1997 год, Москва, Медведково, панельный многоквартирный дом и неспешный, безэмоциональный рассказ российского офицера, который, сидя за столом, невидящими глазами смотрит куда-то внутрь себя. Рассказ, отрывки которого я помню до сих пор почти дословно:

- «Курорт» – такая штука… Выйдешь с утра из палатки, посмотришь вдаль, потянешься, накатишь сто грамм и так, от души, скажешь: «Доброе утро, свободный чеченский народ!», а потом: «Батарея, ОГОНЬ!»

- Приезжает проверяющий на батарею и начинает орать, мол, комбат, какого х.. так мало стреляете? А я ему: «Виноват! Батарея, ОГОНЬ!» и понеслась куда попало…

- Им дай волю, они всех перережут, дикие люди – дети гор.

Курорт – это Грозный в 94-ом… Я слушала этот рассказ и никак не могла понять ПОЧЕМУ??? Почему нельзя оставить чеченцев в покое на их земле? Почему они должны жить так, как им диктуют? Они другие по менталитету, по вере, по культуре, они по определению другие! Почему же они не могут жить так, как им удобно? Чем они так сильно провинились перед русскими, чтоб с таким вот цинизмом…

- Не трогайте их, они сами разберутся со своими проблемами, - вмешивалась я в суровый мужской разговор

- Ты не понимаешь, - отвечали мне мой муж и друг нашей семьи замечательный, большой, добрый и сильный Леха, тот самый боевой комбат, - Знала бы ты, что они там с русскими делают…

- Так почему русских оттуда не вывезти? На эти деньги, которые ушли на войну, можно было их всех обустроить в других регионах.

- А почему они должны уезжать?

- Ребята, но если там так опасно и так плохо, какой смысл там оставаться??? Ведь после всего этого чеченцы не станут относиться к русским лучше…

- Я же говорю – ты не понимаешь!

Я, действительно, не могла понять, зачем, ради чего смертями и разрушениями навязывать свою дружбу? Насильно мил все равно не будешь, это аксиома! Не мил - уходи, это единственный разумный вариант! А сила действия всегда равна силе противодействия, так чему ж удивляться, что русских там мочат? Войска же не с миром пришли на эту землю, чего же они ждали?

Но Чечня была так далеко, а за столом сидели родные, любимые люди и верить, в свои 20-ть с небольшим, мне, до определенного момента,  хотелось именно им… Вот только «определенный момент» все время был рядом и именно он заставлял сомневаться в собственной несмышлености.

- Зачем хохлам Черноморский флот? Что вы с ним делать будете? - с издевкой периодически спрашивали меня муж и свекор, русский генерал-лейтенант.

«Хохлам»… Уничижительно, по-барски, великодержавненько…

- Севастополь – город русских моряков, а у вас все сгниет. Ну хоть понадкусывали, да?

Сквозь обиду и дикую злость я старалась сдерживаться ради семейного спокойствия – никто меня замуж за русского не гнал, сама выбрала. Отшучивалась, мол, Крым не наш и не ваш – он испокон веку татарский, вот пусть татары и решают с кем жить хотят. Куда там!!! Такие шутки вызывали бурю негодования: русский Крым и все тут! И флот русский!

К счастью, моя семейная жизнь во вражеском (я не боюсь этого слова)  тылу давно закончилась. Я вполне могла остаться в Москве: ко мне лично мои знакомые всегда относились хорошо, у меня была прописка и полквартиры на Речном вокзале, мои дети родились на Выхино и на Соколе. Но! Я не хотела оставаться в этой стране, в стране, которая не уважает никого и никогда: «хохлы», «бульбаши», «чурки», «узкопленочные», «лопаты с глазами»… Каких только ярких эпитетов не находили «настоящие русские» для представителей нацменьшинств.

