Серія інтерв"ю "Театр Франка. Службовий вхід"

Іскорка, що залишається у тіні

Вона змінює сонячні промені на місячне сяйво, їй під силу за одну мить посіяти на чистому небі спалахи блискавиць, затопити яскравим світлом всю сцену або зачарувати глядацьку залу  романтичними сутінками. Вона впевнено керує порами року і часом доби, запалює зорі і чаклує з тінями, висвітлює і приховує, засліплює і занурює у темряву.  Складне обладнання слухняно підкорюється цій чарівливій тендітній дівчині, схожій на веселу іскорку з теплого багаття. Саме від неї залежить у якому світлі постане перед глядачем вистава. Вона – художник по світлу – Ганна Ваховська.

фото з особистого архіву Гані

Ганнусю, де навчають твоїй спеціальності? Як ти прийшла в цю професію?

Нажаль, в Києві немає навчального закладу, де випускаються "світлячки".  Навчають акторів, звукорежисерів, гримерів... багато кого... а ось з художниками по світлу, якось не склалося. Мабуть, немає такого попиту на цю професію, але для того, щоб працювати в моїй галузі однієї фантазії замало,  тут важливими є знання математики, фізики… Кожного року  ми здаємо  екзамени з техніки безпеки тому, що працюємо з електроприладами і будь-яка помилка, може привести до небажаних наслідків, навіть до зриву вистави. Це такий ліричний вступ (посміхається)

А якщо серйозно, у мене особлива ситуація: можна сказати, що я представник династії. Мої батьки колись познайомилися саме тут, вони обоє працювали у театрі. Тато був художником по світлу, то ж я пішла його стежиною. Пізніше він керував освітлювальним цехом, і саме він мені  запропонував якийсь час попрацювати тут, але я була проти цього, не хотіла - це було не зовсім моє!

Що саме? Технічний фах, театр, робота поряд з татом?

Геть усе! Я це відчувала. Я хотіла, звісно, працювати у театрі, але за інших умов і обставин! (посміхається) З дитинства, десь з восьми років, я грала у виставах  Дитячого Музичного театру «Казка»,  і в театрі  я  бачила себе в якості молодої актриси, але… Зрештою, йшлося про тимчасову роботу. «Попрацюй хоча б один сезон (театральний), - казав батько, - а там буде видно, як складеться далі». От і склалося - закрутилося, завертілося, затягнуло, і вирватися стало дуже складно. Я побачила роботу в театрі з іншого боку: все що відбувається за кулісами, весь процес від народження вистави і до  представлення її глядачеві. Я побачила всю цю "кухню", роботу всіх працівників: акторів, звукорежисерів, освітлювачів, монтувальників, реквізиторів. І тут вималювалася така собі картинка 3D (сміється)

І скільки ти уже працюєш?

Чотирнадцять років (сміється і наче сама дивується цій цифрі) Затягнуло так затягнуло… Як кажуть: «Немає нічого постійнішого за тимчасове» Так воно і вийшло. Я настільки занурилася, що, наразі, не бачу себе в чомусь іншому. Мені подобається те, що я роблю, тому що тут не тільки світло, як таке, тут створення вистави разом з усіма. Коли режисер розповідає тобі виставу, що саме він хоче бачити, і ми разом створюємо цю картинку, цю атмосферу - це дорогого вартує, повір!

Ганю, а чи не виникає у тебе зараз бажання опинитися на сцені, в середині картинки, в промені, що направлений саме на тебе?

Думаю так,  хоча  я і тут, на своєму робочому місці, сповна отримую свої оплески, свої овації. Справді, коли закінчується вистава, дякують же не тільки акторам. Ця енергетична хвиля, вона передається і нам, тим хто залишається у тіні. Оплески наче туди, в бік сцени, але вони настільки емоційно потужні, що "купають" і нас.  В цей момент розумієш, що ти теж частинка цього! От наприклад: є у  нас вистава «Morituri te salutant». Тільки уяви: шість номінацій на нагороди – це була величезна перемога для нас усіх! Цей спектакль, він невеликий, небагато людей задіяні, але працювали ми над ним шалено! Ранком у нас репетиція, ввечері, якщо у мене немає вистави на великій сцені, ми залишалися тут (на Камернії сцені – Т.Ж.) до ночі. Кожен щось пропонував, ми разом шукали, як зробити цю виставу. Дуже багато в цій виставі моментів, які закріпилися саме тому, що ми створювали це разом. Приємно працювати в такій атмосфері, це надихає.

