Серія інтерв"ю "Театр Франка. Службовий вхід"

"Світлячок", що тримає небо

         Цю світлину Україна побачила 21 лютого 2014 року, коли зображеного на ній усміхненого хлопчини з добрими блакитними очима  вже не було на цьому світі. Йому було лише 34 роки, попереду було ціле життя, здійснення мрій, створення родини  і здобутки у улюбленій професії. Не судилося… Майбуття виявилося геть іншим: славетним, але безжальним. Андрій Мовчан – яскрава зірочка, що сліпуче спалахнула на революційному Майдані і назавжди залишилася краплинкою світла серед своїх побратимів, героїв Небесної Сотні.

Світло було його покликанням, його професією, його захопленням. Світло було його сутністю, тож і спогади, що він залишив по собі, це віддзеркалення тих яскравих промінчиків, якими він щедро ділився з людьми. Напередодні трагічної річниці про Андрія Мовчана згадують його колеги, працівники театру: 
зав. художньо-постановочною частиною Микола Диченко, 
начальник електроосвітлювального цеху Валерій Галанкін,
інженер 1 категорії (майстер з освітлення) Ганна Ваховська.

Ганна: Андрій запам'ятався дуже світлою людиною: безмежно добрі блакитні очі, працьовитий і дуже наполегливий. В роботі йому все було цікаво - раніше він був машиністом, працював на залізниці, а в театрі починав електриком на проспекті Науки.  Так склалося що ні глядачі, ні, навіть деякі люди, що працюють у нашому театрі, не знають що таке «проспект Науки», а там насправді, такий собі, кусочок нашого театру живе.

Микола: На проспекті Науки, 52, розташовані наші виробничі майстерні . Там виготовляються і зберігаються декорації  для вистав, там же ж знаходяться  склади костюмів. Так би мовити, база театру.  Саме там я з Андрієм і познайомився. Це була людина безумовного, невичерпного позитиву! Аня вірно сказала - дуже світла людина! Дуже приємно завжди було з ним спілкуватися і це попри те,  що на особисті теми ми не розмовляли,  обговорювали суто виробничі питання. Але, знаєте,  з ним навіть вітатися було дуже приємно – він завжди усім посміхався.

Ганна (перебиває і з захватом продовжує): а ще, коли вітався, обов’язково  дивився у вічі!

Микола: Він абсолютно безвідмовно допомагав у виробництві декорацій і станки налагоджував в частині електрообладнання, просто фізично допомагав столярам, слюсарям – ніколи нікому не відмовляв. Цим також дуже мені запам’ятався. Ніхто його особливо про це не просив, Андрій сам, за власною ініціативою, завжди долучався. З хорошою, розумною ініціативою. Цей хлопчина не бачив себе просто електриком, йому хотілося нести світло, займатися чимось творчим… Він, власне, з тих людей, на яких все і тримається. Ініціативним був в хорошому сенсі

Валерій: Десь за півроку до того, як він прийшов до нас сюди працювати (я тоді ще не був з ним знайомий), йду коридором , спиняє мене: «можна вас запитати? Я хотів би працювати у вас». – «Давай, - кажу, - допрацюй сезон там (на пр.Науки – Т.Ж.), і перед новим сезоном приходь» . Він все переживав, щоб я не передумав (посміхається).

Ганна:  ми почали працювати з ним разом коли  відкрилася камерна сцена і його  закріпили там, як освітлювача. Як тільки стартували початкові репетиції, у Андрія починали народжуватися пропозиції, ідеї, які він одразу ж намагався обговорити з режисерами. Я йому кажу, мовляв,  ще рано, ще немає світлових репетицій, але він весь час хотів випередити події.  Його настільки приваблював цей процес: він пропонував,  втілював,  прагнув розвиватися в цьому. Його весь час тягнуло щось робити. Як треба було полагодити щось  або допомогти у чомусь від нього тільки й чули:  «Та, без проблем!» і одразу ж робив, докладаючи максимум зусиль і творчих, і фізичних. Він був скрізь…

Валерій: Є такі неспокійні люди: він прийде і йому не сидиться (посміхається) Він весь час справу собі шукає. Знайшов – все, почав нею займатися і все варіанти шукає: якщо так, а якщо так, щоб зробити досконало, бездоганно.

