Дивовижно - якою неймовірно маленькою і затишною ця велична зала видається, якщо дивитися на неї зі сцени, з того, іншого, боку завіси, що зазвичай є недоступним для публіки. Як невимовно близько, виявляється, глядач знаходиться від священнодійства, що твориться у театральному серці...

Збулася ще одна моя дитяча мрія! Кілька шалених миттєвостей на сцені улюбленого театру, в декораціях улюбленої вистави за лічені хвилини до того, як підніметься завіса і глядацьку залу охопить казкова магічна таїна...

Затамований подих, вологі долоньки, які все ще відчувають прохолодний дотик води франківського джерельця, і приголомшливий гуркіт власного серця - отака вона мить здійснення бажання!

Євген Шах: одна хороша робота -  і я щасливий!

Одного жовтневого дня я чекала на героя свого інтерв’ю біля театру. Бабине літо не поспішало у Київ: затягнуте хмарами небо погрожувало дощем, вітер поривчасто штовхав облетіле листя, осінній настрій наповнював сквер біля фонтану. Раптом мій погляд зупинився на яскравому червоному светрі  людини, що не кваплячись піднімалася вулицею. Теплий колір, один-єдиний у похмурому пейзажі,  змушував перехожих неодмінно звертати увагу на усміхненого  приязного  чоловіка, який наближався до театру. 

- Доброго дня, мене звати Євген, - отак просто  і без церемоній відбулося моє знайомство з одним із найулюбленіших акторів театру Франка, Народним артистом України Євгеном Михайловичем Шахом.

Вже майже півстоліття  він виходить на першу сцену країни. Його люблять глядачі, критики і колеги. Та й як могло б бути інакше? Людину з такою потужною позитивною енергетикою, з такою щирою посмішкою і такими добрими очима просто неможливо не полюбити. Привітний, легкий у розмові і дуже справжній, він створює навколо себе атмосферу тепла і доброзичливості.

 Гостинний хазяїн у своїй царині пан Євген, перш ніж відповісти на мої численні питання, люб’язно пригощає кавою і проводить невеличку екскурсію тією частиною театру, яка зазвичай залишається недоступною для глядацького ока.

Театр Франка – для мене це… По великому рахунку – це моє життя. Після хати, після сім’ї - це мій другий дім, це моє кафе, мій будинок відпочинку, моя лікарня… Адже театр  теж лікує:  коли мені погано, я можу прийти в театр , мені стає краще. Театр - це не розпізнана до кінця інстанція, яка володіє великою магічною силою. Тут особливий дух! От, скажімо, тут, де ми сидимо зараз з Вами, саме тут сиділи Бучма – великий артист, Мілютенко  – великий артист, тут сиділи Яковченко Микола Федорович, Сергієнко Петро Трохимович, Богдан Сильвестрович Ступка… Уявляєте, який тут дух, яка магія, яка енергетика?  То як це може не лікувати?

Євген Шах, Іван Ожеван, Олексій Богданович

Моя перша роль на франківській сцені…Це коли я ще студентом був! В «Циганці Азі» по п’єсі Старицького. Там три брати є і Галя. Я грав братика Пилипа. Оце була  моя перша роль, ввід був в виставу… А от коли я вже закінчив студію і став професійним актором, то у Стельмаха  в «Правді і кривді» вперше вийшов на сцену, був там такий епізод… Хлопчика грав. Ставив цю виставу Скляренко Володимир Михайлович, великий учень Курбаса. 

На сцені рідного театру

Відчуття пам’ятаєте, коли перший раз стояли на сцені?  Безумовно!!!!  Це ж хвилювання… Вся справа в тому, що хвилювання ніколи не проходить. Все це неправда, коли Вам кажуть: «Я виходжу на сцену і не хвилююся». Кожний артист, якщо він артист, обов’язково хвилюється! Бо тільки тоді, коли є хвилювання, може щось народитися.  Це як любов ! Якщо хвилюєшся, коли ідеш на рандеву і у тебе колотить серце, тоді щось може получитися. А коли  цього немає… Немає того трепету, того хвилювання, того щему, то нічого не буде. Безумовно, вперше на сцені було велике хвилювання. У 2014 році буде рівно півстоліття, як я прийшов у цей театр поступати в студію… Самому не віриться (посміхається)… А й досі завжди, кожного разу, хвилююся.

Чи є у Вашому творчому доробку герой, який схожий на Євгена Шаха? J Ну може я ще колись дочекаюся, щоб драматурги вималювали такий образ (сміється). Я люблю позитивних героїв, але й дуже люблю негативних грати теж. Позитивних важче грати ніж злодіїв чи бандитів. Тому що, Ви знаєте, тут все як у житті: людині, яка живе чесно й порядно, важко приходиться, а людині, яка не дуже дотримується християнських заповідей – їй трошки легше.  Схожий на мене? Такого, щоб пряме попадання було, немає. Але пригадується моя дипломна вистава - «Старі друзі» Малюгіна.  Я грав Шуру Зайцева, от, мабуть, він був трошки схожий. Чим? Ставленням до дівчат, ставленням до людей, до подій, до війни… Він був мені симпатичний і, якби мені прийшлося б бути на його місці, то я б, напевне, поступив так, як він. Значить, якісь у нас із ним були подібності.

Я ніколи не зіграв би роль яка… пов’язана з мамою.  Якщо треба маму зрадити чи ще щось, і якщо б щось подібне стосувалося моєї родини (мається на увазі по аналогії). Хоча професія називається «актор» і ти повинен грати, але от від цих ролей я б, мабуть, відмовився. А ще від ролей, де Господь Бог… Це для мене табу, я віруюча людина. І якщо не хочете мене чимось образити, то ніколи не говоріть: «Є Бог чи нема». Пам’ятаєте, як у «Майстрі і Маргариті» Воланд казав: «Майте на увазі, що Ісус існував. Існував і все!»

