Очима найрідніших

Завжди позитивний і усміхнений, лагідний і уважний до кожної людини, з якою зводить його життя, відкритий та щирий – саме таким знають і люблять Євгена Михайловича Шаха друзі, колеги і глядачі. Закоханий у життя, в людей і в свій театр вже понад півстоліття виходить він на рідну франківську сцену, і кожного разу дарує глядацькій залі свій талант, своє натхнення  і частинку своєї душі.

Сьогодні, 9 лютого,  Євген Михайлович святкує свій ювілей!  Я щиро приєднуюсь до всіх привітань, які почує сьогодні іменинник від своїх шанувальників, друзів та найрідніших людей.

Спілкуючись з паном Євгеном, я неодноразово звертала увагу на те, що коли він починає говорити про своїх близьких, у повітрі відбувається щось абсолютно магічне: тепло і ніжність огортають увесь простір навколо нього. Родина – його натхнення і його гордість! Тож саме у найближчих людей пана Євгена – дружини, Наталі, та сина, Андрія, -  я запитала про те, який він, франківський корифей, поза лаштунками J

Пані Наталя, скільки років Вашій міцній і дружній родині?

пані Наталя: Вік Іісуса Христа - ми разом вже 33 роки.

 

фото з родинного архіву

А чим свого часу підкорив молоду красуню хлопчина на ім'я Євген Шах?

п.Н.: Я вперше побачила цього хлопчину не на сцені театру ім. І.Франка, а в студії Українського радіо на Хрещатику 26. (Моє рідне Українське радіо, де я працювала кореспондентом все своє життя). Закохалася до безтями! А чим підкорив? Та УСІМ!!! Підкорює й досі. Підкорює, насамперед, своєю увагою, любов’ю до своїх рідних, щирим відношенням до своїх друзів, колег по роботі. Словом (вибачте за пафос) він - справжній мужчина.

фото з родинного архіву

Що найскладніше у подружньому житті з талановитою творчою людиною?

п.Н.: Абсолютно ніяких складнощів, адже я теж творча людина. (Хоча на талант не претендую J).

А що пан Євген найбільше цінує у побуті?

п.Н.: Мабуть, як і кожна людина, затишок і спокій. Щоб дружина не підвищувала голос, щоб було щось смачненьке на столі і до столу. А якщо й немає, то сам все купить при- готує і стіл накриє. А ще й посуд помиє

Пані Наталю, а яка улюблена страва Вашого чоловіка?

п.Н.: А хто із нас не любить смачно поїсти? Любимо мій полтавський борщ (один із секретів полягає в тому, що мої бабусі і мама додавали туди настояний на цукровому буряку квас і, звичайно, цукровий буряк. Плюс домашній кисляк). Любимо перші  страви, м’ясо і ковбасу. Морепродукти і овсяний суп чоловік готує особисто. А коронна його страва - бігус і деруни (по західноукраїнському пляцки).

Іноді актори кажуть, що робота над складною роллю може позначитися на їхній особистій поведінці і серйозно вплинути на взаємини з найближчими людьми. Чи бували такі ролі у пана Євгена?

п.Н.: Ніколи ніякі ролі не впливали на наші взаємини.

Кохана жінка завжди є музою для свого чоловіка. Крім того, що Ви даруєте панові Євгену натхнення для роботи, чи допомагаєте Ви йому якимось чином в роботі над образами? Чи радиться він з Вами в своїх творчих пошуках?

п.Н.: В роботі над образами не допомагаю, бо він цього не потребує.  А в творчих пошуках радиться, і, як правило, наші думки співпадають.

Яка роль, на Вашу думку, далася Євгенові Михайловичу найважче?

п.Н.: Кожна роль, навіть епізодична, потребує і здоров’я, і нервів, і недоспаних ночей,  якщо ти вболіваєш за свою професію. Мабуть, зайве говорити, як вболіває за свою професію, за свій театр мій чоловік.

Пані Наталю, коли Ви дивитися на пана Євгена з глядацької зали, чи вдається Вам сприймати образ героя окремо від образу коханого чоловіка?

п.Н.: На сцені бачу не свого чоловіка, а того персонажа, якого він грає. В цьому, мабуть, і полягає магія театру. Свого чоловіка я бачу лише тоді, коли після закінчення вистави всі актори кланяються глядачам. Це щемливі для мене хвилини, коли ледве стримую сльози. Втім, інколи і не стримую J.

Найголовніше Ваше побажання панові Євгену у його ювілей?

п.Н.:Не буду оригінальною. Насамперед, здоров’я, здоров’я і ще раз здоров’я. Він мріє про те, аби свого внука, Назарчика, повести до школи. Женимо свого внучатка, коханий, а там буде, як Бог дасть... Люблю, цілую, обожнюю. Многая літа!

Маленький Назарчик з дідусем
Фото родинного архіву

Андрію, подекуди діти, що виросли в акторських родинах, говорять що це цікаве, але й непросте дитинство J Чи легко Вам бути акторською дитиною?

Андрій Шах: Я виріс в звичайній сім’ї з незвичайними батьками. І справа навіть не втому, що наша родина завжди вважалася творчою (моя мама працювала журналістом на українському радіо) і це якимось чином могло вплинути на моє виховання. А справа в самих батьках. Я народився пізньою дитиною і до самого мого народження вони ретельно готували всі ті найкращі якості, які можна вкласти в свою дитину. А розвивати ці якості можливо було лише тоді, коли ти ростеш  в середовищі любові, піклування, захищеності та душевного тепла своїх батьків.

Фото з родинного архіву

Чи легко бути акторською дитиною: у школі мені ДУЖЕ НЕ подобався один момент: мені постійно доводилося вести майже всі шкільні концерти. Вчителі мотивували це тим, що мій батько актор, тому акторство передалося мені генами. Я не розумів, чому мій батько актор, а вечори маю вести я. Я ненавидів вчити текст, виразно його розповідати, з величезною відповідальністю готувався до шкільних виступів, переживав і як результат-наступного разу мене знову і знову назначали ведучим…З часом я зрозумів, що мій батько працює в одному з найкращих театрів, в одному з найпотужніших і найпрофесійніших театральних колективів. Поступово в моєму житті почало з’являтися таке слово як «гордість».

Тож захвату від власних виступів у Вас не було J А як Ви сприймали татову роботу у дитинстві?

А.Ш.:  Я дуже переживав і хвилювався, коли тато виходив на сцену. Чомусь, мені здавалося, що всі в залі знають, що це мій батько і від того я переживав ще більше. В дитинстві мені хтось сказав, що скручена в кулаці дуля оберігає від нападу собаки. Не знаю чому, але коли тато з’являвся на сцені я скручував дулю, щоб оберегти його від того, щоб він часом не забув слова. Певно, це йому дуже допомагало, адже слова він ніколи не забував J

Можете пригадати ситуацію, коли Ви вперше відчули, що Ваш батько дуже обдарована і талановита людина?