Ганна: Приходив раніше, йшов пізніше

Микола: Пропадав в театрі, дуже йому подобалася ця атмосфера

Валерій: Буває ранком прийшов і іде собі на ту камерку. Нема, нема, думаю, де ж людина? Заснув він там чи що? Який заснув!!!! Там кипить робота, він вправляється з обладнанням, виставляє, пробує. Думаю, гаразд, не заважатиму. Я зайшов тихесенько і вийшов, щоб він мене не бачив.

Микола: От в цей час, наприклад (розмова відбувалася близько 19-ї години – Т.Ж.), вільна камерна сцена і,повз свою поточну роботу, Андрій зараз  би там сидів, виставляв би освітлення, підвіски б робив, комутації. Ніколи його не треба було шпиняти, ніколи. Йому  один раз достатньо було сказати «треба» і цього було достатньо. Сповнений невичерпного ентузіазму. Один лишень фестиваль чого вартий ! Фестиваль «Марія» у нас проходить кілька років поспіль. По дві-три вистави в день, різні колективи, різні мови, люди приїздять з-за кордону і, щоб порозумітися, там ледве не на мигах доводиться спілкуватися. Андрій підхоплював все миттєво  і завжди йшов на зустріч.  Жодного разу не було такого, щоб він сказав «це не можливо» або «так не можна». Що необхідно – він завжди з відкритою душею. Він дуже вболівав за свою професію.

Валерій: Як Андрій до фестивалю долучився – це окрема історія. Раніше в фестивалі брав участь інший співробітник, проте  він як раз  захворів.  Андрій працював уже на Камерній сцені, але досвіду у нього ще було небагато, хоча я бачив в ньому завзятість і велике бажання. От я і вирішив доручити фестиваль саме йому. Організатор наш,  Лариса Миколаївна (Кадирова – Т.Ж.), дуже недовірливо поставилася спочатку до такої перспективи: звикла вона до іншої людини, а Андрія тоді ще зовсім  не знала, а я був певен, що у нього все вийде! І він не підвів! Протягом фестивалю я кілька разів підходив до Лариси Миколаївни, мовляв, що скажете? На щастя, вона залишилася задоволена роботою Андрія, а він сам від тієї пори відчув у собі сили, відчув,  що може самостійно впоратися з складною ситуацією. Це було для нього важливим поштовхом. В якійсь момент його просто трішки підштовхнути варто було, підтримати, повірити в нього.

Микола: він дуже боявся припуститися помилки, засмутити боявся тих, хто йому довіряє.

Ганна: Він викладався на 100%. Приїздить, наприклад, на фестиваль новий якийсь колектив з Чехії, чи з Польщі – людина не знає мови, але в кожному разі намагається договоритися – на мигах, на жестах – домовитись і допомогти. Мало того, я так  розумію, що саме це його спонукало до подальшого розвитку: він пішов на курси англійської мови, почав навчатися. Залишилось дуже багато книжок його, записів саме з англійської мови. Тобто він намагався не тільки в роботі розвиватися.

Валерій: конспекти у нього з’явилися, вчив весь час… Буває ідеш до дому, дивишся, а він ще сидить. Запитуєш, мовляв, Андрій, чого сидиш? А він: «я ще трішки»… Не  з тих він був, хто відпрацював і п’ятами накиває.

Ганна: Дуже різноплановий був, йому все було цікаво. Книги ми у нього знайшли… «Кобзаря»… Пам’ятаю подумала, невже він насправді це читає? Дуже багато книжок: історія України, англійська мова, «Кобзар», ще дуже багато всього.

Валерій: У Андрія була дуже чітка громадянська позиція. Не показова.  От я, наприклад , не знав що  коли заснувався «Демократичний альянс» , він пішов туди. Він нікому нічого не сказав і ми дізналися про це набагато пізніше. Я певен, якщо він себе тут, в театрі, так віддавав роботі, то і там також. Він же ж на Майдан ходив, здається, з наступного дня після побиття студентів – нікому нічого не казав. Кожен день там був, шукав кому чим допомогти…

Микола: 20 лютого у нас в театрі знімання мало відбутися, але його скасували, на жаль, і сталася отака річ. Сьогодні, мимоволі, думка така виникає, що краще б те знімання відбулося… Може це щось би змінило на краще…