Робота над роллю починається для мене з… З голови (сміється, стукає по скроні) Спершу починаєш думати: як би це можна було зробити, щоб це було цікаво? Я дуже люблю ходити на ринок і  споглядати за людьми, та й за друзями спостерігаю. Взагалі, зауважую у житті якісь речі, і десь вони там собі відкладаються. Мозок, він же ж як пластилін, зберігає відбиток. Ось бачив  дідуся одного (демонструє дуже кумедне покхекування), і потім я оце приніс на виставу. Отакий (знову покхекує)  був Стьопочка Карамарюк, така собі стара пташка, у виставі «Житейське море».  Дуже хороша була вистава у нас! Отак побачив щось, що дуже мені сподобалося, згодом включив це в роль, і воно дуже вдало вийшло. Мені так здалося і так само здавалося режисеру. Якщо історичний якийсь образ, то, безумовно, починаєш читати. Часом одна маленька деталь може зробити всю роль. Треба працювати: мозок, душу підключати, а вже по ходу репетицій включаються емоції, - чи менший градус, чи більший. А взагалі, все йде від голови, вже потім підключаєш  серце, а потім емоції, а потім душу, а потім спомини – цикл такий, а тоді підключається все! Взагалі, професія - актора це трошечки навіть і підсвідомо. Ви правильно поставили питання «Як Ви підходите до роботи над роллю?». А коли питають «Як Ви зіграли?» Та не знаю як я зіграв!!! Я не знаю, не можу сказати, тому що це звідкись іде з внутрішнього світу.  Воно витає, не получається, ходиш, мучишся, думаєш, пробуєш, а потім якось само – раз! І виходить. Або й не виходить. Всяке може бути…

А як Ви визначаєте вийшло чи не вийшло? Ну по-перше, колеги, режисура, а по-друге, сам.  Артист повинен відчувати сам. Ну, якщо, звісно, він серйозно ставиться до своєї роботи. Зразу відчувати! І, безумовно ж, глядач – це велике має значення! Глядача можна здурити, можна... Але не часто.

Євген Михайлович в ролі Омелька у виставі "Мартин Боруля"

Ваш глядач, який він? Мій? Хороший!!! (сміється). Розумний, грамотний, начитаний.  Буває глядач важкий, буває глядач легкий; є такий, що йде в театр з відкритим забралом, він хоче щось подумати;  є такий, що хоче отримати тільки задоволення, посміятися. Різний глядач є, і на це треба звертати увагу. Але не можна сидіти у нього на гачку! Ти повинен добре зробити свою роботу, а глядач вже розбереться: де йому сміятися, де плакати, де думати, а де радіти. Тобто, він сам у своїх емоціях розбереться.  Глядач – він як лакмусовий папір! Перед прем’єрою дуже багато хвилювання, а от глядач, часто-густо, розставляє все по своїх місцях і ти відчуваєш, що отут треба зіграти так, а отут - так… Театр - це ж мистецтво для глядача.

Найважче мені далася роль… (задумався) Цікаве питання… Вона не то щоб найважче давалася… У нас був такий режисер потрясаючий, Оглоблін Володимир Миколайович, великий режисер. У нього в «Безталанній» я грав Степана. Був той Степан наче в нього на обличчі чорти горох молотили (сміється) Важкувато мені було… Коли сходиться бачення режисера і артиста, тоді викристалізовується  образ, хороша робота. А часом буває, артист не розуміє режисера, режисер не розуміє  артиста, і цей стик - ото і є та мука!  Хороших режисерів треба слухати, безумовно! Але треба мати і свою точку зору, бо якщо ти індивідуальність, ти повинен щось привнести, показати,  і тоді режисер скаже: «Оце годиться, а оце ні». Потім за роль Степана я такі хороші рецензії отримав в пресі, що ой-ой-ой!  А доходило і до сліз! Він (Оглоблін – Т.Ж.) був дуже вимогливий. Його вже немає, а я його до цієї пори дуже тепло згадую і дуже йому вдячний. З ним було дуже цікаво! Він був великий професіонал і вмів працювати з акторами. Він домагався того, що хоче. Це може не завжди були ті методи, які б мені хотілося, але вони були дієві. «Дикий ангел» він ставив, я у нього грав в цій виставі разом з Віталієм Григоровичем Розстальним…

Ідеальний партнер для мене на сцені це… Є такі хороші партнери! Ви от зараз сидите за столиком Олексія Пєтухова - він чудовий партнер. Дуже хорошим партнером є Лесь Задніпровський. Ідеальним партнером був Ступка Богдан Сильвестрович … Я вам хочу сказати, що у нас дуже талановита трупа! Дуже! Я думаю, що таких труп в Європі обмаль! Я не беру оперні театри La Scala, Grand Opéra в Парижі… У нас Данченко і Ступка зібрали трупу дуже міцну і через те домовляються люди на сцені. Це є така акторська кухня… Анатолій Хостікоєв, Богдан Бенюк – про що тут говорити, хороші, дуже хороші партнери! Давав би Бог хороші роботи, а домовитися завжди можна. У нас  у театрі є такий вираз: «Не тягнути ковдру на себе», накриватися треба всім! Треба відчувати партнера, бо мистецтво театру – це колективне мистецтво. Ти можеш один зробити виставу і грати сам, але коли у виставі є декілька дійових осіб,  то треба відштовхуюся від партнера,  взаємодіяти з партнером, тож домовлятися обов’язково необхідно.

Якби я не був актором я був би хорошим… Вчителем. Мій батько був вчителем і я дуже люблю цю професію. Дуже люблю!

І яка б це була дисципліна? Література, мабуть. Батько викладав німецьку мову, він був дуже освіченою людиною.

