Серія інтерв"ю "Театр Франка. Службовий вхід"

Королева театральних квитків або моя добра чарівниця :)

Я давно мріяла про це інтерв'ю. Як на мене,  дуже не справедливим є те, що зазвичай слово «театр» для багатьох людей містить в собі тільки впізнаванні обличчя, відомі прізвища і назви популярних вистав. Театр – це великий живий організм і мені дуже кортить, щоб про нього розповіли люди, без яких він просто не зможе існувати, навіть за наявності прекрасних акторів і талановитих режисерів. Люди, які живуть театром, які непомітно для глядача створюють атмосферу, умови, технічні деталі і блискучу ауру першої сцени країни.

Цю жінку не можливо не помітити: тендітна, яскрава, привітна, неймовірно позитивна і страшенно закохана у свою роботу!  Вона – мій добрий янгол у театрі Франка, завжди усміхнена  чарівниця, яка могла б стати розкішною театральною примою, але знайшла своє покликання  у геть інших стосунках з глядачем. 17 років дарує гарний настрій вибагливій київській публіці Людмила Павлівна Пенязь, королева театральних квитків :)

фото Валерії Ландар

Людмило Павлівно, 17 років – це ціла історія, а як вона починалася? Як театр Франка з'явився у Вашому житті?

-          Колись я мріяла вступити до інституту Карпенка-Карого, але батько мені не дозволив (посміхається). Та незважаючи на це, якось так у житті сталося, що театр мене все одно знайшов.  Років, мабуть, зо три я заходила у це фойє і мені не вірилося, що я ось тут працюю. Буває так в житті людини, що бажання здійснюється, що правда дещо в іншій якості. Так, я не актриса, а людина, яка займається продажем театральних квитків. Тобто я працюю в тому цеху, який, на чолі з Іваном Миколайовичем Ожеваном, забезпечує глядача театрові  Франка. Ми, саме ті люди, які роблять цей театр живим, тому що які б не були актори, які б не були вистави, якщо не буде глядача - театр буде просто мертвий. Театр живе для глядача!

А яку виставу франківців Ви самі вперше подивилися, як глядач?

-          Оооо!!! (замріяно посміхається) Це було дуже давно – ми з чоловіком щойно повернулися із Німеччини, де він проходив військову службу, я саме працювала в райкомі комсомолу Мінського району, і от тоді я вперше попала на виставу у театр Франка. У театрі в той час була така собі Берта Яківна, уповноважена з продажу квитків, ми зустрілися з нею у Палаці піонерів, який був тісно пов'язаний з моїм райкомом. Ажіотаж навколо квиточків був чималий, от я й собі взяла в перший ряд. 12 ложа бенуар. Вистава тоді була «Вечір» з Наталією Лотоцькою і Олексієм Пєтуховим. І от з того почалася моя дружба з театром Франка. 

А виставою «Майстер і Маргарита» почалося знайомство з театром для моєї донечки, їй було тоді 12 років. Тож до сьогодні мої діти, що і де їм не пропонуєш, все одно знову і знову йдуть саме у театр Франка і дивляться свої улюблені вистави саме на цій сцені.

Тобто для Вашої родини захоплення театром Франка практично спадкове, генетичне?:)

-          Мабуть і генетичне справді :) От що цікаво: моя дочка також свого часу хотіла бути актрисою, проте теж вибрала інший професійний шлях, а от онука, нарешті, втілює в життя мрію цілих трьох поколінь! :) Незважаючи на те, що ми у родині прочили їй Могилянку (у неї чудове знання мов), вона зробила власний вибір – університет Капенка-Карого, і зараз вже навчається на третьому курсі у Олега Шаварського.

Дай Боже їй щасливої акторської долі :) Людмило Павлівно, а що найцікавіше у Вашій роботі?

-          Звичайно ж люди! Я ж працюю з глядачем. А глядач у нас особливий! Він, по-перше, дуже відданий: йому можуть запропонувати білети, скажімо, до російської драми, але він не піде на чужу територію (посміхається), тобто це глядач, саме театру Франка. По-друге, наш глядач мислячий, спостережливий, уважний. Дуже тонкий глядач, він все розуміє!  Багато можна ще говорити, цього все одно не вистачить, щоб розказати який він! Я ж це 17 років спостерігаю!

Глядач змінився за ці роки?