А.Ш.: Я  відчув це в перших класах школи. Ми робили з ним уроки і тут татові зателефонували з театру. Захворів хтось з акторів і тата терміново викликали за декілька годин до вистави для того, щоб ввести його в нову для нього роль. Було багато тексту і вкрай мало часу для його вивчення. Тато вклав текст в газету (щоб глядач нічого не замітив – наче так і мало бути-персонаж з газетою у руках)і з нею грав роль. Уроки в той вечір я так і не доробив-сильно переживав за тата. З іншої сторони мені було неймовірно приємно, що зателефонували саме йому і виручив театр в той вечір саме він.

І у Вас все одно не виникло бажання наслідувати професію пана Євгена?

А.Ш.: Ніколи  всерйоз не замислювався над тим, щоб стати актором. Змалечку я мав можливість постійно ходити в театр, дивитися всі вистави і така своєрідна насиченість театром була для мене достатньою, щоб дивитися на сцену з зали, а не навпаки. До того ж, ще одну династію акторів цей театр міг би вже не витримати J 

фото з родинного архіву

Яка роль пана Євгена є для Вас улюбленою і чому саме вона?

А.Ш.: Роль Степана Крамарюка у виставі «Житейське Море» Карпенка Карого. Ця вистава вже дуже давно знята з репертуару, але пам’ять про неї сильно закарбувалася в моїх спогадах. Це була одна з головних ролей тата. Наприкінці вистави він читав монолог вивертаючи свого персонажа з середини на зовні. Мені запам’ятався не так монолог, як та мертва тиша і затамований подих глядачів. В кінці монологу тато завжди зривав аплодисменти, а вигуки з залу «БРАВО!!!» Це «Браво» постійно супроводжує його на сцені й до тепер, але в «Житейському морі» для мене воно було найглибшим.

Андрію, а зараз часто буваєте у театрі на татових виставах?

А.Ш.: В цей театр можна ходити кожного дня – настільки потужна, цікава, професійна і рідна гра всіх акторів. Але через зайнятість на роботі і постійні відрядження часто ходити до театру не вдається. Іноді ностальгія за деякими виставами, на які я часто ходив в дитинстві, настільки сильна, що я переглядаю їх у записі. Спеціально для цього попросив у тата дістати архівні зйомки таких вистав як «Житейське море», «Тев’є Молочник», «Енеїда», «Майстер і Маргарита» та «Біла ворона» - вистави з якими пройшло моє театральне дитинство.

Ви перелічили багато чудових вистав, і я певна, що у кожного з шанувальників пана Євгена є свій улюблений образ у його виконанні. А яким він є в ролі батька?

А.Ш.: Роль батька – це та роль, яку заздалегідь вивчити не можливо. Сценарій пише сама дитина і кожної секунди він непередбачуваний. Якщо порівняти всі його ролі, то цю роль він не грає, він живе нею. Переконаний, що цю роль я не зіграю краще за нього. Грати подібно – буду намагатися.

 

фото з родинного архіву

У яких життєвих моментах пан Євген буде першою людиною, до якою Ви прийдете за порадою?

А.Ш.: У моментах, коли дуже потрібні будуть гроші J А серйозно, будь-коли – це ж найрідніша мені людина.

Найголовніше, чого Вас навчив пан Євген?

А.Ш.: Вірити в Бога. А Він є, інакше я б не мав таких батьків.

Яким сьогодні буде Ваше побажання батькові на наступні 70 років? J

А.Ш.: Прожити ще вісімдесят.

Ескіз до вистави або класика, франківці і Богомазов

На Покрову франківці презентували пресі першу прем'єру сезону - нову виставу Дмитра Богомазова «Ліс» за О. Островським.

«Я особливо звертаю вашу увагу на те, що сьогодні ви побачите тільки ескіз до вистави,» - наголосив перед показом режисер, чим неймовірно мене потішив. Я дуже люблю спостерігати, народження вистави. Мені цікаво, як вона набирає сили, яскравості, напівтонів, як змінюється від моменту останньої репетиції  до п'ятого, десятого, двадцятого показу. Як наполегливий пошук і хвилювання акторів змінюється впевненою розкутістю і виваженою досконалістю образів,  створених на сцені.  «Наголошую – це тільки ескіз! Тому я дуже радий бачити в цьому залі студентів – вони розуміють про що йдеться,  і не дуже радий бачити журналістів… На сьогодні ще не готові всі декорації, тож вам доведеться деякі речі собі уявити: наприклад отут (з лівого боку сцени) завтра стоятиме гора, з якої Аксюша буде топитися, приходьте завтра, побачите, як вона гепнеться… Повторюю – це ескіз, тож, якщо побачу завтра негативні відгуки, панове журналісти, перестану вітатися»,  - з веселою посмішкою «погрожує» режисер.

Але мені здається, що в цьому питанні, Дмитро Богомазов трішки кокетував: чудовий літературний матеріал, зірковий акторський ансамбль і талант самого режисера, як на мене, не залишають особливого простору для критики. У виставі – все до ладу.

Кумедна й непосидюча Уліта (Тетяна Міхіна), розважливий і терплячий до усіляких панських чудернацтв Карп (Юрій Ребрик) створюють живу атмосферу  маєтку «Пеньки», а Іван Восьмибратов (Олег Стальчук) і сусіди-поміщики уособлюють звичаї тутешньої спільноти.

Улюблениця глядачів, Наталія Сумська, в ролі удовиці-«благодійниці» Гурмижської дозволяє глядачеві  побачити не тільки аморальну і жадібну людину, що  здатна жорстоко зруйнувати чужу долю. На лічені миті в малюнку ролі проглядає інша Раїса Павлівна, молода, закохана і беззахисна…

фото В. Ландар

Розкішний трагікомічний дует провінційних акторів Нещасливцева і Щасливцева.  Гучні і зворушливі, кумедні  і щирі, шахраюваті  і шляхетні – вони неймовірні! Анатолій Хостікоєв і Василь Баша ведуть свої ролі на цілковитому контрасті : прізвища, зріст, зовнішність, акторська вдача, принципи і переконання. Вони – вибухова енергетика вистави, її настрій, її родзинка.

фото В. Ландар

В котре, приємно здивували чудові, талановиті молоді франківці: амбітний і  боязкувато-недоладний підлабузник Олексій Буланов  - неочікуване перевтілення  красеня Олександра Форманчука,  безпорадні закохані Аксюша (Ксенія Баша-Довженко) і Петя (Олександр Печериця) незнайомі і дуже зворушливі у романтичному  чуттєвому контемпі.

фото В. Ландар

«Для нас дуже важлива перша реакція глядачів, тож, якщо протягом вистави вам буде смішно, смійтеся, будь ласка, акторам буде приємно», -  попросив перед виставою пан Богомазов, проте, це прохання, направду, було геть зайвим: сміх в глядацькій залі був гучним і  щирим.