В дитинстві я мріяв про… Коли був маленьким, то мріяв, щоб мені мама купила ковзани. То була мрія з мрій! Я дуже любив лижі й ковзани. Всі зимові види спорту. Санки у мене були, от тільки бобслею тоді ще не було (Сміється) Але ми дуже бідно жили…
А потім, коли став трошки старший, хотів, щоб мама була здорова, щоб брат був здоровий, щоб хліб був в хаті. Це не мрії, це були щоденні реалії. Та й пізніше не було такої мрії: мати машину чи будинок. Зараз мрії кардинально змінюються в порівнянні з нашим часом. Життя інакше. А тоді… Це не можна назвати мрією, ми жили у старій хаті, а хотілося, щоб хата була нова. І згодом нам дали квартиру у центрі містечка Куликова, звідки родом Ступка і я.
А от вже, коли я приїхав у Львів вчитися у музичній школі, куди мене відібрали, як людину, якій не наступив на вухо слон, а тільки комарик (сміється), тоді вже мріяв! Це десь 5-6 клас був. Мріяв поступити в інститут і вчитися на артиста.
У мене завжди була ця мрія: вийти на сцену, прочитати вірш, байку. І так це цікаво почалося все… Вчився добре, але балагур був (сміється). От колись щось я в класі сказав і всі почали сміятися, а Марія Семенівна, завуч, каже: «Ти отут так балагуриш, а ти попробував би піти на Олімпіаді вийти на сцену і прочитати щось. Отам попробував би розсмішити» І я сказав: «І попробую! Ви мене навчите і попробую!» Я не нахальний був, а делікатний навіть, але от часом таке щось мені завуджувалося… І ми з нею почали вчити «Сон» Шевченка:
«Дивлюсь, цар підходить
До найстаршого... та в пику
Його як затопить!..
Облизався неборака…»
Оце я вивчив, а потім вона ще байку принесла Степана Олійника, і я поїхав в підтвердження своїх слів, на Олімпіаду в Жовкву (тоді це був Нестерів). І в цій Жовкві я отримав грамоту, як лауреат конкурсу читців. Повернувся переможцем (Сміється) Знаєте ж як воно: є такі діти, що за маму там ховаються, а за мене старі люди казали: «Нє! З нього буде артист! Точно артист буде!» Старі люди, мабуть, що дуже мудрі (сміється)

Як би у Вас сьогоднішнього була можливість звернутися до того маленького хлопчика, який повернувся переможцем з Олімпіади, щоб ви сказали йому? Можливо щось порадили, від чогось застерегли б… Застеріг би себе, щоб не робити якихось помилок в житті. Адже тобі тільки так здається, що ти їх не робиш. Хочеш чи не хочеш, але якісь помилки в житті були,  ми ж живі люди… Але дуже важливо не заподіяти іншій людині зла, болю душевного. Якби той калейдоскоп можна було запустити, сказав би: «Оцього не роби і отут, дивися мені!» (Погрожує пальцем) Отак би я тому малому Євгенові сказав: «Геню, - так мене в дитинстві називали - Геню, дивисі!!!» (сміється). І Бодя так Ступка мені казав «Геню, дивисі!!! ». «Бодю, що?» - «Дивисі, Геню». І в цьому «Дивисі» було і наказ і прохання.

З Богданом Ступкою 

Друг – це людина, яка… Хтось гарно сказав, що друг це людина, якій можна подзвонити о пів на третю ночі і поговорити з нею, тому що дружба немає ні часу ні відстані.  Друг – це людина, по-перше, незрадлива, а по-друге, щоб там не говорили, це людина, яка по першому виклику, по першому телефонному дзвонику, по першому проханню прийде, відкладаючи всі свої справи, і скаже: «Я готовий!» То дуже велике слово, дуже ємке і потрясаюче слово. Дружина може бути другом. І повинна бути! Син має бути другом. Це рідні люди, які не зрадять, а якщо це чужа людина… Коли Ви тільки на друга дивитеся, він вже повинен знати що Ви хочете. Ото називається друг! Ти тільки глянув,  а він вже зрозумів!

Для своїх друзів я незамінний коли… Якщо допомогти треба щось. Мені так здається, що я ніколи не відмовляю, ні в біді, ні в радості. Бо друг і в біді і в радості провіряється. І не знати де більше. Мені болить, коли моїм друзям зле. І я намагаюсь розділити з ними це, допомогти або зарадити якось. Я в біді друзів не залишаю. І просто людей не залишаю. Я розумію, що я не месія, але якщо я бачу, що моя допомога може хоч трошечки комусь зарадити, то обов’язково піду і зроблю.

Зараз Ви проводите багато часу на дачі… Ну там теща моя (Сміється). Для мене там райське місце, там я з природою спілкуюся, з птахами. Людей у нас там мало – це як хутір в лісі. Я дуже люблю, коли до мене на дачу гості приїздять, дуже люблю! Але й я дуже люблю бути сам. Коли сам – непогані  ідеї приходять  в голову.  Часом буває, що з деревом приємніше поговорити – воно не розмовляє, але, мені здається, що все розуміє. Тож як тільки у мене є можливість, якщо я не зайнятий у зйомках, чи на телебаченні, чи в  театрі – це головне, я зразу їду на дачу. І я вже в іншому світі. Гриби позбирати, ліс там у нас… Подихати тим листям, повітрям, побути наодинці з собою. Що тут казати!

З дружиною, пані Наталею

Якби я не жив у Києві, я б хотів жити у … Львові! Це, по-перше, європейське місто, по-друге, там дуже хороші театри. І це – моя батьківщина. А по-третє,  там гарні люди і чудова атмосфера. Свого часу я міг би був попробуватися і піти у Львів, але я залишився у театрі Франка і ні на секундочку не жалкую. 1964 рік… 50 років буде в лютому.

Напевне і у Вашій колекції живопису для Львівських краєвидів знайшлося місце? Львівська графіка є! І Куликів є! Раніше я, як тільки приїжджав в якесь місто, зразу знаходив художників. Та й зараз теж намагаюся. Одні знаходили кав’ярні, а я у кав’ярнях знаходив художників, знайомився, запрошував на наші вистави, вони мене запрошували до себе у майстерню. Швидко дуже знаходили спільну мову(сміється)  У мене є роботи  Коновалюка Федіра Зотиковича, Емми Андієвської, Марії Приймаченко. У мого друга,  Олексія Пєтухова, батько був художник, картини його у багатьох приватних колекціях і навіть у музеї Шевченка висять. І брат Олексія, Саша, теж був художник, нажаль помер недавно… То у мене і Сашині, і його батька є роботи. Пейзажів багато. А ще лубочні картини, в народному стилі є! Загалом, я не женуся за іменами, мене повинна картина гріти, вона повинна мати енергетику, тому що якщо художник малює картину, то обов’язково через пензлі енергія іде у той пейзаж. Дуже люблю хороший живопис, дуже! От тільки маленька квартира – нема де вішати! Знайомі шуткують, мовляв, ти б ото собі «ковьор» тут повісив. Звичайно, килими, персидські, наприклад, це теж мистецтво. Але у мене будуть картини! Такий я дивачок (сміється)

