На русском, это когда вообще, это когда «а поговорить» или чтоб побыстрее. Чтоб не задумываясь, не заморачиваясь, не подбирая слова. На русском, это когда через крепкое словцо, когда по нервам и чтоб таки дошло. Это когда привычно, буднично, экспрессивно, литературно, заумно. На русском, это когда если честно, то в лоб, а иначе – иносказаниями и как уж на сковородке. На русском это любимые книги детства (их просто не было в украинском переводе), это друзья, которые давно, и много просто знакомых, которые недавно. Это стихи из школьной программы, мотивационные речи и тяжелые разговоры. Это "надо" и "нельзя", это про достижения, разочарования и планы.

Українською – це коли про кохання, про ніжність, про мрії, про найрідніших. Це коли найтепліші спогади і найщиріші розмови. Це коли Львів, який я обожнюю і  Карпати, яких не замінить жодне море. Це коли пристрасно і до щему... Українською – це коли бажання найпотаємніше, а думки ті, що можна їх сказати лише пошепки, а іноді тільки собі самому… Це про сумління, про генетичний код у вишиваній сорочці і про ікони в бабусиній хаті. Українською – це про найкумедніші мультфільми і улюблений театр. Це про захват, це про натхнення, про майбутнє, про віру.

Українською – це про те відчуття, коли за спиною виростають крила від щастя!

І про зламані крила теж - українською... Українською – це коли болить смертельно, до крику, до темряви в очах, до повного спустошення. Коли серце калатає в горлі, молотом б'є у скроні і з середини вибиває барабанну перетинку… Коли тиша дзвенить так нестерпно голосно, що хочеться затулити вуха… Коли пам'ять шматує душу і в дрантя розриває почуття, що з останніх сил вперто чіпляються за залишки вже неживих сподівань… Українською – про сум, про смуток, про те, що не збулося, але не забулося.

Українською – це коли по-справжньому, коли щиро, коли обережно і тремтливо, бо українською говорить моя душа і співають мої янголи J