Імпровізації, дотепні жарти, кумедні деталі в образах кожного з героїв роблять цю виставу, по-справжньому, веселою, але й замислитися глядачеві є над чим. Як і у нашому звичайному житті, у кожного з героїв вистави своя п'єса – у когось вона про кохання, у когось про страждання і злидні,  у когось про гроші та інтриги. Змінюються часи, ситуації, персони, маски, ролі, але й до сьогодні життя завзято зводить кожного з нас то з благородними  лицедіями,  то з жалюгідними комедіантами…

Закінчу, мабуть, нелогічно…. Я не люблю класику. Тобто, я її дуже поважаю, але не люблю. Зазвичай, класичні вистави доволі пафосні, перевантажені  алегоріями і  хрестоматійними образами, але все це не про «Ліс»!  Тож я сміливо записую його в перелік своїх улюблених вистав і  щиро бажаю  глядацької любові  та незмінних аншлагів J

Серія інтерв"ю "Театр Франка. Службовий вхід"

Театр і трошки бізнесу або портрет в інтер"єрі 

Моя основна робота дає мені можливість дуже багато співпрацювати з тими людьми, що у різних галузях бізнесу відповідають за задоволеність клієнта. Успіхи у всіх різні: від когось клієнти йдуть, щоб ніколи більше не повертатись, а до когось повертаються знову і знову, і не тільки тому, що задоволені придбаним продуктом або послугою. Клієнти залюбки приходять туди, де, лише перетнувши поріг, відчувають особливе ставлення до себе. Театр - сфера особлива, для театру "клієнти" дорівнює "глядачі", саме їхньою задоволеністю опікується мій сьогоднішній співрозмовник – головний адміністратор театру ім. І.Франка, синьоокий красень, Олексій Неволов. Привітний, усміхнений і позитивний, він, здається, може знайти спільну мову з будь якою людиною, адже природно і щиро налаштований на конструктив, порозуміння і створення атмосфери отієї самої особливості для кожного глядача. Кажуть, що для того, щоб намалювати загальний портрет конкретного підрозділу достатньо просто поспілкуватися з його керівником, тож до вашої уваги ескіз до портрету молодого керівника і його привітної команди :)

Олексій Неволов

-          Олексію, в чому полягають функції адміністратора у театрі?

-          Це дуже цікава робота, але дуже складна і фізично, і морально. Полягає вона в тому, щоб робити практично все, що є у театрі (сміється):  продаж квитків і виготовлення рекламної продукції, безпосереднє спілкування з глядачем і забезпечення загального порядку в театрі, чергування на виставах і оперативне вирішення будь-яких питань. Квитковий стіл, контролери-білетери, працівники театру, які задіяні в процесі прийому глядача, люди, що відповідають за прибирання території – це все співробітники нашого відділу.  Вистави в театрі починаються вже після завершення звичайного робочого дня, тож черговий адміністратор залишається фактично головним по театру і всі питання, які стосуються взаємодії з глядачем, глядацької зали, фасаду будівлі і все решта – це його величезна відповідальність, тож завжди треба бути напоготові, щоб вирішувати все максимально швидко та ефективно.

-          Чималий перелік  напрямків виходить для уваги менеджера. У Вас фахова освіта?

-          Так, я закінчив Київський Національний Університет театру кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого за  спеціальністю «Організація театральної справи»

-         Я знаю, що Ви з дуже творчої родини: Ваш батько знаний в Україні перекладач, письменник, Василь Васильович Неволов. Зазвичай, діти з таких родин вибирають більш мистецький напрямок діяльності…

-          Я трошки відрізняюся від свого тата (посміхається). Так, тато дуже знаний в Україні і поза її межами. Він творча людина: пише прозу і вірші, перекладає, свого часу закінчив акторське  Дніпропетровське училище, був актором, грав у театрі, пропрацював у Міністерстві культури 36 років, на сцені театру Франка ідуть вистави у його перекладі. Ну а у мене трішки  інший склад: я людина більш, так би мовити, технічного направлення.  Проте, як на мене,  бути адміністратором – це також творчість певною мірою (сміється)

Василь Васильович Неволов з родиною фото з ресурсу http://nevolov.com.ua/

            Невже не було у Вас бажання самому щось писати, або акторську кар’єру побудувати?

-          Ні, не було таких думок. З татом дуже багато об’їздили: всю Україну, багато були за кордоном , я бачив його роботу, але якось не лягло до душі і батько з розумінням поставився до мого власного вибору. Взагалі, навчаючись в інституті я дуже багато змінив робіт, дуже багато освоїв різних професій : працював круп’є в казино, був будівельником, водієм, працював на виборах… Це було дуже цікаво і зараз я розумію, що цей досвід мені дуже допомагає в житті.

-          При такому різноманітті професійної діяльності, як Ви, нарешті, спинилися на театрі Франка?

-          Закінчив 2006 року свій факультет, випустився і, як раз, на той період  в театрі була вакансія за моїм фахом - ось так і склалося… Тим більше, все вже було знайоме:  я неодноразово був  на практикці саме в театрі Франка, а на першому курсі взагалі увесь наш курс працював  тут контролерами-білетерами, тобто у нас з цим театром довгі стосунки (сміється)

-          Олексію, Ви сказали, що робота у адміністратора дуже цікава, але складна. У чому полягає найбільша складність?

-          Найскладніше, на мою думку, дуже велике моральне навантаження. Глядачі бувають різні і до кожного необхідно знайти свій окремий підхід і це, інколи, буває дуже складно.  Не сподобалась, скажімо, людині вистава або заважають люди, що сидять поруч, чи, наприклад, виникає необхідність поміняти квитки або поскаржитись на щось. І  до кого ж звертатися у вечері, коли йде спектакль? Звісно ж до адміністратора (посміхається)

-          До речі, про скарги: Ви казали, що фасад театру це також частинка Вашої царини.  Нам у ФБ інколи надходять листи від глядачів які скаржаться на рекламу: мовляв, ідеш до театру, а тут тобі Нова Пошта.

-          Всі ті бренди, які зазначені на фасаді, є нашими спонсорами, але моя особиста думка – рекламу, справді, можна було б зробити лаконічнішою. Адже, дійсно, дуже  багато людей приходить і питає де у нас, наприклад,  банкомат «Райффайзен банку Аваль»  або відділення «Нової пошти», один раз навіть намагалися за «Волю кабель» заплатити. Проте є люди, які приймають відповідні рішення щодо реклами, тож поки що маємо те, що маємо.

-          Олексію, а як часто безпосередньо Вам доводиться спілкуватися з глядачами?

-          Дуже часто, на щастя!

-          І які ми у ваших очах?

-          Стереотипів немає – всі люди різні! Намалювати одну картинку, такий собі ідеал, не можливо: у кожного свій характер, свій настрій, свій вік, всі  спілкуються по-різному.  Деякі люди закриті, деякі більш емоційні: знаєте, як воно буває, от погано мені - піду в театр, прийшов в театр – вистава не сподобалась, настрій не покращився  – піду-но з кимось посварюсь (зітхає). Люди дуже різні.

-          Різні люди і у Вашому, чималому, колективі, тим більше, що у Вашому підпорядкуванні здебільшого представниці чарівної статі.  Чи легко молодому керівнику знаходити спільну мову з жіноцтвом?