Найближчим часом будуть якісь нові роботи, нові ролі? Де ми Вас побачимо? Поки що такого немає. Буде, може, дасть Бог! Я в розподіленні є - «Хазяїн» Карпенка-Карого, отам лікар такий... Але це трішечки пізніше, Ільченко Петро Іванович почне цю роботу. В кіно теж… Чи це вони думають, що мені на дачі так подобається – не дзвонять (сміється).  Але нічого! Я, як подивився список своїх робіт, то подумав: «Я вже награвся» (сміється). Безумовно, хороша робота не завадила б, хороше кіно, чи вистава у театрі, але я задоволений тим, що я маю. Мені багато не треба. Одна хороша робота - і я щасливий!

 всі фото з особистого архіву пана Євгена.

«Дамы и гусары»

Так случилось, что краешком глаза мне удалось заглянуть на «кухню» этого спектакля! Непередаваемые ощущения!!! И дело не только в том, что подглядев  украдкой из-за кулис маленький кусочек репетиции, я почувствовала себя Алисой в сказочном Зазеркалье.  Самое  главное то, что я видела, как рождается чудо!!!!! На моих глазах роскошные дамы и бравые гусары поворачивали время вспять, и суетный 21 век уступал место галантному 19 столетию – времени истинного благородства, страстных любовных романов  и тончайших интриг. Наблюдая за господами гусарами, я все время ловила себя на мысли, что даже в курилке они удивительно соответствовали образу – элегантные, веселые, галантные и разбитные. Что уж и говорить о чертовски обаятельном виновнике будущего торжества, Лесе Заднепровском!  Такое чувство, что он родился в гусарском мундире с лихо закрученными усами :) Именно благодаря ему память моя услужливо, но совершенно не к месту,  четвертый день гоняет по кругу один и тот же припев почти забытой бардовской песни:

Ах эти гусары, мама, сердце пронзает беда!

Ах эти кони, ах эти шпоры, эти глаза…

Блистают напором, взором отваги полны сердца!

Ах эти задиры, ах эти мундиры и кивера!

С нетерпением жду премьеры и желаю новому спектаклю оглушительного успеха и огромной зрительской любви!

А еще,  я от всей души благодарю замечательного и гостеприимного Евгения Михайловича Шаха, который не только дал интервью специально для нашей странички в ФБ и ВК (оно появится чуть позже), но и позволил  заглянуть в святая святых!

Братья Карамазовы. 

Наверное, сейчас крамолу скажу, но, тем не менее, именно этот спектакль в свое время надолго  отвернул меня от театра Франка. Впечатление от замечательной постановки Юрия Одинокого оказалось настолько сильным и тяжелым, что лет на семь-восемь уютное здание на площади у фонтана просто перестало для меня существовать :( До сих пор об этом жалею, но почему-то произошло именно так.

Тяжесть душевная и негатив были четко персонифицированными, их олицетворял Иван Карамазов. Безусловно, это одна из лучших ролей Алексея Богдановича, но вот бывает же так: блестящая актерская работа поражает на столько, что не только самого актера перестаешь воспринимать в других ипостасях, а и весь театр в придачу… Искренне каюсь, но это про меня.

  Не могу сказать, что я не в меру эмоциональный или излишне впечатлительный зритель – вовсе нет! Я, барышня тренированная очень разными кино- и театральными постановками. Но есть в моем восприятии несколько прекрасных актеров, за личностями которых, не смотря на множество замечательных очень разноплановых ролей, стоят тени образов, вызвавших сильное негативное впечатление. Юрий Богатырев для меня (как ни печально), в первую очередь, Ромашка из «Двух капитанов»  по Вениамину Каверину, а Андрей Болтнев – Кротов из «Противостояния» Юлиана Семенова. Вот и Алексей Богданович воспринимался долгое время исключительно, как Иван Карамазов.

Нет, Карамазов, в отличие от вышеперечисленных героев, вовсе не отрицательный персонаж – я это понимаю! Конечно же, как все советские старшеклассники,  я читала роман Достоевского (кстати сказать, без энтузиазма и особых эмоций). Более того, писала кучу программных сочинений на тему «идейное значение образа Ивана Карамазова»  или  «нравственные устои общества конца ХІХ века», которые так неистово изобличал бунтарь, атеист и философ Иван Карамазов.

А вот в спектакле… Хотела написать «зацепило», нет! Не зацепило, вывернуло наизнанку, душу вынуло! Все те же, не новые, размышления о жизни, ценностях, морали и гармонии в исполнении блестящего актерского состава надолго разобрали меня на эмоционально заряженные составные части, которые никак не хотели собираться обратно в единое целое… И, конечно, главным разрушительным эффектом для моих нервов оказался средний из братьев Карамазовых - Иван.

Монолог о слезе ребенка, рассказ о малыше, затравленном собаками и о зверствах турков в Болгарии… Я не знаю, как описать чувства, которые я испытывала, когда Алексей  Богданович проживал это на сцене!  Именно проживал, я не подберу другого слова! Из партера мне были хорошо видны глаза человека, который пропускал через себя каждое слово, который каждым движением, каждым мускулом, каждым дыханием своим живописал эти ужасные картины перед юным, неискушенным Алешей  и обомлевшим зрителем...

Конечно, наверняка, мои переживания усиливали собственные материнские чувства (моим детям было примерно 3 и 7 лет) и это утраивало эффект. Но из театра я вышла совершенно разбитая, с огромной тяжестью на душе и засевшими в голове словами Ивана Карамазова о слезах ребеночка к Боженьке… Даже сейчас, когда я пишу эти строки, ком подкатывает к горлу и очень живо всплывают в памяти безумные, глядящие в никуда, наполненные болью и слезами глаза Алексея Богдановича…

Снимаю шляпу перед актерским мастерством!  Это было не просто сильно, это было, по-настоящему впечатляюще! Вот только я до сих пор не могу понять, как??? Как в таком материале оставаться самим собой? Как восстановиться после такого спектакля!!! Как раз за разом выходить на сцену и проживать это снова и снова???  