«Morituri te salutant» фото Анатолія Бойка

Чи бачу я себе на сцені зараз? Знаєш, якщо б режисер запропонував спробувати себе в якості актриси, я б погодилась. Чому б ні? (посміхається) Я  з трьох років в театрі, багато акторів пам'ятає, як я малечею тут бігала, і безумовно, мріяла про сцену, хотіла відчути себе принцесою. Думаю, що всі діти, які зростають за кулісами, мають бажання бути на сцені, щоб ними захоплювалися, дарували квіти… Хоча принцесою тут я почуваюся і так (сміється), тому що у нас, франківців, дуже добре, майже родинне, ставлення один до одного.

                Мені здається, я розумію про що говорила Ганя - поки ми з нею спілкувалися у мене була можливість спостерігати останні хвилини приготування до вистави -  жодної метушні, в повітрі щось напрочуд позитивне, наче у дитинстві напередодні свята, усміхнені відкриті обличчя  і щира лагідність у ставленні навіть до незнайомої людини.

                Може саме це і вабить у нашому  театрі… Я багато бувала у різних театрах, а тягне все одно сюди: робочий процес, репетиції – це дуже приємно, тим більше, коли все виходить і за це ще й нагороди виставі. Навіть коли режисер просто скаже: «Дякую, Ганнусю! Дякую за виставу!» - крила виростають,  хочеться ще більше зробити!

А першу свою виставу пам’ятаєш?

«Отелло» - божественний спектакль, я досі пам‘ятаю його від початку і до кінця! Коли я тільки прийшла сюди, я була освітлювачем 5 розряду – це така посада, де ти в основному допомагаєш. У нас на великій сцені є, так звані, «пушкарі» - люди, які спрямовують промінь світла на актора, який виходить на авансцену, от з цією "пушкою" я і працювала. Мені дуже хотілося зростати в професії, якомога більше дізнаватися і десь через рік оцю ж виставу «Отелло» я вже проводила за освітлювальним пультом, як провідний інженер, а згодом випускала вистави в якості художника по світлу.  Згодом режисери почали пропонувати співпрацю, з‘явилася довіра, а там і  взаєморозуміння. Колись Анатолій Хостікоєв  мені казав про те, що дуже звик працювати з моїм батьком, мовляв достатньо було сказати «я хочу, щоб було ВАУ!» і він все розумів без зайвих пояснень. Тож робота з Анатолієм Георгійовичем для мене була дуже відповідальним моментом  і неймовірно приємно було зрештою почути від нього:  «Анечка, гены-могущественная вещь!  Видно генами таки все  это умение и понимание передалось» 

За 14 років вже дуже багато чого було. Ми випускаємо нову виставу кожні два-три місяці, тобто дуже багато спогадів, всіх деталей і не запам‘ятаєш. Іноді буває, заглянеш у свою партитуру, де в тебе безліч вистав, гортаєш і думаєш, як швидко лине час… Багатьох вистав вже немає…

Партитура? Мені здавалося, що це виключно музичний термін.

Коли створюється вистава ти робиш ескізи, малюєш для себе декорацію, позначаєш як спрямовуєш світло, які промінчики куди потрапляють – ми  ж кожного разу наново виставляємо освітлення, кожну виставу – все з нуля. Щоб все відтворити, як на прем'єрі, малюєш собі таку підказку, а далі розписуєш виставу: всі репліки, що повинно працювати, а що ні. Всі ми люди, буває захворієш і треба зробити так, щоб завдяки твоїм записам інша людина могла провести виставу на належному художньому рівні.

Партитури Ганіних вистав

Це ж скільки часу треба, щоб все запам'ятати?

В процесі репетицій запам'ятовується дуже швидко. Коли ти робиш це щодня, ти знаєш кожен промінчик, який має свою функцію  –  тому спочатку це вимальовуєш в своїй уяві, а потім переносиш на картинку в партитурі, а далі на сцену світлом, і воно саме собою запам'ятовується, бо ти це створюєш, це твоє бачення. А буває й так, що наче все уже придумане, намальоване,  а ви з режисером  бачите, що чогось таки не вистачає і перед  самісінькою прем'єрою все кардинально змінюється практично за одну ніч – тоді важкувато це запам'ятати (сміється).

Ганю, а в якості глядача ти в театрі часто буваєш?

Ні! (сміється) В нашому театрі хіба що на прем‘єрах що випускають мої колеги. Тільки я ж розумію, що згодом працюватиму на цій виставі за пультом  і це трохи заважає сприймати виставу з глядацької точки зору. Коли ж приходжу на виставу в інший театр, то спочатку звертаю увагу на технічні речі, спостерігаю, і тільки потім вже можу зануритись у дійство. Проте, іноді все одно спрацьовують якісь моменти, коли я перемикаюся на техніку (сміється)

Що може тут, на твоєму робочому місці, вивести тебе з рівноваги протягом вистави?