-          Нормально(сміється). Принаймні, слава Богу, таких якихось дуже гострих кутів немає. Намагаємось все пом'ягшувати. Ситуації бувають різні, стараємось полюбовно вирішувати всі питання, хоча іноді буває що й сваримось, а що робити? (сміється)

-          Менеджерське запитання: найсильніша ваша риса, як управлінця?

-          Складно якось отак зразу себе охарактеризувати… Просто принципи життєві такі, що якщо хочеш, щоб до тебе люди добре ставились, стався добре до них. Я до всіх ставлюся однаково – добре і з повагою. Не хочеться сваритися. Набагато приємніше при зустрічі поцікавитися як справи, як те, як се…

-          Все знаєте про своїх підлеглих?

-          Ну не все, але багато чого!

-          А вони про вас?

-          Звичайно ж знають (сміється)

-          Театр для вас робота…

-          Я б сказав – родина!

-          Добре, поправку прийнято :) Свій робочий час Ви проводите в родинному колі колег, а що стосується дозвілля? Відпочиваєте теж з театральною родиною, чи більше все ж такі з власною? 

-          З власною(сміється). На дачу їздимо, щось трошки садимо, з дітьми часто їздимо на прогулянки в парки. Якщо є час для себе -  дуже люблю комп’ютери,  автомобілі , коли маю можливість залюбки виїжджаю з друзями порибалити.

фото з особистого архіву Олексія

            Олексію, Ваші малята вже залучені до театрального мистецтва?

-          Вистави відвідують, але в повній мірі ще не залучені, тож треба вже долучати до сцени (сміється)

-          Тобто маєте таку мрію?

-          Так! Звичайно.

-          Скільки років Вашим діткам?

-          Сину шість років, як раз сьогодні (4 квітня) виповнюється, а дочці буде чотири.

-          Щиро вітаю Вас з іменинником! І хто ж мріє про акторство,  син чи донечка?

-          Складно сказати чи вони про це мріють – у сина поки інші інтереси, а донечка ще не дуже те все розуміє, але треба пробувати. Діти є діти, треба їх привчати до того. Так склалося, що  всі театральні діти часто виходять на сцену у різних виставах, грають поряд з досвідченими акторами і приймають справжню участь у житті нашого театру.

-          А чи є у Вашої родини улюблена вистава в театрі Франка?

-          На жаль, моя родина дуже мало ходить до театру (сміється)

-          Не пускаєте?

-          Не в тому плані (сміється). Просто, коли діти були менші, то ми відвідували переважно дитячі вистави, адже іноді складно бувало знайти час для театру. Особисто моя улюблена вистава –  «Кохання у стилі бароко або любов з неохотою». Вона, на жаль, вже списана, але дуже-дуже гарній був спектакль, мені дуже подобався.

-          А якусь кумедну ситуацію, пов’язану саме з виставами Вашого театру  пригадаєте?

-          Звісно ж! Була у нас колись вистава «Ревізор» - легка весела комедія. І ось одного разу, перед початком  вистави, до касира підійшов глядач і запитав: «Скажите, пожалуйста, а на каком языке идет спектакль?» Касир відповіла, що коли немає Хлєстакова, то вистава іде українською мовою, а коли Хлєстаков приїздить – тоді російською. На що глядач спитав наступне: «Скажите, пожалуйста, а когда будет известно приедет ли сегодня Хлестаков?»

-          Сподіваюся, що після перегляду вистави питання з Хлєстаковим було знято :) Олексію, якими є найближчі робочі плани пана Головного адміністратора?

-          В театрі один із обов’язків адміністратора – це гарно продати прем’єру. От наразі  ми повністю займаємось прем’єрою, у нас вистава «Ерік XIV» виходить 23 квітня і ми стараємось заповнити зал

-          Це є проблемою?

-          Це не є проблемою, просто коли з’являється нова вистава її складніше продати, бо треба зацікавити людей тим, чого ти сам ще не бачив.

-          Для вас також тримається інтрига, ви не бачите репетицій вистави?

-          Інколи бігаєш театром, вирішуєш поточні питання, іде репетиція - зазирнеш на кілька хвилин, подивишся і йдеш далі, бо треба працювати (сміється) А так щоб сісти і подивитися репетицію, частіше за все просто не має часу. Перегляди перед прем’єрою уже намагаємось дивитися обов’язково, але ж такий перегляд зазвичай напередодні самої прем’єри, тож всі квитки вже мають бути продані.  Зазвичай ми намагаємось зробити так, щоб перші 5-6 показів були продані повні зали.

-          З власного досвіду знаю, що Вам це добре вдається – якщо не купити квитки заздалегідь, то на прем’єру потрапити буде не так вже й просто! Олексію, на завершення нашої розмови, кілька слів для глядачів, які щовечора приходять до Вашого рідного театру.

-          Саме головне: добра миру і надії – це найголовніше, що має бути в житті кожної людини, особливо  у такі складні часи, як зараз у нашій країні. Тому це, я думаю, найважливіше, що наразі потрібно кожному з нас!

фото з особистої сторінки Олексія

Сповідь обраних або по той бік вживання.

«Наркоманія – це є похід проти Бога, це є знищення життя, це є знищення принципу життя, як такого, тому що наркоману не потрібно нічого, у нього нічого немає: ні дітей, ні кохання, ні дружби. Нічого… Тільки доза. Де наша держава в цій ситуації? Ми сором’язливо закриваємо очі… Ми бачимо в «ящику» як когось зловили з пакетиком і не замислюємось над тим, що в Україну це заходить фурами… Ці діти – вони обрані! Їм Господь дарував врятуватися!» Діти… Так тепло і по-батьківськи називає своїх акторів Тарас Жирко, режисер-постановник документального проекту «Останній вагон». Діти, які втратили друзів в смертельний гонитві за примарною реальністю; діти, яких зреклися батьки; діти, які наробили в житті страшенних помилок, але знайшли в собі сили зупинитися за крок до безодні.

Тарас Жирко

Вони і справді, дуже молоді, практично однолітки моєї донечки: світлий і проникливий Олексій, енергетична і емоційна Поліна, кремезний і запальний Єгор, пластична і тендітна Анна-Марія, спортивний і зворушливий Андрій. Обрані, щоб врятуватись і врятувати через власну сповідь кожного з нас.

«Синдром випадкового попутника» - відверті дорожні монологи незнайомих людей... П’ятьма голосами, трьома мовами і кожною клітиночкою поранених душ говорить з глядачем в цьому проекті біда нашого суспільства. Тут, в мовчазній темряві принишклої глядацької зали, до «випадкових попутників» приходить усвідомлення власної причетності! Причетності незнанням, страхом, болем, соромом, байдужістю, причетності вживанням або впевненістю в тому, що «зі мною такого статися не може»…

Шлях від першої наркотичної ейфорії до передсмертної агонії, від відчуття власної особливості до повного особистого краху, від пошуків кохання до занепаду почуттів і назад: від мороку безвиході до Святого писання - кожен із п’яти молодих людей розповідає свою власну, невигадану історію. Історію про те, чому і як діти починають вживати. З чого все починається? Чи можна назвати життям те, що відбувається з людиною, яка зреклася всього заради дози? Як знайти в собі Бога і сили повернутися з химерного Задзеркалля?