В 1999-ом, возвращаясь в Украину, я уже понимала если не все, то точно самое главное:  считая себя главной нацией, рашисты (жаль, что тогда я не знала этого емкого слова) не признают за другими народами ни наличия интеллекта, ни права на свободу. Я не имею в виду каждого конкретного отдельно взятого русского!!! Они бывают разные, точно так же, как и украинцы, как немцы и американцы. Среди них много замечательных, добрых, порядочных людей! Я говорю о нации в целом, о тех 90%, которые сегодня радостно аплодируют психически нездоровому ущербному карлику. Их реальность - психология поработителей, поклонение идолу, тотальная ложь, тактика выжженной земли и портреты своей же культурной элиты на полу вокзального сортира.

 Прибалтика, Молдавия, Чечня, Грузия – кровавые следы навязчивой кремлевской дружбы. Теперь вот Украина... Моя Украина! И, глядя сегодня на дымящиеся руины Славянска и обломки малайзийского Боинга, я вспоминаю Лехин рассказ, а в ушах звенит циничное трансформированное:

- Доброе утро, свободный УКРАИНСКИЙ народ! Батарея, ОГОНЬ!

И перед глазами в этот момент стоят зажраные, перекошенные от ненависти рожи великодержавных «миротворцев» путлера, лаврова, чуркина и прочего хуйла… Вырожденцы, на совести которых тысячи жизней! Рано или поздно история все расставит на свои места и раше (я не могу заставить себя называть эту страну иначе) еще будет за все это очень стыдно. 

А сейчас я отчаянно верю в то, что уже очень скоро каждое новое утро единой и свободной Украины будет мирным и по-настоящему добрым! Аминь!

Залишатися людиною.

Точно посередині літа, спекотного липневого дня,  франківці презентували пресі  нову виставу Андрія Приходька за твором Ежена Йонеско «Носороги».

Середньостатистичні мешканці середньостатистичного містечка і далі спокійно жили б своїм середньостатистичним життям, вирішуючи свої середньостатистичні проблеми, якби одного разу, здіймаючи клуби густого пилу, їхніми вуличками не промчали носороги. Неймовірна подія злякає містян, збентежить, здивує і викличе неабиякі суперечки. Довга, галаслива, беззмістовна полеміка, з рештою, затьмарить для людей саму подію (появу носорогів), її невідому причину (як і чому вони взагалі з’явилися) і, навіть, першу жертву цього нашестя (затоптану кицьку). А для багатьох глядачів розтягнутий початок затьмарить з рештою саму виставу :(
Хвилин за 15-20 крики, надмірне задимлення партеру, метушня дійових осіб та абсолютна відсутність сенсу у всьому, що відбувається на сцені починають неймовірно дратувати. "Абсурд абсурдом, але й міра мала б бути", - подумалося мені. Як виявилося пізніше, не тільки мені одній: у антракті чимала кількість місць у глядацькій залі безповоротно спорожніла. Але у мене не виникло думки піти, тому що саме наприкинці першої дії (на жаль, не раніше!) прийшла справжня цікавість до вистави. Прийшла саме в той момент, коли я усвідомила звідки беруться носороги… Тваринний світ виявляється набагато ближче, ніж здавалося, - носорогами стають самі містяни: їхня шкіра грубшає і зеленіє, у них змінюється голос, вони втрачають пам'ять і паплюжать мову, їх вабить лише одне – болото! Ніякі вмовляння, аргументи, пояснення і спроби надати допомогу не сприймаються тими, хто вже розпочав свій шлях до тваринного існування.

Саме в цю мить, особисто для мене, нова вистава франківців набула актуального і пронизливого змісту. Бо це абсурдне жахіття вже було про мене, про мій час і про тих носорогів, які, з шаленим галасом і гірким пилом вибухів, руйнують здобутки мого народу, намагаючись перетворити цілу країну на омріяне сіре болото. Це про світ, який наступає на нас вже зараз! Світ, у якому носороги телефонують городянам, щоб залякати і познущатися. Примарна реальність, де вони захоплюють радіостанції, відрізаючи людей від життя поза носорожачою правдою. Життя, в якому відкриваючи двері своєму учорашньому знайомцю, ти перш за все пересвідчуєшся чи не «змінився у нього голос», тому що на перевертнів вже перетворилися деякі сусіди, колеги, друзі. Болото, де терпимість і неймовірна потала суспільства призводять до того, що перевтілюються навіть ті, хто від початку обурювався і протестував проти тваринного існування, але… Хтось іде за родиною, хтось за керівництвом, а хтось, втомившись і зневірившись, починає сприймати жахливе ревіння дикої тварини, як прекрасний мелодійний спів. На товстошкірих носорогів перетворюються навіть кохані…