Я дуже переймаюся акторами. Бувають такі моменти, коли в них щось не виходить. Ми всі живі люди, всіляко буває: перечепився, упав (не дай Боже), текст забув… Я дуже емоційна людина і у мене щоразу подих перехоплює в такі моменти, переживаю сильно. Інколи на виставі  перегорають лампи або техніка виходить з ладу – тоді адреналін зашкалює, миттєво на повну потужність вмикаються приховані ресурси організму і починаєш викручуватись, щоб глядач нічого не помітив. Хоча по різному виходить: лампи час від часу не просто згорають, а гучно вибухають. Саме так сталося одного разу на виставі «Пігмаліон». На щастя Богдан Бенюк (а він такий актор,що викрутиться в будь-якій ситуації) миттєво зреагував:«Не ходіть туди! Там стріляють!».  Яке стріляють? «Пігмаліон» - легка комедія, там навіть і близько  нічого подібного немає!" (сміється) Ось так, колеги допомагають вийти з несподіваної ситуації і це не одиничний випадок.

Робоче місце художника по світлу

Ганнусю, твій пульт поза глядацькими місцями, ти дивишся на глядача з іншого боку J Що ти бачиш?

Я бачу реакцію! Я пропускаю крізь себе всі емоції акторські, глядацькі, ще й свої власні, тобто такий цілковитий емоційний хаос (сміється). Приємно споглядати людей, які переживають разом з героями, парочки, що горнуться одне до одного під час якихось любовних сцен – все це видно! Очі, що горять в певні моменти. А цей вир емоцій коли люди стоячи аплодують, коли коментують щось одразу після вистави! Дуже приємно виходячи із зали відчути це захоплення, почути позитивні враження. Мої колеги-актори все це тільки емоційно відчувають, а я все бачу і все чую!

Але ж емоції після вистави бувають різні. Пропускаючи все через себе, як відновитися після того ж «Morituri te salutant»? Мені, як глядачу, важко було повернути рівновагу після перегляду,  а ти переживаєш  це кожного разу, на кожній виставі… Як це відпустити?

Потрібний тільки час, на мою думку… Багато хто не розуміє, чому певний час після вистави мене краще не чіпати. Я відпочиваю, я відпускаю… Ті люди, з якими я працюю, розуміють, а от моє оточення поза театром, друзі, наприклад, весь час запитують: «Що з тобою, що трапилось?» Доводиться пояснювати, що все гаразд, от тільки я півгодинки відпочину, повернуся у цей світ, і все буде як завжди. Все добре, тільки дайте мені трішки часу. Скільки б ти не працював, скільки б не бачив вистав, повз тебе це жодного разу не проходить –  завжди іде крізь тебе. Десь сильніше враження, десь менше, але завжди і воно того варте!

Безумовно!!! Ганнусю, у тебе зараз є можливість сказати щось своїм глядачам, які кожного вечора отримують задоволення від твоєї роботи. Скористаєшся нагодою? J

Приходьте до нас!!!! Насолоджуйтеся тим, що ми вам даруємо від щирого серця. І зараз, мабуть, найголовніше – миру всім і спокою. Ми намагаємося дарувати любов всім вам, приймайте і бережіть це. Остання фраза сьогоднішньої вистави(«Момент кохання» - Т.Ж.), яку говорить  Євген Нищук – «тільки любов виправдовує наше перебування на землі». Я думаю, що саме заради любові існує багато чого на цьому світі. Тож головне любити, бути в мирі, в спокої, в гармонії. Обов'язково приходьте до нас, а ми намагатимемося дарувати вам ще більше тепла і добра!

Хвилинка до початку вистави. Остання перевірка готовності: «Світло готове»,  - шепоче Ганя у переговорний пристрій.  «Починаємо. З Богом!», - чується у відповідь і замість веселої сором'язливої дівчини поряд зі мною вже сидить досвідчений майстер своєї справи. Жвавість і жартівливий настрій змінює спокійна зосередженість і впевнена грація хижої кішки в будь-яку секунду готової до несподіваного руху в полі свого зору.

«Той, хто створює світло має залишатися у тіні», - кажуть майстри з освітлення. До знайомства з Ганнусею я, певне як і більшість глядачів, не замислювалась особливо над тим як саме з'являється і згасає театральне світло і, дарма що інженер за освітою, не усвідомлювала  яка кропітка праця стоїть за такими доречними в контексті сценічного дійства світловими ефектами. Але тепер, після цієї розмови, я точно знатиму, що коли завершується вистава, там, у казкових сутінках, позаду глядачів, вдячно приймає оплески публіки справжня добра чаклунка, Ганя Ваховська - привітне  сонечко, що створює погоду на першій сцені України.