Мне, как зрителю, чтобы восстановиться понадобилось без малого 10 лет. Катарсис ли это – не знаю и совершенно не уверена в том, что если бы постановка Одинокого до сих пор шла на подмостках, то я решилась бы посмотреть ее вновь. Боюсь, не хватило бы мужества… Но это мое впечатление, которое, не смотря ни на что, дорого мне!

P.S. И пусть катится ко всем чертям мировая гармония, если она будет построена хотя бы на одной детской слезинке!

Назад в 90-е… 

От чего-то именно такое ощущение вызвал у меня спектакль «Квітка Будяк», он в моем сознании стал в один ряд с постсоветским остросоциальным кино… Политика, насилие, бомжи, «крутые» в спортивных костюмах,  абсолютная социальная неустроенность и полное ЧЧВ (кто помнит, расшифровывалось это в лихих 90 – человек человеку волк). Возможно, именно это сходство заставляет меня сейчас писать на русском языке…

Реинкарнацию фантома 90-х оживили страшилки  нашего времени – агитки на плазменных экранах, кредиты, коллекторы, аукционы, окружная и призрак «Фемен». «Ми нещасні з середини» - говорит Квитка, героиня замечательной и любимой мною Ксении Баши-Довженко. Но не ощущаю я себя так, я не ощущаю таким свое время,  свою страну. Я не ощущаю такой молодежь, которая меня окружает и время, в которое я живу! Наверное, поэтому и не встроилось… Не 90-е на дворе!!! Не увидела я в этом ПРАВДЫ, безусловно, исключительно своей, но все же правды!

За то, даже в этом материале (да простят меня те, кто способен оценить постановку – я всего лишь говорю о собственных впечатлениях) я увидела блестящие актерские работы! Ксения Баша, Ксения Вертинская, Ирина Дорошенко, Анастасия Чумаченко, Дмитрий Рыбалевский, Богдан Бенюк – именно вам я аплодировала стоя!  Спасибо вам огромное за то, что я ни капли не жалею о вчерашнем просмотре – это ваша заслуга, это ваш талант и ваша харизма!

Я увидела интересные сценические решения  с декорациями, игрой теней, смс-ками. Мне безумно понравилась песня, которая звучала лейтмотивом…

А еще я увидела то, что понравилось мне больше всего – замечательных любящих и трепетных звездных пап, которые переживали и поддерживали своих замечательных, талантливых дочерей! Так вышло, что рядом со мной в партере оказались места сразу двоих уважаемых и любимых актеров - Алексея Вертинского и Анатолия Чумаченко.  Наверное, именно вчера словосочетание «актерская династия» воплотилось для меня в реальные трогательные образы!

Не знаю, изменится ли что-либо в спектакле к моменту премьеры, но ТАКИМ он, к сожалению, совершенно не оправдал моих зрительских ожиданий…

Майстер і Маргарита

Для мене  театр Франка починався з "Майстра і Маргарити" Ірини Молостової. Це був кінець 80-х, мені років 15-16 не більше, я школярка і ще не закохана ні у цей театр, ні у творчість Булгакова :)  

Перш за все похід на цю виставу запам’ятався як подія добровільно-примусова: Булгакова тільки-но включили до шкільної програми і вчителька літератури, погрожуючи незадовільними оцінками і неминучою деградацією всього класу, практично під конвоєм привела нас до театру :) На скільки я пам’ятаю, самого твору на той момент ніхто з нас прочитати ще не встиг – цю книгу доволі складно було знайти у СРСР. Сюжет ми дуже приблизно уявляли собі завдяки пісні Ігоря Ніколаєва, яка була дуже популярною у той час, і особливого захоплення від необхідності заглиблюватися у тематику не відчували.

Але, як тільки почалася вистава, все змінилося.  Ступка-Майстер, Куб"юк-Маргарита, Хостікоєв-Воланд, Бенюк-Бегемот, Сумська-Гєлла – звичайно це сузір’я не могло залишити байдужими навіть таких незацікавлених глядачів, якими ми були на той момент. Скепсис змінився цікавістю і вир містичних подій змусив нас, затамувавши подих, спостерігати за розвитком сюжету.

Кумедні витівки Бегемота, голова Берліоза , Воланд, який походжав глядацькою залою  і кохання, зовсім не таке в пісні Ніколаєва :) Це була моя перша зустріч з Булгаковим і саме завдяки цій виставі я назавжди закохалася у його творчість! А ще саме ця вистава (вибачайте, Михайле Опанасовичу :)) назавжди перекреслила для мене  мову оригінального твору…

«Она несла в руках отвратительные, тревожные желтые цветы. Черт их знает,как их зовут, но они первые почему-то появляются в Москве.» Безумовно, геніальний текст, але перше і найсильніше враження від зустрічі Майстра з Маргаритою мені подарував Богдан Сильвестрович Ступка! Замріяний погляд, спокійний тихий голос і таке проникливе: «Вона несла в руках огидні, тривожні жовті квіти. Біс його знає, як їх називають, але вони перші чомусь з’являються в Москві.»

Мені дуже складно було потім читати першоджерело… Сила театрального мистецтва внесла свої корективи у моє сприйняття, посилила його і для мене, російськомовної до речі людини у житті, в руках Маргарити назавжди залишилися «…огидні, тривожні жовті квіти» А інакше це не «Майстер і Маргарита» :)

А ще дуже запам’яталася остання сцена вистави, коли герої покидають Москву. На сцені, на тлі чорної завіси у чорних довгих мантіях  Воланд, його почет, Майстер і Маргарита. Пролунали останні репліки і на одну - єдину мить у залі згасло світло. Цілковита темрява тривала лічені секунди, але коли ввімкнулося освітлення, мурахи побігли шкірою… Там, де щойно стояли актори було порожньо і тільки зловісна чорна завіса тихо коливалася перед принишклим глядачем. Добре пам’ятаю стан заціпеніння і сполотнілі обличчя моїх однокласників – ми всі розуміли, що акторам просто не вистачило б часу, щоб піти зі сцени, але вони зникли!