фото Валерії Ландар

«Як би ж це було в якійсь іншій країні…» Скільки разів ми бачили, як носороги народжувалися десь там, в інших, далеких країнах. Це викликало певний інтерес і, навіть, перепрошую за набридливе слівце, занепокоєння, але ще минулого літа, я б не сприйняла цієї вистави так гостро – екзотичні тварини були надто далеко. Проте сьогодні велетенські, брудно-зелені, неповороткі створіння у задимленій залі навіяли таке близьке і неспокійне марення: гуркіт і пил, що здіймає на моїй землі броньована ворожа техніка…

Так, носороги поряд і, на жаль, їх чимало, але: «Я захищатимусь!», – скаже навіть останній із нас і, на якусь хвилинку, наче шукаючи Божої допомоги,  торкнеться рукою натільного хрестика. «Я захищатимусь, БО Я – ЛЮДИНА!»

П’єса Ежена Йонеско написана 1960 року, але й півстоліття потому  варто подивитися «Носорогів» задля того, щоб завжди залишатися собою, завжди залишатися людиною!

Чудовій акторський склад: Дмитро Завадський, Ярослав Гуревич, Дмитро Чернов, Вікторія Васалатій, Володимир Ніколаєнко! Цікавий режисер, Андрій Приходько! Я дякую всім, хто створив цю виставу, і хочу поділитися відгуками перших глядачів J

Валентина Григорівна, постійна глядачка

Я в захваті, потрясаючі враження, чудова вистава! Дивилася і думала про сьогоднішній день, про наше життя. Наприкінці вистави я ледь стримувала сльози. Обов’язково пораджу  переглянути «Носорогів» своїм рідним та знайомим. Це все про нас.

Пані Ніна, пенсіонерка

Мені весь час хотілося плакати. Враження дуже сильні, нелегко побачити таким свій світ. Дуже хочеться, щоб в людях залишалося якомога більше людського, щоб вони не ставали носорогами.

Сергійко, учень 6 класу:

Мені більш за все сподобалися носороги! Вони були, як справжні, я навіть трішки злякався, коли вони вперше пройшли повз мене!

Менестрель 20 века или о забытом…

            Эта тема гнездится в моем мозгу уже с месяц.

В одном из спектаклей я услышала короткий отрывок песни,  которая всколыхнула очень яркое детское воспоминание. Воспоминание с запахом лета, с шумом Черного моря, с ощущением самого начала каникул и цветным пятном пионерского галстука на моей белой рубахе. Год, эдак, 85-ый, город-герой Одесса, пионерский лагерь «Юный связист», конкурс патриотической песни и итальянско-партизанская, ни разу не понятная, но мелодичная и прилипчивая «О Bella ciao».

Приятный голос, обезоруживающая улыбка, копна густых темных волос, ковбойка, джинсы и гитара наперевес – таким остался в моей памяти актер, режиссер, певец и, как называли его советские газеты, пламенный борец за мир, Дин Рид. Бунтарь и романтик из Денвера, который в эпоху холодной войны стал одним из самых известных американцев в СССР и инструментом активной пропаганды в руках кремлевских кукловодов.