фото з особистого архіву Гані

Назад в 90-е… 

От чего-то именно такое ощущение вызвал у меня спектакль «Квітка Будяк», он в моем сознании стал в один ряд с постсоветским остросоциальным кино… Политика, насилие, бомжи, «крутые» в спортивных костюмах,  абсолютная социальная неустроенность и полное ЧЧВ (кто помнит, расшифровывалось это в лихих 90 – человек человеку волк). Возможно, именно это сходство заставляет меня сейчас писать на русском языке…

Реинкарнацию фантома 90-х оживили страшилки  нашего времени – агитки на плазменных экранах, кредиты, коллекторы, аукционы, окружная и призрак «Фемен». «Ми нещасні з середини» - говорит Квитка, героиня замечательной и любимой мною Ксении Баши-Довженко. Но не ощущаю я себя так, я не ощущаю таким свое время,  свою страну. Я не ощущаю такой молодежь, которая меня окружает и время, в которое я живу! Наверное, поэтому и не встроилось… Не 90-е на дворе!!! Не увидела я в этом ПРАВДЫ, безусловно, исключительно своей, но все же правды!

За то, даже в этом материале (да простят меня те, кто способен оценить постановку – я всего лишь говорю о собственных впечатлениях) я увидела блестящие актерские работы! Ксения Баша, Ксения Вертинская, Ирина Дорошенко, Анастасия Чумаченко, Дмитрий Рыбалевский, Богдан Бенюк – именно вам я аплодировала стоя!  Спасибо вам огромное за то, что я ни капли не жалею о вчерашнем просмотре – это ваша заслуга, это ваш талант и ваша харизма!

Я увидела интересные сценические решения  с декорациями, игрой теней, смс-ками. Мне безумно понравилась песня, которая звучала лейтмотивом…

А еще я увидела то, что понравилось мне больше всего – замечательных любящих и трепетных звездных пап, которые переживали и поддерживали своих замечательных, талантливых дочерей! Так вышло, что рядом со мной в партере оказались места сразу двоих уважаемых и любимых актеров - Алексея Вертинского и Анатолия Чумаченко.  Наверное, именно вчера словосочетание «актерская династия» воплотилось для меня в реальные трогательные образы!

Не знаю, изменится ли что-либо в спектакле к моменту премьеры, но ТАКИМ он, к сожалению, совершенно не оправдал моих зрительских ожиданий…

Майстер і Маргарита

Для мене  театр Франка починався з "Майстра і Маргарити" Ірини Молостової. Це був кінець 80-х, мені років 15-16 не більше, я школярка і ще не закохана ні у цей театр, ні у творчість Булгакова :)  

Перш за все похід на цю виставу запам’ятався як подія добровільно-примусова: Булгакова тільки-но включили до шкільної програми і вчителька літератури, погрожуючи незадовільними оцінками і неминучою деградацією всього класу, практично під конвоєм привела нас до театру :) На скільки я пам’ятаю, самого твору на той момент ніхто з нас прочитати ще не встиг – цю книгу доволі складно було знайти у СРСР. Сюжет ми дуже приблизно уявляли собі завдяки пісні Ігоря Ніколаєва, яка була дуже популярною у той час, і особливого захоплення від необхідності заглиблюватися у тематику не відчували.

Але, як тільки почалася вистава, все змінилося.  Ступка-Майстер, Куб"юк-Маргарита, Хостікоєв-Воланд, Бенюк-Бегемот, Сумська-Гєлла – звичайно це сузір’я не могло залишити байдужими навіть таких незацікавлених глядачів, якими ми були на той момент. Скепсис змінився цікавістю і вир містичних подій змусив нас, затамувавши подих, спостерігати за розвитком сюжету.

Кумедні витівки Бегемота, голова Берліоза , Воланд, який походжав глядацькою залою  і кохання, зовсім не таке в пісні Ніколаєва :) Це була моя перша зустріч з Булгаковим і саме завдяки цій виставі я назавжди закохалася у його творчість! А ще саме ця вистава (вибачайте, Михайле Опанасовичу :)) назавжди перекреслила для мене  мову оригінального твору…

«Она несла в руках отвратительные, тревожные желтые цветы. Черт их знает,как их зовут, но они первые почему-то появляются в Москве.» Безумовно, геніальний текст, але перше і найсильніше враження від зустрічі Майстра з Маргаритою мені подарував Богдан Сильвестрович Ступка! Замріяний погляд, спокійний тихий голос і таке проникливе: «Вона несла в руках огидні, тривожні жовті квіти. Біс його знає, як їх називають, але вони перші чомусь з’являються в Москві.»