Ганна: напередодні, якраз, вистави відмінили. Ми всі вийшли звідси, з театру, і натовпом пішли  вниз – все ж перекрите було. Спустилися на Хрещатик і Андрій пішов допомагати на Майдан. Хлопці наші, актори, кажуть що бачили його, коли будинок профспілок палав – він допомагав там чим міг, а на ранок дізналися, що його вже немає… Якби ж не відмінили виставу, може б воно якось інакше склалося… Ми втратили не просто людину, що працювала поряд… Він був нам братом…

Микола: Театр – це велика родина і в середині колективу ми завжди прагнемо теплого родинного спілкування. Єдине, що ця родина гіпервелика і можна когось, наприклад,  не знати на ім’я але такі люди, як Андрій - комунікабельні, зацікавлені, небайдужі – вони завжди помітні.

Ганна: В творчому процесі  підхід особливий до кожної людини. Це, дійсно, родина! Особливо цех – ці люди дуже згуртовані повинні бути, розуміти одне одного з півслова. Ось вам приклад: якось ми з Андрієм  їздили на гастролі, в Херсоні відбувався фестиваль. Ми поїхали з ним удвох. Дуже складна була вистава, і я  Андрію розповіла практично на пальцях що треба зробити. «Все, я зрозумів! Все буде ідеально», - і відпрацював просто як годинник! Я сиділа за пультом, вела виставу, а він мені допомагав на приборі, «пушка»  називається (такий собі спрямований світловий промінь). Андрій зробив для цієї вистави цілу додаткову  інженерну споруду: якась коробка, на ній ще одна, потім ще, на ній штатив, на штативі стоїть власне прибор, який до речі дуже важкий. Уявіть, стоїть на цій споруді Андрій, коли повз нього хтось проходить, вся конструкція починає хитатися під ним, а в нього завдання, щоб, не дай Боже, цей промінь не хитнувся в інший бік.  Я бачу, що у нього руки трусяться, таке навантаження нереальне! От так він і відпрацював 2.5 години. Намагався не підвести ні колектив, ні мене, бо я покладалася на нього.

Коли з людиною працюєш так близько, вона,  звісно, стає для тебе дуже рідною, частинкою твоєї родини… І досі дуже важко повірити… Що тут скажеш… Тут просто треба помовчати і душею відчути, що він все ж таки поряд. Дух його тут, у театрі, але життя триває… Цей механізм не зупиняється, продовжується робота… Не вистачає його… Починаєш навчати нових людей, згадуєш Андрія і гостро розумієш, що треба цінувати кожен момент життя!

Коли людина йде, залишаються спогади про неї, залишаються її речі… Андрій подарував мені на день народження чашечку, вона стоїть у мене в серванті. Він любив все українське , дуже національний був, і от у мене стоїть ця філіжаночка для кави – я жодного разу з неї не пила – просто як його подарунок…

                Вірю, що Андрій  чує все, що ми говорили про нього! Я неодноразово пригадувала ситуацію: у нас на камерній сцені під стелею висять софіти, я залізла на драбинку, а Андрій стоїть внизу і мене страхує. Я направляю світло зверху, аж тут надходить режисер й шуткує: «Дівчина, що тримає небо». Якраз зірки працювали. Я стою наверху, синє світло розливається, позаду зірки і оця фраза: «дівчина, що тримає небо»… Андрій так це запам’ятав… Потім, весь час, коли ми зустрічалися,  так мене і називав – дівчина, що тримає небо… І от коли сталася та трагедія, я знаю, що небо над нами тримав він, Андрій…Охороняв нас усіх. Дуже багато хотілось б сказати просто дивлячись йому у вічі. На жаль, ми не встигаємо зазвичай цього робити і тому, як порада всім нам – цінувати тих людей, що нас оточують, говорити їм приємні речі і щоразу дякувати за кожен момент, який ми проводимо разом. І зараз я дякую, кожному з вас за те, що ми з вами тут сьогодні зібралися!

                Я теж щиро дякую своїм співрозмовникам за чудову розмову, дружню атмосферу і душевні, теплі спогади. Здавалося б, ми говорили, про людину, якої вже немає, проте, я зловила себе на думці, що протягом усієї розмови,  попри сум і болючий смуток, ми посміхалися і пригадували тільки позитивні й життєрадісні моменти. Та й чи могло б бути інакше, коли йдеться  про справжнього Воїна Світла?

               Вічна пам"ять...