В отрочестве я искренне восхищалась энергичностью, смелостью и политической позицией этого человека. В первую очередь, конечно, поражала география: Чили, Аргентина, Перу, Италия, Испания, СССР, Югославия, ГДР. Для меня, среднестатистического советского ребенка, одно это уже казалось прекрасной и вдохновляющей сказкой! Далее шло несомненное благородство: великодушный  рыцарь без страха и упрека странствует по свету, проповедуя добро и призывая к миру во всем мире. Ну а уж концерты на улицах и площадях, акции протеста, аресты, освобождения, добрые вестерны, в которых Рид  всегда играл исключительно позитивных и высокоморальных героев, снова протесты, снова аресты – сплошная романтика с точки зрения моей неокрепшей детской психики.

"Правильный" американец со своими эмоциональными речами и песнями под гитару довольно часто появлялся на ТВ и я в свои 10-12 лет воспринимала его, как символ наличия разума у жителей капиталистических стран (наличие мозгов в странах соцлагеря  было непреложной истиной!) Я верила, что такие же разумные люди, как этот лихой ковбой, разбудят своими песнями какого-нить местного Герцена, тот, в свою очередь, местных декабристов и страны капитализма, наконец-то, тоже обязательно «вспрянут ото сна», а потом во всем мире обязательно наступит мир, дружба и жвачки…

А уже через год, в 86-ом, Дина Рида не стало. Загадочная смерть пламенного певца революции вызвала массу слухов, самым правдоподобным из которых мне, естественно, казалась информация о происках темных сил  капитализма, которые навсегда оборвали песню неутомимого борца за свободу… Но слухи быстро улеглись и улыбчивый симпатичный американец с гитарой канул в Лету.

Прошло почти 30 лет и, зацепившись за солнечное воспоминание пионерского детства, образ кумира советской молодежи вынырнул из небытия: в последний месяц я пересмотрела и перечитала много материалов о Дине Риде. Мечтатель, авантюрист, художник, заложник имиджа, марионетка режима и глубоко несчастный парень, который в погоне за хрупким миражом потерял родину, веру в идеалы, а в конце концов и себя самого. Говорят, что накануне своей смерти, окончательно разочаровавшись в светлых идеях коммунизма, он мечтал вернуться на родину и восстановить американское гражданство. Не успел… Как свидетельствуют рассекреченные недавно архивы немецкой «Штази», в июне 1986 года Дин Рид добровольно ушел из жизни на берегу небольшого озера в восточном Берлине.

Менестрель 20 века, красивая наивная утопия…  Патриотический опиум для 1/6 части суши, и глубокая трагедия одного, без сомнения, незаурядного человека.

«О Bella ciao», Дин Рид, 1985 год

Обещание на рассвете

«Я верю в скрытую логику добра».

Ромен Гари.

 «Обещание на рассвете».

Есть книги, которые оставляют в душе неизгладимый след. Книги, к которым возвращаешься мысленно, которые перечитываешь время от времени. Книги поразительной глубины, которые мозг совершенно бессознательно разбирает на цитаты, и именно эти фразы в определенные моменты жизни  всплывают в памяти  маленькими яркими маячками. Именно эти слова часто   становятся жизненным ориентиром, парусом мечты, а иногда и спасательным кругом. Есть книги, которые  производят настолько сильное впечатление, что сознание изначально и категорически отторгает мысль о возможности просмотра их  экранизации или сценического воплощения просто потому, что не хочется портить собственное восприятие чужим прочтением событий и образов. Таких книг немного, но тем дороже каждая из них.

«Вместе с материнской любовью на заре вашей юности 

вам дается обещание, которое жизнь никогда не выполняет».

«Обещание на рассвете» Ромен Гари… Я перечитывала этот роман столько раз, что знаю его практически наизусть. Автобиографический, спорный, местами наивный и такой щемящий рассказ о матери, которая фанатично любила единственного сына и вопреки всему  слепо верила в большое будущее своего маленького мальчика.

По совершенно необъяснимой причине, спектакля, который ставила по этой книге Ирина Зильберман,  я ждала с нетерпением. Ждала и к собственному удивлению нисколько не боялась разочароваться.

Два часа, четыре актера,  пожелтевшая кинолента, треск старого проектора, парашют, океан, прекрасная музыка,  едва уловимая, почти осязаемая Франция, светлая грусть и знакомые строчки любимой книги сложись в спектакль, который я посмотрю еще не однажды.