 Лише оговтавшись від містичного жаху ми зрозуміли, що чорна завіса і була тими мантіями, які вкривали плечі акторів і для «зникнення» їм достатньо було просто перекинути її край через голову. Але це прозаїчне відкриття промайнуло майже непоміченим – для нас герої зникли раптово, містично, по-булгаковськи…

Я дуже шкодую, що цієї вистави більше немає в репертуарі театру… Я дуже шкодую, що так рано пішов у Вічність великий Майстер Богдан Сильвестрович Ступка… Але я щаслива тим, що одного разу мені довелося закохатися у франківські «…огидні, тривожні жовті квіти»… 

Маленькі подружні злочини

Национальный академический драматический театр им. И. Франко (28 февраля 2013 года)

Зима для меня закончилась именно этим спектаклем  франковцев.  Постановка Кшиштофа Занусси удивительно вписалась в ожидание весны.  Я не впервые смотрю этот спектакль, но емко сформулировать о чем он, смогла для себя только сейчас и именно в привязке к календарю. «Маленькі подружні злочини»  для меня это откровенный рассказ о временах года в отношениях между мужчиной и женщиной.

Весна… Блистательно сыгранные Ириной Дорошенко и Алексеем Богдановичем воспоминания о первой встрече  Лизы и Жиля. Трогательные и юные (народным артистам удается абсолютно «стереть» реальный возраст), полные надежд , они флиртуют и шутят, стоя на пороге нового этапа своей жизни, на пороге отношений…

Лето… Безоблачное, светлое и теплое… Именно так  Лиза рисует потерявшему память Жилю 15 лет их супружества, рисует образ той семьи, которой ей так не хватало все эти годы. В ее неумелом  творении смешаны краски любви, доверия, страсти, взаимопонимания. В этой картине все те солнечные лучи, которыми ей  так хочется согреть душу…

Осень… Она не приходит сразу, сначала ее и не заметишь. И только потом, с возрастом… Женщина стареет сложнее, чем мужчина, это аксиома, но исповедь Лизы от этого не становится менее драматичной:  «Ти все ще подобався, ти продовжував подобатися! Молоді дівчата усміхалися тобі на вулицях в той час, коли молоді чоловіки мені вже не усміхалися!» Недоверие, неуверенность в собственной привлекательности и страх. Страх потерять любимого человека. Такого далекого от идеала, но такого родного.

Зима… «У мене було відчуття, що я підслухала якусь розмову. Розмову, яку я не повинна була чути. Розмову, в якій ти так погано говориш про мене и так жахливо про нас обох…»  Остывшие чувства, озябшие души, холод разочарования и боль обид, взаимные упреки и нежелание понимать самого близкого человека. Алкоголь, которым заливаются душевные раны и ложь, которая никого не спасает. «Маленькі подружні злочини», которые убивают отношения, которые убивают любовь! «Злочини», которые просто убивают!

Гибельную стужу может растопить только новая весна.  И первая робкая  оттепель, которую дано увидеть зрителю,  дарит надежду на то, что эта весна, яркая и трепетная, обязательно будет! Все можно исправить, пока человек жив… 

Приборкання норовливої

Национальный академический драматический театр им. И. Франко (4 января 2013 года)

Помню что подростком, я очень боялась классического театрального репертуара: все, что было связано с именами столпов литературы и корифеев драматургии воспринималось как скука смертная  и совершенно не возбуждало «на посмотреть».  Самым ужасным из возможных авторов казался Шекспир - все, что он написал для советской школьной программы (как издевался, ей Богу!), удручало неокрепший ум высокопарностью фраз, трагизмом и безысходностью. Именно его, Шекспира, угрюмая тень долго нависала для меня над любым хрестоматийным произведением. :)  Уж не знаю, что повлияло на изменение моих литературных вкусов, но в сознательном возрасте отторжение прошло и на «Укрощение строптивой» я шла сознательно и с удовольствием.

Начало спектакля вызвало чувство замешательства – по режиссерской, видимо, задумке Люченцио и Траньо шпарили (простите, не смогла подобрать другого слова) свой текст со скоростью, которая  была совершенно не совместима со здравым смыслом.  Членораздельность их речи стремительно приближалась к минус бесконечности, и суть  происходящего безжалостно ускользала от моего растерянного сознания.  Я категорически не разбирала слов! :(  Детские кошмары оживали, Шекспир мстил мне за прегрешения юности…

В надежде избавиться от острого чувства собственной ущербности, рискуя окосеть, я стала украдкой тревожно наблюдать за зрительным залом. Оказалось, что не только я в детстве провинилась перед классиком:  половина зала предпринимала отчаянные попытки понять, что происходит на сцене и ухватить за хвостик хоть какое-то словечко…  Факт сам по себе, конечно, малоутешительный, но он немного примирил меня с реальностью, и я стала терпеливо ждать дальнейшего развития событий.  Более того, я приняла твердое решение досмотреть постановку до конца при любых обстоятельствах!

Воистину, смирение – благодетель!  Видимо, почувствовав мое глубокое раскаяние и непоколебимую решимость принять любой исход, Шекспир простил меня и признал за мной право на реабилитацию.  Смею так думать, ибо, к огромной моей радости, все остальные персонажи без труда доносили до меня свои мысли :)

Замечательная Катарина!!! Красивая, гордая, надменная, колючая и такая женственная! Татьяна Олексенко-Жирко  одна из любимых моих актрис в театре Франка и в этой роли она просто очаровательна.  Ей к лицу и роскошные наряды, и перепачканное платье,  и дорожный костюм.  Ей в одинаковой степени идет и строптивость с разъяренным блеском в глазах, и смущенная покорность, и открытая улыбка. «Дика киця» - это мягко сказано, по размаху тут не о кошке шла речь, а о львице! :)

 Единственное,  что оставило двойственное впечатление  – финальный монолог укрощенной Катарины.  Лично у меня (не претендую на экспертность!) было ощущение того, что не превратилась  она «із кіцьки дикої у  свійську кицьку»… Что-то не срослось…  Попробую объяснить. Толковый словарь говорит: «укротить - сделать смирным, ручным, заставить повиноваться». Текст монолога для меня совершенно отделился от образа: передо мной была все та же гордая, дикая и опасная кошка, в строгом ошейнике, но точно не ручная! Может это только мое восприятие, а может и не совсем по Шекспиру, но все равно чертовски здорово! Браво, Татьяна, Вы – ЛУЧШАЯ!!!