-          Років, здається, шість тому, отримавши результати  маркетингового дослідження, ми ахнули! Виявляється, у нас дуже молодий глядач, йому до 40 років! Наш театр люблять всі, але останнім часом приходить дуже багато молодих людей. Я б сказала, що зараз середній вік 30-33 роки. За роки моєї роботи в театрі вже ціле покоління глядачів виросло! Дітки приходили класу з сьомого… Від тих пір вони вже отримали освіту, створили свої родини, попрацювали керівниками на різних підприємствах, а все одно щоразу приходять до нашого театру. Вже їм за тридцять, уже вони своїх діток ведуть у наш театр – це дуже приємно! Цікава така тенденція – наш глядач молодшає, а це означає, що ми цікаві, потрібні і сучасні.

Як раз про сучасність я хотіла Вас запитати: останні події, що відбулися у суспільстві, вони якось на театр вплинули на Вашу думку?

-          Знаєш, навіть у той час, коли так страшно все було, люди все рівно йшли до театру… Коли пролунали постріли на Майдані, ішов «Кін ІV». Люди телефонували з питанням чи буде вистава і, попри ризик для життя, приходили на спектакль. Тільки уяви: не зважаючи на всі ці катаклізми, на те, що театр був в самому осередку подій, у будівлю ніхто камінчика не кинув! І що саме цікаве – оці урни наші з квітами спочатку відкотили (барикади робили), але пізніше притягнули їх назад, віддали театру. Якось воно нас обійшло - напевне Бог береже, от як наче янгол крилами закрив. У нас же ж тут, ти знаєш, джерело під театром б'є, як благословення Боже. На сцені вистава, а під сценою водичка жива біжить! 

Підсилює магію театрального дійства :) Людмило Павлівно, а яка Ваша улюблена вистава?

-          Ой, ну що я тобі скажу?! (сміється)

Скажете, що питання провокаційне? :)

-          Авжеж!  Звичайно найулюбленіша «Тев'є Тевель»! Я дуже вдячна долі за те, що вона мене звела з Богданом Сильвестровичем Ступкою. Це була моя найулюбленіша вистава! А ще «Енеїда». Хоча загалом, вони всі у мене любимі,  у нас немає поганих вистав! Вони всі хороші!  Я завжди кажу глядачам, щоб отримати задоволення від театру треба спершу до себе прислухатись:  давайте подивимось, який у Вас настрій, чого саме Ви хочете? У нас є драми, є трагікомедії, комедії, гротескні вистави. У нас є дуже цікаві постановки. Але кожен повинен сам зрозуміти чого він хоче, чого очікує, коли йде у театр, і тоді вистава сподобається неодмінно! Тим більше, що крім основної  у нас є ще камерна сцена, а це в принципі особливе щось! Я взагалі б сказала, що театр Франка це театр для вишуканого глядача, закоханого у театр і у наших акторів!

Ну тоді саме  про акторів і буде моє наступне питання: зізнавайтеся, у Вас є любимчики? :)

-          Ха! (Хитро посміхається) Звичайно є! Богдан Михайлович Бенюк, Альоша Богданович, Анатолій Георгійович Хостікоєв, Толік Гнатюк, Наташа Сумська, красунечка Смородінка, Лесь Михайлович Задніпровський, а Женечка Шах, а Коляда!!! Про нього взагалі окремо с кажу: я от дивлюся «Кайдашеву сім'ю», от він – справжній Кайдаш! Мені здається, що якщо Нечуя-Левицького з заплющеними очима слухати,  то вимальовується самісінько отакий образ. Багато хто Панчука в цій ролі дуже полюбляє: Наташа Сумська мені каже, мовляв, Панчук, такий тонкий і все інше, а от для мене – Коляда! Так що улюблені всі! А молодь? Молодь яка у нас хороша, талановита! І головне, що вони традиції  нашого театру підтримують, поважають і цінують нашого глядача!

фото з особистої сторінки Івана Миколайовича Ожевана

Ви так багато теплих слів сказали на адресу глядачів театру! Яким буде Ваше побажання для читачів нашої глядацької сторіночки?

-          Любити театр! Любити так, як його любимо ми, франківці, як його любить Кін у Горіна! Любити і приходити в театр не зважаючи ні на що!