«Сколько существует невероятных матерей, о которых никто не помнит, потому что их сыновья не смогли написать «Обещание на рассвете»  В дрожащем на занавесе изображении Ромена Гари, рассказывающего о своем романе, больше всего поразили руки – красивые, беспокойные и такие живые! Руки, которые спустя годы совершат роковой выстрел, обрывая земной путь великого француза, так и не  сумевшего смириться с тем, что жизнь не исполнила обещания, данного ему на рассвете…  И пускай спектакль смещает акцент в сторону другого обещания – сыновнего, это ничего не портит, поверьте!

Мимы – образ сказочной Франции, фантомы событий и людей, свидетели побед и поражений маленького Ромушки, ненавязчивые спутники в дороге, по которой Нина Борисовская самоотверженно вела своего сына «к славе и поклонению толпы».

«Когда мать принимала решения, она всегда шла до конца и даже чуть дальше». Энергичная и напористая мать однажды приняла бесповоротное решение о том, что ее сын станет знаменитым и не оставила ему выбора.  Царственно благородная, артистично манерная, абсурдно настойчивая, отчаянно трогательная, мужественная и хрупкая маленькая женщина! Мать, для которой мальчишка  со светло-голубыми глазами стал центром Вселенной  и  самой большой жизненной победой. Читая книгу, конечно,  я представляла себе Нину Борисовскую несколько иначе, но теперь, благодаря Надежде Кондратовской, образ  сложился окончательно и бесповоротно!

«До чего же детство сильно во взрослом человеке!» Маленький Ромушка, сидя на коленках, смущенно благодарит старого соседа за рахат-лукум, который ему еще предстоит отработать при встречах с сильными мира сего. Ромушке 9, он впервые влюблен и готов съесть галошу ради жестокой маленькой Валентины. Ромен-подросток  и он в первый и единственный в жизни раз повернулся спиной к своим врагам… Все это играет на сцене взрослый, состоявшийся мужчина и это не выглядит нелепо!

Ромен-капрал, Ромен-писатель, Ромен-летчик… И пусть Алексей Богданович ни капли не похож ни на Ивана Мозжухина, ни на Ромена Гари - глаза у него точно голубые и летная куртка чертовски ему идет! Хотя, тема военной авиации очень мне близка и в этом вопросе я вовсе не объективна J А еще, я ловила себя на мысли о том, что многие моменты книги я читала именно с теми интонациями, которые услышала со сцены от главного героя. Без пафоса, без надрыва, без излишнего героизма и сентиментальности. Очень просто и очень светло!

Мне не хватило, конечно, полноты книжной картинки  и многие самые-самые любимые цитаты, к огромному моему сожалению, так не прозвучали, но одним любимым спектаклем стало больше! 

 «Жизнь полна упущенных возможностей». Этой фразы не было в спектакле  Ирины Зильберман, но я не могу не вспомнить о ней сейчас: если вы любите театр, не упустите возможности посмотреть «Обещание на рассвете». А еще лучше, возьмите с собой маму, потому что когда спектакль закончится, вам очень захочется сказать ей о том, как вы ее любите J 

Памятник Ромену Гари в городе Вильно (Вильнюс) на улице Большая Погулянка...

На це інтерв’ю я йшла з шаленим хвилюванням. Людина, з якою я мала зустрітися, безмежно цікава для мене. Яскрава особистість, талановитий режисер, небайдужий громадянин, досвідчений управлінець і прибічник змін в українському театрі! Він легко погодився на зустріч зі мною, а я до останнього моменту не знала які саме питання ставитиму йому у розмові – мене цікавило геть усе, але я розуміла, що відведеного часу катастрофічно мало.  Тож головним питанням, зрештою, залишилося одне: який він, художній керівник театру ім. Івана Франка?