 «Повір, Кицюню, муж я по тобі!»  Отличный дуэт Татьяны Олексенко и Алексея Богдановича! Эта пара смотрится на столько органично, что невольно понимаешь  - другому Петруччо такая Катарина просто не по зубам!  Ироничный и обольстительный он сыплет остротами и комплиментами. Неряшливый и чудаковатый он прекрасно чувствует себя в рваном тельнике и поражающих воображение жутких сандалиях на огромной скрипучей платформе. Противный и совершенно несносный он отчаянно гримасничает, гнусавит и кривляется. Пафосный и благородный он размышляет о том «що зветься в світі щастям».  Обезоруживающе-трогательный и сказочно-романтичный он бросается в след уходящему поезду…  Браво, Алексей!!!

К сожалению, сюжетная линия Бьянки и ее женихов для меня как-то потерялась, их появление на сцене воспринималось как передышка между фейерверком эмоций Петруччо и Катарины.  Хотя Люченцио (Остап Ступка) был очень забавным, он все равно запомнился исключительно как некий  фоновый (если так можно выразиться) персонаж.

Зато Баптиста, Винченцио, Грумио  вне конкуренции! Они создают общее настроение спектакля, они играют время и нравы, они хулиганят и зажигают! Они это Падуя! :)

В общем, всем, кто не комплексует перед классикой, смело могу сказать – «Приборкання норовливої» веселый легкий спектакль! Он гарантирует вам хорошее настроение и приятный вечер :)

Швейк

Национальный академический драматический театр им. И. Франко.(7 апреля 2013 года)

Не знаю як Вас, а мене особисто ще ніколи з Благовіщанням не вітав бравий вояк Швейк:) Ніколи, до вчорашнього вечора. Кумедний, галасливий, з кругленьким животиком, з дупцею-поличкою і з великим ранцем за спиною він бадьоро крокував глядацькою залою і вітав глядачів. Безпосередній, веселий він миттєво зачарував усіх добрими очима і щирою посмішкою Богдана Бенюка!

Дотепний і милий, трохи незграбний, але такий зворушливий Швейк зустрічає на своєму шляху різних людей і з початку трохи спантеличує те, що всі вони – Анатолій Хостікоєв :)
Перша дія насичена і динамічна, такий собі кругообіг Хостікоєва на сцені: дивакуватий Шпик і брутальний жандарм; Пан-отець, який полюбляє хильнути чарчину за розмовою про «путь гріха», і улюбленець жінок поручник Лукаш. Калейдоскоп образів, вир перевтілень, та кожного разу дует Хостікоєв-Бенюк неперевершений! Вони чудові! Коли вони на сцені разом, від них тепло! :)

А далі… Далі зворушлива чоловіча дружба і краплинка людяності напередодні великої війни – банний день, зоряне небо, відерце з яблуками, дзиґа і такі довгоочікувані листи… Листи, які обов’язково мають прийти саме у День народження, бо це є особливий день! Листи з ароматом спогадів… Невеличкі жовті конверти, за кожним з яких своя історія, своє маленьке життя там, де нема війни; там, де живуть сподівання… Абсолютна тиша в залі, тремтячий голос Хостікоєва і невимовно виразні блакитні очі Бенюка… На сцені справжні одкровення і справжні друзі. 

Цей добрий лагідний світ на друзки розіб’є один пронизливий телефонний дзвінок. Миттєво вдягнувши мундир поручник Лукаш зникне у темряві, щоб написати свого останнього листа і, як втрачені надії, розкотяться підлогою розсипані яблука… На сцені залишиться тільки Швейк, що похапцем збиратиме речі… Розгублена маленька людина, яка не стримуючи сліз, тихесенько шепоче «Богодице діво, радуйся…».

Не знаю як у Вас, а у мене в очах теж стояли сльози, коли бравий вояка Бенюк наздоганяв потяг, щоб разом із своїм другом, поручником Хостікоєвим рушити на фронт Першої світової! 

Чудова вистава, улюблені актори і зелені яблука, які на поклоні летіли до глядацької зали :) Доречи, моє дитя, таки зловило яблучко, проте чи смачне воно, навряд чи ми дізнаємось, бо воно є фрукт «трофейний», тож його не їдять - ним хизуються :)

КИН IV

Национальный академический драматический театр им. И. Франко. (1 декабря 2012 года)

Обычно перед тем, как идти на какой-либо спектакль я хоть что-то да читаю о нем в интернете. Как правило, что отзывов, что критики – хоть отбавляй. Хотя больше чем публикациям в сети я всегда доверяю мнению таких же зрителей как я: моим друзьям и знакомым, которые  делятся своими впечатлениями. Возможно, для кого-то и мое восприятие окажется небезынтересным.  :)

Покупая билеты на спектакль «Кин IV», сознательно не читала о нем ничего - имена Анатолия Хостикоева и Алексея Богдановича для меня не требуют рецензий, перефразируя известный слоган, честно могу сказать: «Я їх люблю!» :). Единственное, что я знала: постановка пьесы Григория Горина только вернулась на подмостки театра - спектакль был снят с репертуара на несколько лет в связи с болезнью Хостикоева (Булгаковский Воланд аукнулся и этому замечательному актеру).

То, что возвращения спектакля ждали многие, становится понятно практически сразу – море людей у входа, роскошные букеты в руках многих зрителей и ни одного пустого места в партере.