«Здивувати можна тільки тим, що до тебе ще ніхто не говорив», - каже Тарас Жирко і молоді актори дивують, як то кажуть, на повний зріст! Дивують щирістю, силою духу і сміливістю розповісти про найстрашніші події власного життя. Дивують акторською майстерністю, хоча й не є професійними акторами. Дивують, навіть, незвичною на сцені українського театру, але такою цікавою і зрозумілою, білоруською мовою! Дивують сором"язливими усмішками і гіркими сльозами під оплески залу.

Фрагмент вистави

Автори документального проекту «Останній вагон» створювали його, як один із елементів програми соціальної адаптації колишніх наркозалежних, але їхнє досягнення, як на мене, є набагато більш потужним: цьому проекту під силу зробити перший крок адаптації українського суспільства до прийняття і розуміння людей, які потребують уваги і допомоги.

Я щиро вірю, що життя Олексія, Поліни, Єгора, Андрія і Анни-Марії відтепер змінилося назавжди і у тих малюків, якими вони залишилися у душі, обов"язково буде зовсім інше і неодмінно щасливе майбутнє.

Шановні франківці, щиро дякую вам і всім, хто причетний до створення цього проекту з боку Міжнародної антинаркотичної асоціації. А ще, я раджу всім обов’язково переглянути цю виставу для того, щоб зрозуміти, прийняти, повірити і не залишатися байдужим.

Серія інтерв"ю "Театр Франка. Службовий вхід"

Іскорка, що залишається у тіні

Вона змінює сонячні промені на місячне сяйво, їй під силу за одну мить посіяти на чистому небі спалахи блискавиць, затопити яскравим світлом всю сцену або зачарувати глядацьку залу  романтичними сутінками. Вона впевнено керує порами року і часом доби, запалює зорі і чаклує з тінями, висвітлює і приховує, засліплює і занурює у темряву.  Складне обладнання слухняно підкорюється цій чарівливій тендітній дівчині, схожій на веселу іскорку з теплого багаття. Саме від неї залежить у якому світлі постане перед глядачем вистава. Вона – художник по світлу – Ганна Ваховська.

фото з особистого архіву Гані

Ганнусю, де навчають твоїй спеціальності? Як ти прийшла в цю професію?

Нажаль, в Києві немає навчального закладу, де випускаються "світлячки".  Навчають акторів, звукорежисерів, гримерів... багато кого... а ось з художниками по світлу, якось не склалося. Мабуть, немає такого попиту на цю професію, але для того, щоб працювати в моїй галузі однієї фантазії замало,  тут важливими є знання математики, фізики… Кожного року  ми здаємо  екзамени з техніки безпеки тому, що працюємо з електроприладами і будь-яка помилка, може привести до небажаних наслідків, навіть до зриву вистави. Це такий ліричний вступ (посміхається)

А якщо серйозно, у мене особлива ситуація: можна сказати, що я представник династії. Мої батьки колись познайомилися саме тут, вони обоє працювали у театрі. Тато був художником по світлу, то ж я пішла його стежиною. Пізніше він керував освітлювальним цехом, і саме він мені  запропонував якийсь час попрацювати тут, але я була проти цього, не хотіла - це було не зовсім моє!

Що саме? Технічний фах, театр, робота поряд з татом?

Геть усе! Я це відчувала. Я хотіла, звісно, працювати у театрі, але за інших умов і обставин! (посміхається) З дитинства, десь з восьми років, я грала у виставах  Дитячого Музичного театру «Казка»,  і в театрі  я  бачила себе в якості молодої актриси, але… Зрештою, йшлося про тимчасову роботу. «Попрацюй хоча б один сезон (театральний), - казав батько, - а там буде видно, як складеться далі». От і склалося - закрутилося, завертілося, затягнуло, і вирватися стало дуже складно. Я побачила роботу в театрі з іншого боку: все що відбувається за кулісами, весь процес від народження вистави і до  представлення її глядачеві. Я побачила всю цю "кухню", роботу всіх працівників: акторів, звукорежисерів, освітлювачів, монтувальників, реквізиторів. І тут вималювалася така собі картинка 3D (сміється)

І скільки ти уже працюєш?

Чотирнадцять років (сміється і наче сама дивується цій цифрі) Затягнуло так затягнуло… Як кажуть: «Немає нічого постійнішого за тимчасове» Так воно і вийшло. Я настільки занурилася, що, наразі, не бачу себе в чомусь іншому. Мені подобається те, що я роблю, тому що тут не тільки світло, як таке, тут створення вистави разом з усіма. Коли режисер розповідає тобі виставу, що саме він хоче бачити, і ми разом створюємо цю картинку, цю атмосферу - це дорогого вартує, повір!

Ганю, а чи не виникає у тебе зараз бажання опинитися на сцені, в середині картинки, в промені, що направлений саме на тебе?

Думаю так,  хоча  я і тут, на своєму робочому місці, сповна отримую свої оплески, свої овації. Справді, коли закінчується вистава, дякують же не тільки акторам. Ця енергетична хвиля, вона передається і нам, тим хто залишається у тіні. Оплески наче туди, в бік сцени, але вони настільки емоційно потужні, що "купають" і нас.  В цей момент розумієш, що ти теж частинка цього! От наприклад: є у  нас вистава «Morituri te salutant». Тільки уяви: шість номінацій на нагороди – це була величезна перемога для нас усіх! Цей спектакль, він невеликий, небагато людей задіяні, але працювали ми над ним шалено! Ранком у нас репетиція, ввечері, якщо у мене немає вистави на великій сцені, ми залишалися тут (на Камернії сцені – Т.Ж.) до ночі. Кожен щось пропонував, ми разом шукали, як зробити цю виставу. Дуже багато в цій виставі моментів, які закріпилися саме тому, що ми створювали це разом. Приємно працювати в такій атмосфері, це надихає.

«Morituri te salutant» фото Анатолія Бойка

Чи бачу я себе на сцені зараз? Знаєш, якщо б режисер запропонував спробувати себе в якості актриси, я б погодилась. Чому б ні? (посміхається) Я  з трьох років в театрі, багато акторів пам'ятає, як я малечею тут бігала, і безумовно, мріяла про сцену, хотіла відчути себе принцесою. Думаю, що всі діти, які зростають за кулісами, мають бажання бути на сцені, щоб ними захоплювалися, дарували квіти… Хоча принцесою тут я почуваюся і так (сміється), тому що у нас, франківців, дуже добре, майже родинне, ставлення один до одного.

                Мені здається, я розумію про що говорила Ганя - поки ми з нею спілкувалися у мене була можливість спостерігати останні хвилини приготування до вистави -  жодної метушні, в повітрі щось напрочуд позитивне, наче у дитинстві напередодні свята, усміхнені відкриті обличчя  і щира лагідність у ставленні навіть до незнайомої людини.