Тепло, щирість, любов до людей і відданість справі свого життя, мабуть це і є невід'ємні складові унікальної атмосфери театру Франка. Атмосфери, яку створює кожен, хто щовечора дарує своєму особливому глядачеві  велике диво справжнього мистецтва. Сподіваюся, що у мене буде можливість побачити театр Франка очима представників найрізноманітніших театральних професій, а сьогодні я щиро дякую моїй добрій чарівниці, Людмилі Павлівні, за душевну розмову і дивовижну можливість  торкнутися рукою заповітного джерела під найкращою в світі франківською сценою!

Майстер і Маргарита

Для мене  театр Франка починався з "Майстра і Маргарити" Ірини Молостової. Це був кінець 80-х, мені років 15-16 не більше, я школярка і ще не закохана ні у цей театр, ні у творчість Булгакова :)  

Перш за все похід на цю виставу запам’ятався як подія добровільно-примусова: Булгакова тільки-но включили до шкільної програми і вчителька літератури, погрожуючи незадовільними оцінками і неминучою деградацією всього класу, практично під конвоєм привела нас до театру :) На скільки я пам’ятаю, самого твору на той момент ніхто з нас прочитати ще не встиг – цю книгу доволі складно було знайти у СРСР. Сюжет ми дуже приблизно уявляли собі завдяки пісні Ігоря Ніколаєва, яка була дуже популярною у той час, і особливого захоплення від необхідності заглиблюватися у тематику не відчували.

Але, як тільки почалася вистава, все змінилося.  Ступка-Майстер, Куб"юк-Маргарита, Хостікоєв-Воланд, Бенюк-Бегемот, Сумська-Гєлла – звичайно це сузір’я не могло залишити байдужими навіть таких незацікавлених глядачів, якими ми були на той момент. Скепсис змінився цікавістю і вир містичних подій змусив нас, затамувавши подих, спостерігати за розвитком сюжету.

Кумедні витівки Бегемота, голова Берліоза , Воланд, який походжав глядацькою залою  і кохання, зовсім не таке в пісні Ніколаєва :) Це була моя перша зустріч з Булгаковим і саме завдяки цій виставі я назавжди закохалася у його творчість! А ще саме ця вистава (вибачайте, Михайле Опанасовичу :)) назавжди перекреслила для мене  мову оригінального твору…

«Она несла в руках отвратительные, тревожные желтые цветы. Черт их знает,как их зовут, но они первые почему-то появляются в Москве.» Безумовно, геніальний текст, але перше і найсильніше враження від зустрічі Майстра з Маргаритою мені подарував Богдан Сильвестрович Ступка! Замріяний погляд, спокійний тихий голос і таке проникливе: «Вона несла в руках огидні, тривожні жовті квіти. Біс його знає, як їх називають, але вони перші чомусь з’являються в Москві.»

Мені дуже складно було потім читати першоджерело… Сила театрального мистецтва внесла свої корективи у моє сприйняття, посилила його і для мене, російськомовної до речі людини у житті, в руках Маргарити назавжди залишилися «…огидні, тривожні жовті квіти» А інакше це не «Майстер і Маргарита» :)

А ще дуже запам’яталася остання сцена вистави, коли герої покидають Москву. На сцені, на тлі чорної завіси у чорних довгих мантіях  Воланд, його почет, Майстер і Маргарита. Пролунали останні репліки і на одну - єдину мить у залі згасло світло. Цілковита темрява тривала лічені секунди, але коли ввімкнулося освітлення, мурахи побігли шкірою… Там, де щойно стояли актори було порожньо і тільки зловісна чорна завіса тихо коливалася перед принишклим глядачем. Добре пам’ятаю стан заціпеніння і сполотнілі обличчя моїх однокласників – ми всі розуміли, що акторам просто не вистачило б часу, щоб піти зі сцени, але вони зникли!

 Лише оговтавшись від містичного жаху ми зрозуміли, що чорна завіса і була тими мантіями, які вкривали плечі акторів і для «зникнення» їм достатньо було просто перекинути її край через голову. Але це прозаїчне відкриття промайнуло майже непоміченим – для нас герої зникли раптово, містично, по-булгаковськи…

Я дуже шкодую, що цієї вистави більше немає в репертуарі театру… Я дуже шкодую, що так рано пішов у Вічність великий Майстер Богдан Сильвестрович Ступка… Але я щаслива тим, що одного разу мені довелося закохатися у франківські «…огидні, тривожні жовті квіти»…