стоїть внизу і мене страхує. Я направляю світло зверху, аж тут надходить режисер й шуткує: «Дівчина, що тримає небо». Якраз зірки працювали. Я стою наверху, синє світло розливається, позаду зірки і оця фраза: «дівчина, що тримає небо»… Андрій так це запам’ятав… Потім, весь час, коли ми зустрічалися,  так мене і називав – дівчина, що тримає небо… І от коли сталася та трагедія, я знаю, що небо над нами тримав він, Андрій…Охороняв нас усіх. Дуже багато хотілось б сказати просто дивлячись йому у вічі. На жаль, ми не встигаємо зазвичай цього робити і тому, як порада всім нам – цінувати тих людей, що нас оточують, говорити їм приємні речі і щоразу дякувати за кожен момент, який ми проводимо разом. І зараз я дякую, кожному з вас за те, що ми з вами тут сьогодні зібралися!

                Я теж щиро дякую своїм співрозмовникам за чудову розмову, дружню атмосферу і душевні, теплі спогади. Здавалося б, ми говорили, про людину, якої вже немає, проте, я зловила себе на думці, що протягом усієї розмови,  попри сум і болючий смуток, ми посміхалися і пригадували тільки позитивні й життєрадісні моменти. Та й чи могло б бути інакше, коли йдеться  про справжнього Воїна Світла?

               Вічна пам"ять...

Серія інтерв"ю "Театр Франка. Службовий вхід"

Королева театральних квитків або моя добра чарівниця :)

Я давно мріяла про це інтерв'ю. Як на мене,  дуже не справедливим є те, що зазвичай слово «театр» для багатьох людей містить в собі тільки впізнаванні обличчя, відомі прізвища і назви популярних вистав. Театр – це великий живий організм і мені дуже кортить, щоб про нього розповіли люди, без яких він просто не зможе існувати, навіть за наявності прекрасних акторів і талановитих режисерів. Люди, які живуть театром, які непомітно для глядача створюють атмосферу, умови, технічні деталі і блискучу ауру першої сцени країни.

Цю жінку не можливо не помітити: тендітна, яскрава, привітна, неймовірно позитивна і страшенно закохана у свою роботу!  Вона – мій добрий янгол у театрі Франка, завжди усміхнена  чарівниця, яка могла б стати розкішною театральною примою, але знайшла своє покликання  у геть інших стосунках з глядачем. 17 років дарує гарний настрій вибагливій київській публіці Людмила Павлівна Пенязь, королева театральних квитків :)

фото Валерії Ландар

Людмило Павлівно, 17 років – це ціла історія, а як вона починалася? Як театр Франка з'явився у Вашому житті?

-          Колись я мріяла вступити до інституту Карпенка-Карого, але батько мені не дозволив (посміхається). Та незважаючи на це, якось так у житті сталося, що театр мене все одно знайшов.  Років, мабуть, зо три я заходила у це фойє і мені не вірилося, що я ось тут працюю. Буває так в житті людини, що бажання здійснюється, що правда дещо в іншій якості. Так, я не актриса, а людина, яка займається продажем театральних квитків. Тобто я працюю в тому цеху, який, на чолі з Іваном Миколайовичем Ожеваном, забезпечує глядача театрові  Франка. Ми, саме ті люди, які роблять цей театр живим, тому що які б не були актори, які б не були вистави, якщо не буде глядача - театр буде просто мертвий. Театр живе для глядача!

А яку виставу франківців Ви самі вперше подивилися, як глядач?

-          Оооо!!! (замріяно посміхається) Це було дуже давно – ми з чоловіком щойно повернулися із Німеччини, де він проходив військову службу, я саме працювала в райкомі комсомолу Мінського району, і от тоді я вперше попала на виставу у театр Франка. У театрі в той час була така собі Берта Яківна, уповноважена з продажу квитків, ми зустрілися з нею у Палаці піонерів, який був тісно пов'язаний з моїм райкомом. Ажіотаж навколо квиточків був чималий, от я й собі взяла в перший ряд. 12 ложа бенуар. Вистава тоді була «Вечір» з Наталією Лотоцькою і Олексієм Пєтуховим. І от з того почалася моя дружба з театром Франка. 

А виставою «Майстер і Маргарита» почалося знайомство з театром для моєї донечки, їй було тоді 12 років. Тож до сьогодні мої діти, що і де їм не пропонуєш, все одно знову і знову йдуть саме у театр Франка і дивляться свої улюблені вистави саме на цій сцені.

Тобто для Вашої родини захоплення театром Франка практично спадкове, генетичне?:)

-          Мабуть і генетичне справді :) От що цікаво: моя дочка також свого часу хотіла бути актрисою, проте теж вибрала інший професійний шлях, а от онука, нарешті, втілює в життя мрію цілих трьох поколінь! :) Незважаючи на те, що ми у родині прочили їй Могилянку (у неї чудове знання мов), вона зробила власний вибір – університет Капенка-Карого, і зараз вже навчається на третьому курсі у Олега Шаварського.

Дай Боже їй щасливої акторської долі :) Людмило Павлівно, а що найцікавіше у Вашій роботі?