                Може саме це і вабить у нашому  театрі… Я багато бувала у різних театрах, а тягне все одно сюди: робочий процес, репетиції – це дуже приємно, тим більше, коли все виходить і за це ще й нагороди виставі. Навіть коли режисер просто скаже: «Дякую, Ганнусю! Дякую за виставу!» - крила виростають,  хочеться ще більше зробити!

А першу свою виставу пам’ятаєш?

«Отелло» - божественний спектакль, я досі пам‘ятаю його від початку і до кінця! Коли я тільки прийшла сюди, я була освітлювачем 5 розряду – це така посада, де ти в основному допомагаєш. У нас на великій сцені є, так звані, «пушкарі» - люди, які спрямовують промінь світла на актора, який виходить на авансцену, от з цією "пушкою" я і працювала. Мені дуже хотілося зростати в професії, якомога більше дізнаватися і десь через рік оцю ж виставу «Отелло» я вже проводила за освітлювальним пультом, як провідний інженер, а згодом випускала вистави в якості художника по світлу.  Згодом режисери почали пропонувати співпрацю, з‘явилася довіра, а там і  взаєморозуміння. Колись Анатолій Хостікоєв  мені казав про те, що дуже звик працювати з моїм батьком, мовляв достатньо було сказати «я хочу, щоб було ВАУ!» і він все розумів без зайвих пояснень. Тож робота з Анатолієм Георгійовичем для мене була дуже відповідальним моментом  і неймовірно приємно було зрештою почути від нього:  «Анечка, гены-могущественная вещь!  Видно генами таки все  это умение и понимание передалось» 

За 14 років вже дуже багато чого було. Ми випускаємо нову виставу кожні два-три місяці, тобто дуже багато спогадів, всіх деталей і не запам‘ятаєш. Іноді буває, заглянеш у свою партитуру, де в тебе безліч вистав, гортаєш і думаєш, як швидко лине час… Багатьох вистав вже немає…

Партитура? Мені здавалося, що це виключно музичний термін.

Коли створюється вистава ти робиш ескізи, малюєш для себе декорацію, позначаєш як спрямовуєш світло, які промінчики куди потрапляють – ми  ж кожного разу наново виставляємо освітлення, кожну виставу – все з нуля. Щоб все відтворити, як на прем'єрі, малюєш собі таку підказку, а далі розписуєш виставу: всі репліки, що повинно працювати, а що ні. Всі ми люди, буває захворієш і треба зробити так, щоб завдяки твоїм записам інша людина могла провести виставу на належному художньому рівні.

Партитури Ганіних вистав

Це ж скільки часу треба, щоб все запам'ятати?

В процесі репетицій запам'ятовується дуже швидко. Коли ти робиш це щодня, ти знаєш кожен промінчик, який має свою функцію  –  тому спочатку це вимальовуєш в своїй уяві, а потім переносиш на картинку в партитурі, а далі на сцену світлом, і воно саме собою запам'ятовується, бо ти це створюєш, це твоє бачення. А буває й так, що наче все уже придумане, намальоване,  а ви з режисером  бачите, що чогось таки не вистачає і перед  самісінькою прем'єрою все кардинально змінюється практично за одну ніч – тоді важкувато це запам'ятати (сміється).

Ганю, а в якості глядача ти в театрі часто буваєш?

Ні! (сміється) В нашому театрі хіба що на прем‘єрах що випускають мої колеги. Тільки я ж розумію, що згодом працюватиму на цій виставі за пультом  і це трохи заважає сприймати виставу з глядацької точки зору. Коли ж приходжу на виставу в інший театр, то спочатку звертаю увагу на технічні речі, спостерігаю, і тільки потім вже можу зануритись у дійство. Проте, іноді все одно спрацьовують якісь моменти, коли я перемикаюся на техніку (сміється)

Що може тут, на твоєму робочому місці, вивести тебе з рівноваги протягом вистави?

Я дуже переймаюся акторами. Бувають такі моменти, коли в них щось не виходить. Ми всі живі люди, всіляко буває: перечепився, упав (не дай Боже), текст забув… Я дуже емоційна людина і у мене щоразу подих перехоплює в такі моменти, переживаю сильно. Інколи на виставі  перегорають лампи або техніка виходить з ладу – тоді адреналін зашкалює, миттєво на повну потужність вмикаються приховані ресурси організму і починаєш викручуватись, щоб глядач нічого не помітив. Хоча по різному виходить: лампи час від часу не просто згорають, а гучно вибухають. Саме так сталося одного разу на виставі «Пігмаліон». На щастя Богдан Бенюк (а він такий актор,що викрутиться в будь-якій ситуації) миттєво зреагував:«Не ходіть туди! Там стріляють!».  Яке стріляють? «Пігмаліон» - легка комедія, там навіть і близько  нічого подібного немає!" (сміється) Ось так, колеги допомагають вийти з несподіваної ситуації і це не одиничний випадок.

Робоче місце художника по світлу

Ганнусю, твій пульт поза глядацькими місцями, ти дивишся на глядача з іншого боку J Що ти бачиш?

Я бачу реакцію! Я пропускаю крізь себе всі емоції акторські, глядацькі, ще й свої власні, тобто такий цілковитий емоційний хаос (сміється). Приємно споглядати людей, які переживають разом з героями, парочки, що горнуться одне до одного під час якихось любовних сцен – все це видно! Очі, що горять в певні моменти. А цей вир емоцій коли люди стоячи аплодують, коли коментують щось одразу після вистави! Дуже приємно виходячи із зали відчути це захоплення, почути позитивні враження. Мої колеги-актори все це тільки емоційно відчувають, а я все бачу і все чую!

Але ж емоції після вистави бувають різні. Пропускаючи все через себе, як відновитися після того ж «Morituri te salutant»? Мені, як глядачу, важко було повернути рівновагу після перегляду,  а ти переживаєш  це кожного разу, на кожній виставі… Як це відпустити?

Потрібний тільки час, на мою думку… Багато хто не розуміє, чому певний час після вистави мене краще не чіпати. Я відпочиваю, я відпускаю… Ті люди, з якими я працюю, розуміють, а от моє оточення поза театром, друзі, наприклад, весь час запитують: «Що з тобою, що трапилось?» Доводиться пояснювати, що все гаразд, от тільки я півгодинки відпочину, повернуся у цей світ, і все буде як завжди. Все добре, тільки дайте мені трішки часу. Скільки б ти не працював, скільки б не бачив вистав, повз тебе це жодного разу не проходить –  завжди іде крізь тебе. Десь сильніше враження, десь менше, але завжди і воно того варте!

Безумовно!!! Ганнусю, у тебе зараз є можливість сказати щось своїм глядачам, які кожного вечора отримують задоволення від твоєї роботи. Скористаєшся нагодою? J

Приходьте до нас!!!! Насолоджуйтеся тим, що ми вам даруємо від щирого серця. І зараз, мабуть, найголовніше – миру всім і спокою. Ми намагаємося дарувати любов всім вам, приймайте і бережіть це. Остання фраза сьогоднішньої вистави(«Момент кохання» - Т.Ж.), яку говорить  Євген Нищук – «тільки любов виправдовує наше перебування на землі». Я думаю, що саме заради любові існує багато чого на цьому світі. Тож головне любити, бути в мирі, в спокої, в гармонії. Обов'язково приходьте до нас, а ми намагатимемося дарувати вам ще більше тепла і добра!