Великий, усміхнений  та приязний  Станіслав Мойсеєв гостинно зустрічав мене у своєму кабінеті. 30 хвилин розмови, безліч думок і купа питань, які залишилися у мене для наступного інтерв’ю з дуже цікавим співрозмовником.
22 квітня 2014 року

СТАНІСЛАВ МОЙСЕЄВ: Я Б З ЗАЦІКАВЛЕНІСТЮ ПОСТАВИВ СПЕКТАКЛЬ НА ТЕМУ БАЙДУЖОЇ ЛЮДИНИ. 

фото glavcom.ua

Почну, мабуть, з питання, яке я задавала наприкінці лютого акторам театру Франка: у той час, коли театр опинився майже у самому епіцентрі найтрагічніших подій, спектаклі було скасовано всього лишень на кілька днів, а далі вистави йшли за розкладом. На нашій сторіночці у ФБ ми регулярно розміщували анонси і отримали наступний коментар: «Ви вважаєте, що зараз час для театру?» На Вашу думку, Станіславе Анатолійовичу, чи час для театру, коли у країні відбуваються такі події?

-          У ці, найдраматичніші, трагічні дні мене відвідало багато  думок, і я якось по-іншому почав ставитися до багатьох речей, до проявів театральних. Я почав думати про те, на скільки ми взагалі відповідаємо соціальному запиту, так би мовити. На скільки мистецтво наше є справжнім, не бутафорським, якщо говорити театральною мовою. На скільки гостро і точно воно може реагувати на те, що відбувається у нашому суспільстві і взагалі з нашим життям. Тому мені здається, що філософська складова театру, вона дуже важлива і вона є незмінною - це така константа, з якою театр має жити. Я кажу так складно про філософську константу тому що театр, хоча й належить до категорії розваг, це розвага дуже серйозна! Розвага, яка покликана зацікавлювати глядача, спонукати його до дуже серйозних думок, до роздумів щодо світобудови, про життя і місце людини в цьому житті, про проблеми існування в цьому світі. Мені здається, що український театр в цілому (я кажу не лише про театр Франка) завжди був дещо осторонь… Він не був соціально заангажований. Останні роки він естетствував - з’явилося дуже багато проектів, які апелювали певною мірою до чистого мистецтва, але чомусь театр якось сторонився, власне кажучи, того ким ми є, що ми робимо, наших реалій. Гадаю, що саме революція, яка відбулася, яка відбувається з нами і навколо нас, вона закликає в тому числі і діячів театру замислитися,  переоцінити, зрозуміти інші реалії і напрямки своєї діяльності.

Як ці події змінили театр Франка?

-          Я не став би так впевнено говорити, що вони вже змінили театр. Безумовно, вони дуже суттєво вплинули на свідомість багатьох людей, які працюють у театрі: і акторів, і технічного персоналу, і інших категорій працюючих. Мені здається відбулося таке свого роду отверезіння, розуміння того, що життя взагалі не є таким, як здавалося - благополучним і стабільним для Національного театру. Життя є і жорстоким, а театр так само є частиною суспільства, частиною цього народу. Коли тут на дахах навколо, і зокрема на даху «будинку Химер», знаходилися снайпери, працівники театру  просто боялися їхати на роботу. І абсолютно по-людськи я їх розумів, тому що багато хто боявся і багато для кого це було випробуванням себе. Я думаю, що ці внутрішні зміни, вони відбулися у багатьох, а це не може не вплинути на подальше життя в мистецтві.

Як це вплинуло особисто на Вас? Чи народилися в цей період нові творчі плани?

-          Я не є прихильником театру, який поспішає з оцінками і висновками або суто медійним способом реагує на ті чи інші події в житті суспільства. Як на мене, театр більшою мірою може виступати пророком, провидцем, а ніж наздоганяти потім те, що відбулося. Тому, якщо в подальшому з’являться цікаві і не заформалізовані на поталу дня ідеї, тексти, то ми з задоволенням і з зацікавленістю їх подивимось. Я думаю, що просто зараз, таке швидке реагування на події лише знизить рівень мистецького осмислення того, що відбулося. Для цього потрібен час, саме він може дати цю відстань, таку важливу для творчого осмислення.