-          Звичайно ж люди! Я ж працюю з глядачем. А глядач у нас особливий! Він, по-перше, дуже відданий: йому можуть запропонувати білети, скажімо, до російської драми, але він не піде на чужу територію (посміхається), тобто це глядач, саме театру Франка. По-друге, наш глядач мислячий, спостережливий, уважний. Дуже тонкий глядач, він все розуміє!  Багато можна ще говорити, цього все одно не вистачить, щоб розказати який він! Я ж це 17 років спостерігаю!

Глядач змінився за ці роки?

-          Років, здається, шість тому, отримавши результати  маркетингового дослідження, ми ахнули! Виявляється, у нас дуже молодий глядач, йому до 40 років! Наш театр люблять всі, але останнім часом приходить дуже багато молодих людей. Я б сказала, що зараз середній вік 30-33 роки. За роки моєї роботи в театрі вже ціле покоління глядачів виросло! Дітки приходили класу з сьомого… Від тих пір вони вже отримали освіту, створили свої родини, попрацювали керівниками на різних підприємствах, а все одно щоразу приходять до нашого театру. Вже їм за тридцять, уже вони своїх діток ведуть у наш театр – це дуже приємно! Цікава така тенденція – наш глядач молодшає, а це означає, що ми цікаві, потрібні і сучасні.

Як раз про сучасність я хотіла Вас запитати: останні події, що відбулися у суспільстві, вони якось на театр вплинули на Вашу думку?

-          Знаєш, навіть у той час, коли так страшно все було, люди все рівно йшли до театру… Коли пролунали постріли на Майдані, ішов «Кін ІV». Люди телефонували з питанням чи буде вистава і, попри ризик для життя, приходили на спектакль. Тільки уяви: не зважаючи на всі ці катаклізми, на те, що театр був в самому осередку подій, у будівлю ніхто камінчика не кинув! І що саме цікаве – оці урни наші з квітами спочатку відкотили (барикади робили), але пізніше притягнули їх назад, віддали театру. Якось воно нас обійшло - напевне Бог береже, от як наче янгол крилами закрив. У нас же ж тут, ти знаєш, джерело під театром б'є, як благословення Боже. На сцені вистава, а під сценою водичка жива біжить! 

Підсилює магію театрального дійства :) Людмило Павлівно, а яка Ваша улюблена вистава?

-          Ой, ну що я тобі скажу?! (сміється)

Скажете, що питання провокаційне? :)

-          Авжеж!  Звичайно найулюбленіша «Тев'є Тевель»! Я дуже вдячна долі за те, що вона мене звела з Богданом Сильвестровичем Ступкою. Це була моя найулюбленіша вистава! А ще «Енеїда». Хоча загалом, вони всі у мене любимі,  у нас немає поганих вистав! Вони всі хороші!  Я завжди кажу глядачам, щоб отримати задоволення від театру треба спершу до себе прислухатись:  давайте подивимось, який у Вас настрій, чого саме Ви хочете? У нас є драми, є трагікомедії, комедії, гротескні вистави. У нас є дуже цікаві постановки. Але кожен повинен сам зрозуміти чого він хоче, чого очікує, коли йде у театр, і тоді вистава сподобається неодмінно! Тим більше, що крім основної  у нас є ще камерна сцена, а це в принципі особливе щось! Я взагалі б сказала, що театр Франка це театр для вишуканого глядача, закоханого у театр і у наших акторів!

Ну тоді саме  про акторів і буде моє наступне питання: зізнавайтеся, у Вас є любимчики? :)

-          Ха! (Хитро посміхається) Звичайно є! Богдан Михайлович Бенюк, Альоша Богданович, Анатолій Георгійович Хостікоєв, Толік Гнатюк, Наташа Сумська, красунечка Смородінка, Лесь Михайлович Задніпровський, а Женечка Шах, а Коляда!!! Про нього взагалі окремо с кажу: я от дивлюся «Кайдашеву сім'ю», от він – справжній Кайдаш! Мені здається, що якщо Нечуя-Левицького з заплющеними очима слухати,  то вимальовується самісінько отакий образ. Багато хто Панчука в цій ролі дуже полюбляє: Наташа Сумська мені каже, мовляв, Панчук, такий тонкий і все інше, а от для мене – Коляда! Так що улюблені всі! А молодь? Молодь яка у нас хороша, талановита! І головне, що вони традиції  нашого театру підтримують, поважають і цінують нашого глядача!

фото з особистої сторінки Івана Миколайовича Ожевана

Ви так багато теплих слів сказали на адресу глядачів театру! Яким буде Ваше побажання для читачів нашої глядацької сторіночки?

-          Любити театр! Любити так, як його любимо ми, франківці, як його любить Кін у Горіна! Любити і приходити в театр не зважаючи ні на що!

Тепло, щирість, любов до людей і відданість справі свого життя, мабуть це і є невід'ємні складові унікальної атмосфери театру Франка. Атмосфери, яку створює кожен, хто щовечора дарує своєму особливому глядачеві  велике диво справжнього мистецтва. Сподіваюся, що у мене буде можливість побачити театр Франка очима представників найрізноманітніших театральних професій, а сьогодні я щиро дякую моїй добрій чарівниці, Людмилі Павлівні, за душевну розмову і дивовижну можливість  торкнутися рукою заповітного джерела під найкращою в світі франківською сценою!