Поднимается занавес и на еще не освещенной сцене появляется трогательный  Соломон (Алексей Петухов), тихий ангел спектакля! Почему-то он напомнил мне сказочника Оле Лукойе: невысокий, лысоватый, седой, колдующий над горящей свечой.  Суфлер, профессия, которой давно уже нет в театре, может быть именно поэтому  чопорный, мудрый и бесконечно преданный  своему неидеальному гению Соломон воспринимается как образ  старого английского театра, образ времени, уходящая натура…

Легко ли актеру играть актера? Не знаю, но Хостикоев бесподобен!!! Впрочем, как и всегда:) Большой, раскованный, эмоциональный он моментально завладевает вниманием зала и с легкостью импровизирует на темы надвигающегося снегопада и грядущего конца света.  Он естественный и совершенно разный! Моментально из образа повесы и выпивохи он перевоплощается в лирика или циника, комика или философа… Глядя на него из зала не раз ловлю себя на мысли о том, что не могу понять кто говорит сейчас со зрителем Эдмунд  Кин или сам Анатолий Георгиевич. Хотя, в конце концов, для меня это не так уж и важно. На сцене исповедь Большого Актера и, когда «гремит гром», пробирает до дрожи! Талантливый человек талантлив во всем – это аксиома, но ТАКОГО соло на ударной установке от Хостикоева я не ожидала, честно! :)

Музыкальное оформление спектакля в принципе оказалось совершенно неожиданным и классным!  Такие  узнаваемые  «Мichelle my bell»,  «Obladi Oblada» и конечно скрипичное  романтическое «Yesterday» :). Битлы вечны, но представить их музыку в спектакле о XIX веке я бы, наверное не смогла – это нужно слышать!

Нужно видеть  шикарного Алексея Богдановича! Как по мне, он хорош по определению в любом спектакле

:)  А тут его аристократичность подчеркивает еще и титул – принц Уэльский!  Очаровательный разгильдяй, ловелас, интриган, у которого в кармане всегда лежит свежий номер завтрашней газеты, на моих глазах превращался в измучанного болезнью умирающего человека, у которого только и осталось, что верный друг…

Неподражаемый дуэт Хостикоев-Богданович! Это о бесшабашной молодости, которая всегда живет в душе, это о щемящей грусти и об умении  прощать…  Это о дружбе, которая стала легендой!  «Відтоді нерозлучні»  говорит в конце спектакля Соломон и даже на поклон Кин IV и Георг IV выходят исключительно вместе!

Только после того, как в абсолютном восторге я вышла из театра, интернет начал восполнять   пробелы в моем образовании.  Прочла массу всего о спектакле, но больше всего впечатлило не то, что ставил спектакль сам Хостикоев и даже не 3 премии «Киевская пектораль» (лучший спектакль, лучший режиссерский дебют, лучшая мужская роль), а небольшой отрывок из интервью Анатолия Хостикоева:  «Григорий Горин, побывав на спектакле, подарил мне свою новую книгу с рецензией, которая начиналась словами: «Лучшему Кину от взволнованного автора».

Заметки зрителя

Я очень люблю театр!  С детства люблю!

Люблю вешалки, с которых он начинается и степенную несуетную публику, которая придирчиво рассматривает себя в больших зеркалах:  киевский зритель доводит до совершенства собственный образ в преддверии встречи с прекрасным.  Подкрашивая губы своему отражению,  люблю на секунду задуматься  о том, что было бы здорово «перелистать» назад зеркало старого театра и увидеть в нем зрителей, которые приходили сюда 20,30,50 лет назад. Какие спектакли они смотрели? Кому аплодировали? О чем думали? Забавно было бы среди тысяч лиц публики  80-90-х ухватить взглядом свое собственное юное отражение и вспомнить, сколько мне тогда было лет, с кем я пришла, на какой спектакль. Но…

Философское настроение развеивает первый звонок.  Прекрасному придется смириться с моим совершенством, в чем бы оно ни состояло. :)

  

Я покидаю завораживающие театральные зеркала, чтобы успеть пройтись по фойе, в который  раз уже, разглядывая фотографии труппы.  Народные, заслуженные и просто артисты – конечно, я знаю не всех, но очень люблю узнавать знакомые лица!  Узнавание в 99% случаев сводится к фразе: «Ой, это же (тут идет фамилия или имя персонажа :)). А еще он (она) в таком-то спектакле играет! Классная постановка, нужно еще раз посмотреть!»  Эта мысль суетно носится в мозгу по поводу совершенно разных спектаклей ровно до второго звонка.

Зрительный зал! В него нельзя просто войти, как входят в офис, в квартиру или даже в кинозал!!! Сначала нужно пройти обязательный обряд инициации: у входа меня непременно встречает пожилая (кстати, интересно, почему всегда пожилая? :)) женщина-капельдинер. Сквозь очки, обязательно сидящие на самом кончике носа, она внимательно рассматривает каждый билет, помогает сориентироваться в зале и традиционно желает хорошего вечера.  Я люблю этот ритуал! С него начинается волшебство! Волшебство, которое  пахнет парфюмом зрителей, деревом сцены, тайной занавеса и немножечко пылью :)

Удобно устраиваясь в партере, я люблю представлять, что происходит в этот миг там, за кулисами. Мне нравится  думать, что именно сейчас занимают свои места на сцене последние детали декораций,  актеры уже облаченные в костюмы своих героев перебрасываются еще не сценическими, а  очень бытовыми житейскими фразами и готовятся к выходу.   А еще…  Я люблю думать о том, что каким бы ни был по счету спектакль, за кулисами непременно царит волнение – не бывает одинаковых спектаклей, а значит, сегодняшним вечером все будет особенным для зрителей, для актеров, для театра!

Третий звонок! Я люблю момент, когда  стихают первые аплодисменты, когда гаснет свет и открывается занавес, когда тайна со сцены опускается в зал и завораживает каждого зрителя. Люблю, когда стирается грань между прошлым и настоящим, люблю, когда мурашки по телу и слезы в глазах, люблю звенящую тишину в паузах и полутона в монологах, люблю, когда по-настоящему и о вечном. Я люблю чувствовать себя околдованной и каждый раз заново влюбляться в театр!

Я очень люблю аплодировать стоя и кричать «Браво» :) Люблю, когда «Браво» кричат мои дети :) Люблю благодарные улыбки уставших, ослепленных софитами и еще не вышедших из образа актеров, которые выходят на поклон. Люблю каждый раз уносить с собой массу впечатлений и твердо знать, что обязательно приду сюда еще и еще раз :)