Хвилинка до початку вистави. Остання перевірка готовності: «Світло готове»,  - шепоче Ганя у переговорний пристрій.  «Починаємо. З Богом!», - чується у відповідь і замість веселої сором'язливої дівчини поряд зі мною вже сидить досвідчений майстер своєї справи. Жвавість і жартівливий настрій змінює спокійна зосередженість і впевнена грація хижої кішки в будь-яку секунду готової до несподіваного руху в полі свого зору.

«Той, хто створює світло має залишатися у тіні», - кажуть майстри з освітлення. До знайомства з Ганнусею я, певне як і більшість глядачів, не замислювалась особливо над тим як саме з'являється і згасає театральне світло і, дарма що інженер за освітою, не усвідомлювала  яка кропітка праця стоїть за такими доречними в контексті сценічного дійства світловими ефектами. Але тепер, після цієї розмови, я точно знатиму, що коли завершується вистава, там, у казкових сутінках, позаду глядачів, вдячно приймає оплески публіки справжня добра чаклунка, Ганя Ваховська - привітне  сонечко, що створює погоду на першій сцені України.

фото з особистого архіву Гані

Серія інтерв"ю "Театр Франка. Службовий вхід"

"Світлячок", що тримає небо

         Цю світлину Україна побачила 21 лютого 2014 року, коли зображеного на ній усміхненого хлопчини з добрими блакитними очима  вже не було на цьому світі. Йому було лише 34 роки, попереду було ціле життя, здійснення мрій, створення родини  і здобутки у улюбленій професії. Не судилося… Майбуття виявилося геть іншим: славетним, але безжальним. Андрій Мовчан – яскрава зірочка, що сліпуче спалахнула на революційному Майдані і назавжди залишилася краплинкою світла серед своїх побратимів, героїв Небесної Сотні.

Світло було його покликанням, його професією, його захопленням. Світло було його сутністю, тож і спогади, що він залишив по собі, це віддзеркалення тих яскравих промінчиків, якими він щедро ділився з людьми. Напередодні трагічної річниці про Андрія Мовчана згадують його колеги, працівники театру: 
зав. художньо-постановочною частиною Микола Диченко, 
начальник електроосвітлювального цеху Валерій Галанкін,
інженер 1 категорії (майстер з освітлення) Ганна Ваховська.

Ганна: Андрій запам'ятався дуже світлою людиною: безмежно добрі блакитні очі, працьовитий і дуже наполегливий. В роботі йому все було цікаво - раніше він був машиністом, працював на залізниці, а в театрі починав електриком на проспекті Науки.  Так склалося що ні глядачі, ні, навіть деякі люди, що працюють у нашому театрі, не знають що таке «проспект Науки», а там насправді, такий собі, кусочок нашого театру живе.

Микола: На проспекті Науки, 52, розташовані наші виробничі майстерні . Там виготовляються і зберігаються декорації  для вистав, там же ж знаходяться  склади костюмів. Так би мовити, база театру.  Саме там я з Андрієм і познайомився. Це була людина безумовного, невичерпного позитиву! Аня вірно сказала - дуже світла людина! Дуже приємно завжди було з ним спілкуватися і це попри те,  що на особисті теми ми не розмовляли,  обговорювали суто виробничі питання. Але, знаєте,  з ним навіть вітатися було дуже приємно – він завжди усім посміхався.

Ганна (перебиває і з захватом продовжує): а ще, коли вітався, обов’язково  дивився у вічі!

Микола: Він абсолютно безвідмовно допомагав у виробництві декорацій і станки налагоджував в частині електрообладнання, просто фізично допомагав столярам, слюсарям – ніколи нікому не відмовляв. Цим також дуже мені запам’ятався. Ніхто його особливо про це не просив, Андрій сам, за власною ініціативою, завжди долучався. З хорошою, розумною ініціативою. Цей хлопчина не бачив себе просто електриком, йому хотілося нести світло, займатися чимось творчим… Він, власне, з тих людей, на яких все і тримається. Ініціативним був в хорошому сенсі

Валерій: Десь за півроку до того, як він прийшов до нас сюди працювати (я тоді ще не був з ним знайомий), йду коридором , спиняє мене: «можна вас запитати? Я хотів би працювати у вас». – «Давай, - кажу, - допрацюй сезон там (на пр.Науки – Т.Ж.), і перед новим сезоном приходь» . Він все переживав, щоб я не передумав (посміхається).

Ганна:  ми почали працювати з ним разом коли  відкрилася камерна сцена і його  закріпили там, як освітлювача. Як тільки стартували початкові репетиції, у Андрія починали народжуватися пропозиції, ідеї, які він одразу ж намагався обговорити з режисерами. Я йому кажу, мовляв,  ще рано, ще немає світлових репетицій, але він весь час хотів випередити події.  Його настільки приваблював цей процес: він пропонував,  втілював,  прагнув розвиватися в цьому. Його весь час тягнуло щось робити. Як треба було полагодити щось  або допомогти у чомусь від нього тільки й чули:  «Та, без проблем!» і одразу ж робив, докладаючи максимум зусиль і творчих, і фізичних. Він був скрізь…

Валерій: Є такі неспокійні люди: він прийде і йому не сидиться (посміхається) Він весь час справу собі шукає. Знайшов – все, почав нею займатися і все варіанти шукає: якщо так, а якщо так, щоб зробити досконало, бездоганно.

Ганна: Приходив раніше, йшов пізніше

Микола: Пропадав в театрі, дуже йому подобалася ця атмосфера

Валерій: Буває ранком прийшов і іде собі на ту камерку. Нема, нема, думаю, де ж людина? Заснув він там чи що? Який заснув!!!! Там кипить робота, він вправляється з обладнанням, виставляє, пробує. Думаю, гаразд, не заважатиму. Я зайшов тихесенько і вийшов, щоб він мене не бачив.

Микола: От в цей час, наприклад (розмова відбувалася близько 19-ї години – Т.Ж.), вільна камерна сцена і,повз свою поточну роботу, Андрій зараз  би там сидів, виставляв би освітлення, підвіски б робив, комутації. Ніколи його не треба було шпиняти, ніколи. Йому  один раз достатньо було сказати «треба» і цього було достатньо. Сповнений невичерпного ентузіазму. Один лишень фестиваль чого вартий ! Фестиваль «Марія» у нас проходить кілька років поспіль. По дві-три вистави в день, різні колективи, різні мови, люди приїздять з-за кордону і, щоб порозумітися, там ледве не на мигах доводиться спілкуватися. Андрій підхоплював все миттєво  і завжди йшов на зустріч.  Жодного разу не було такого, щоб він сказав «це не можливо» або «так не можна». Що необхідно – він завжди з відкритою душею. Він дуже вболівав за свою професію.