Мені дуже складно було потім читати першоджерело… Сила театрального мистецтва внесла свої корективи у моє сприйняття, посилила його і для мене, російськомовної до речі людини у житті, в руках Маргарити назавжди залишилися «…огидні, тривожні жовті квіти» А інакше це не «Майстер і Маргарита» :)

А ще дуже запам’яталася остання сцена вистави, коли герої покидають Москву. На сцені, на тлі чорної завіси у чорних довгих мантіях  Воланд, його почет, Майстер і Маргарита. Пролунали останні репліки і на одну - єдину мить у залі згасло світло. Цілковита темрява тривала лічені секунди, але коли ввімкнулося освітлення, мурахи побігли шкірою… Там, де щойно стояли актори було порожньо і тільки зловісна чорна завіса тихо коливалася перед принишклим глядачем. Добре пам’ятаю стан заціпеніння і сполотнілі обличчя моїх однокласників – ми всі розуміли, що акторам просто не вистачило б часу, щоб піти зі сцени, але вони зникли!

 Лише оговтавшись від містичного жаху ми зрозуміли, що чорна завіса і була тими мантіями, які вкривали плечі акторів і для «зникнення» їм достатньо було просто перекинути її край через голову. Але це прозаїчне відкриття промайнуло майже непоміченим – для нас герої зникли раптово, містично, по-булгаковськи…

Я дуже шкодую, що цієї вистави більше немає в репертуарі театру… Я дуже шкодую, що так рано пішов у Вічність великий Майстер Богдан Сильвестрович Ступка… Але я щаслива тим, що одного разу мені довелося закохатися у франківські «…огидні, тривожні жовті квіти»… 

Швейк

Национальный академический драматический театр им. И. Франко.(7 апреля 2013 года)

Не знаю як Вас, а мене особисто ще ніколи з Благовіщанням не вітав бравий вояк Швейк:) Ніколи, до вчорашнього вечора. Кумедний, галасливий, з кругленьким животиком, з дупцею-поличкою і з великим ранцем за спиною він бадьоро крокував глядацькою залою і вітав глядачів. Безпосередній, веселий він миттєво зачарував усіх добрими очима і щирою посмішкою Богдана Бенюка!

Дотепний і милий, трохи незграбний, але такий зворушливий Швейк зустрічає на своєму шляху різних людей і з початку трохи спантеличує те, що всі вони – Анатолій Хостікоєв :)
Перша дія насичена і динамічна, такий собі кругообіг Хостікоєва на сцені: дивакуватий Шпик і брутальний жандарм; Пан-отець, який полюбляє хильнути чарчину за розмовою про «путь гріха», і улюбленець жінок поручник Лукаш. Калейдоскоп образів, вир перевтілень, та кожного разу дует Хостікоєв-Бенюк неперевершений! Вони чудові! Коли вони на сцені разом, від них тепло! :)

А далі… Далі зворушлива чоловіча дружба і краплинка людяності напередодні великої війни – банний день, зоряне небо, відерце з яблуками, дзиґа і такі довгоочікувані листи… Листи, які обов’язково мають прийти саме у День народження, бо це є особливий день! Листи з ароматом спогадів… Невеличкі жовті конверти, за кожним з яких своя історія, своє маленьке життя там, де нема війни; там, де живуть сподівання… Абсолютна тиша в залі, тремтячий голос Хостікоєва і невимовно виразні блакитні очі Бенюка… На сцені справжні одкровення і справжні друзі. 

Цей добрий лагідний світ на друзки розіб’є один пронизливий телефонний дзвінок. Миттєво вдягнувши мундир поручник Лукаш зникне у темряві, щоб написати свого останнього листа і, як втрачені надії, розкотяться підлогою розсипані яблука… На сцені залишиться тільки Швейк, що похапцем збиратиме речі… Розгублена маленька людина, яка не стримуючи сліз, тихесенько шепоче «Богодице діво, радуйся…».

Не знаю як у Вас, а у мене в очах теж стояли сльози, коли бравий вояка Бенюк наздоганяв потяг, щоб разом із своїм другом, поручником Хостікоєвим рушити на фронт Першої світової! 

Чудова вистава, улюблені актори і зелені яблука, які на поклоні летіли до глядацької зали :) Доречи, моє дитя, таки зловило яблучко, проте чи смачне воно, навряд чи ми дізнаємось, бо воно є фрукт «трофейний», тож його не їдять - ним хизуються :)