Валерій: Як Андрій до фестивалю долучився – це окрема історія. Раніше в фестивалі брав участь інший співробітник, проте  він як раз  захворів.  Андрій працював уже на Камерній сцені, але досвіду у нього ще було небагато, хоча я бачив в ньому завзятість і велике бажання. От я і вирішив доручити фестиваль саме йому. Організатор наш,  Лариса Миколаївна (Кадирова – Т.Ж.), дуже недовірливо поставилася спочатку до такої перспективи: звикла вона до іншої людини, а Андрія тоді ще зовсім  не знала, а я був певен, що у нього все вийде! І він не підвів! Протягом фестивалю я кілька разів підходив до Лариси Миколаївни, мовляв, що скажете? На щастя, вона залишилася задоволена роботою Андрія, а він сам від тієї пори відчув у собі сили, відчув,  що може самостійно впоратися з складною ситуацією. Це було для нього важливим поштовхом. В якійсь момент його просто трішки підштовхнути варто було, підтримати, повірити в нього.

Микола: він дуже боявся припуститися помилки, засмутити боявся тих, хто йому довіряє.

Ганна: Він викладався на 100%. Приїздить, наприклад, на фестиваль новий якийсь колектив з Чехії, чи з Польщі – людина не знає мови, але в кожному разі намагається договоритися – на мигах, на жестах – домовитись і допомогти. Мало того, я так  розумію, що саме це його спонукало до подальшого розвитку: він пішов на курси англійської мови, почав навчатися. Залишилось дуже багато книжок його, записів саме з англійської мови. Тобто він намагався не тільки в роботі розвиватися.

Валерій: конспекти у нього з’явилися, вчив весь час… Буває ідеш до дому, дивишся, а він ще сидить. Запитуєш, мовляв, Андрій, чого сидиш? А він: «я ще трішки»… Не  з тих він був, хто відпрацював і п’ятами накиває.

Ганна: Дуже різноплановий був, йому все було цікаво. Книги ми у нього знайшли… «Кобзаря»… Пам’ятаю подумала, невже він насправді це читає? Дуже багато книжок: історія України, англійська мова, «Кобзар», ще дуже багато всього.

Валерій: У Андрія була дуже чітка громадянська позиція. Не показова.  От я, наприклад , не знав що  коли заснувався «Демократичний альянс» , він пішов туди. Він нікому нічого не сказав і ми дізналися про це набагато пізніше. Я певен, якщо він себе тут, в театрі, так віддавав роботі, то і там також. Він же ж на Майдан ходив, здається, з наступного дня після побиття студентів – нікому нічого не казав. Кожен день там був, шукав кому чим допомогти…

Микола: 20 лютого у нас в театрі знімання мало відбутися, але його скасували, на жаль, і сталася отака річ. Сьогодні, мимоволі, думка така виникає, що краще б те знімання відбулося… Може це щось би змінило на краще…

Ганна: напередодні, якраз, вистави відмінили. Ми всі вийшли звідси, з театру, і натовпом пішли  вниз – все ж перекрите було. Спустилися на Хрещатик і Андрій пішов допомагати на Майдан. Хлопці наші, актори, кажуть що бачили його, коли будинок профспілок палав – він допомагав там чим міг, а на ранок дізналися, що його вже немає… Якби ж не відмінили виставу, може б воно якось інакше склалося… Ми втратили не просто людину, що працювала поряд… Він був нам братом…

Микола: Театр – це велика родина і в середині колективу ми завжди прагнемо теплого родинного спілкування. Єдине, що ця родина гіпервелика і можна когось, наприклад,  не знати на ім’я але такі люди, як Андрій - комунікабельні, зацікавлені, небайдужі – вони завжди помітні.

Ганна: В творчому процесі  підхід особливий до кожної людини. Це, дійсно, родина! Особливо цех – ці люди дуже згуртовані повинні бути, розуміти одне одного з півслова. Ось вам приклад: якось ми з Андрієм  їздили на гастролі, в Херсоні відбувався фестиваль. Ми поїхали з ним удвох. Дуже складна була вистава, і я  Андрію розповіла практично на пальцях що треба зробити. «Все, я зрозумів! Все буде ідеально», - і відпрацював просто як годинник! Я сиділа за пультом, вела виставу, а він мені допомагав на приборі, «пушка»  називається (такий собі спрямований світловий промінь). Андрій зробив для цієї вистави цілу додаткову  інженерну споруду: якась коробка, на ній ще одна, потім ще, на ній штатив, на штативі стоїть власне прибор, який до речі дуже важкий. Уявіть, стоїть на цій споруді Андрій, коли повз нього хтось проходить, вся конструкція починає хитатися під ним, а в нього завдання, щоб, не дай Боже, цей промінь не хитнувся в інший бік.  Я бачу, що у нього руки трусяться, таке навантаження нереальне! От так він і відпрацював 2.5 години. Намагався не підвести ні колектив, ні мене, бо я покладалася на нього.

Коли з людиною працюєш так близько, вона,  звісно, стає для тебе дуже рідною, частинкою твоєї родини… І досі дуже важко повірити… Що тут скажеш… Тут просто треба помовчати і душею відчути, що він все ж таки поряд. Дух його тут, у театрі, але життя триває… Цей механізм не зупиняється, продовжується робота… Не вистачає його… Починаєш навчати нових людей, згадуєш Андрія і гостро розумієш, що треба цінувати кожен момент життя!

Коли людина йде, залишаються спогади про неї, залишаються її речі… Андрій подарував мені на день народження чашечку, вона стоїть у мене в серванті. Він любив все українське , дуже національний був, і от у мене стоїть ця філіжаночка для кави – я жодного разу з неї не пила – просто як його подарунок…

                Вірю, що Андрій  чує все, що ми говорили про нього! Я неодноразово пригадувала ситуацію: у нас на камерній сцені під стелею висять софіти, я залізла на драбинку, а Андрій стоїть внизу і мене страхує. Я направляю світло зверху, аж тут надходить режисер й шуткує: «Дівчина, що тримає небо». Якраз зірки працювали. Я стою наверху, синє світло розливається, позаду зірки і оця фраза: «дівчина, що тримає небо»… Андрій так це запам’ятав… Потім, весь час, коли ми зустрічалися,  так мене і називав – дівчина, що тримає небо… І от коли сталася та трагедія, я знаю, що небо над нами тримав він, Андрій…Охороняв нас усіх. Дуже багато хотілось б сказати просто дивлячись йому у вічі. На жаль, ми не встигаємо зазвичай цього робити і тому, як порада всім нам – цінувати тих людей, що нас оточують, говорити їм приємні речі і щоразу дякувати за кожен момент, який ми проводимо разом. І зараз я дякую, кожному з вас за те, що ми з вами тут сьогодні зібралися!

                Я теж щиро дякую своїм співрозмовникам за чудову розмову, дружню атмосферу і душевні, теплі спогади. Здавалося б, ми говорили, про людину, якої вже немає, проте, я зловила себе на думці, що протягом усієї розмови,  попри сум і болючий смуток, ми посміхалися і пригадували тільки позитивні й життєрадісні моменти. Та й чи могло б бути інакше, коли йдеться  про справжнього Воїна Світла?

               Вічна пам"ять...