Якою має бути п’єса або твір, що зацікавити режисера Мойсеєва?

-          Мені б дуже хотілося, щоб ми не шукали простих шляхів, не знаходили легких відповідей. Щоб задавали більше питань і собі і тим, хто прийде в зал. Відповідно тексти, які можуть розповісти про події, скажімо, революції, вони можуть пройти через життя однієї окремої людини і через це виявити дуже серйозну планку драматизму тих подій. Я думаю, що зараз мистецтво так і акцентує свою увагу через людину, через окрему людину, можливо незначущу. Неважливо яке місце вона займає в соціумі, важливо на скільки вона внутрішньо чесно і щиро проживає ті чи інші події. Як вона реагує: чи вона бере участь в тім, що відбувається, чи вона знаходиться осторонь з якихось причин. Мені здається, що в цій ситуації, яку ми пережили, найгірше зло навіть не в тих людях, які стояли з іншого боку, бо у них були свої мотиви, можливо свої ідеї… І їх треба теж зрозуміти. Але дуже важливо зрозуміти, що найгіршим була і є байдужість! Байдужа людина… І я б, наприклад, з зацікавленістю поставив спектакль на тему  байдужої людини.

      

Байдужа людина може бути цікавою?

-          Завжди цікавить процес… Скажімо, як можна лежати на дивані, чи перебувати у  ресторані  або кафе, коли поруч із тобою стріляють по людях, або розбивають їм голови? Коли люди гинуть… Яка метаморфоза, яка трансформація відбувається з людиною? Що їй не розповіли? Що їй не дали, чи яких органів почуттів у неї немає? Це дуже важливо зрозуміти кожному. Кожному! Ми ж не завжди актуально реагуємо, і можливо те, що зараз відбулося, стало результатом ілюзії, що в нашому суспільстві наступила така собі ера абсолютної апатії і, щоб не відбувалося, які б межі не переходила влада, ми це сприймемо, змиримось і не зможемо сказати НІ. Це дуже важливий процес! Як знову прокинувся український народ.

Глядач Ваших вистав, яким ви його знаєте, яким ви його уявляєте, яким би ви його хотіли бачити?

-          Кажуть, що сильні особистості вони не дбають про те, щоб подобатися всім. В цьому сенсі я теж не дбаю, я би не хотів подобатися всім і це не можливо. Але мені важливо, щоб мої вистави турбували чи якось хвилювали тих  людей, які вміють думати, які люблять читати, які небайдужі, для яких мистецтво надає значення життю. Саме для цієї категорії зажди цікаво працювати, бо вона розуміє, вона реагує. Є люди, які хочуть виключно розважатися в театрі… Вважається, що відпочинок, це розвага. Дивним чином всі забувають, що прекрасно відпочивати можна і з лопатою в руках - це теж є переключення  і відпочинок (сміється) Так і в театрі, мабуть. Я завжди дивуюся, коли інтелектуали або ті, хто себе дорівнює до них,  кажуть: «Ні-ні-ні, в театр ні! Я так втомлююся на роботі, я так перенасичений і тут ще в театрі замислюватись… Я хочу якусь комедію, щоб ні про що не думати!» От мені б не хотілося, принаймні мені не цікаво, працювати для такої категорії.

Кризовий менеджер в кожному новому театрі. «…он, мятежный, просит бури» чи цей неспокій сам знаходить Вас?

-          Ні, я не шукаю чесно кажучи! (сміється) Я, як і переважна більшість людей, хочу, щоб все було добре, щоб все було благополучно, стабільно, комфортно, ще багато слів можна сказати… Але я дуже добре усвідомлюю той факт, що так не буває, ну майже ніколи не буває, і оця ситуація, бути кризовим менеджером, вона мене наздоганяє у житті, хоча я начебто налаштований на інше. Коли вона, час від часу, приходить до мене, я собі кажу: «Ну чому я? Ні! Я не хочу! Я хочу іншого!» Але так відбувається…

Що було найскладнішим, коли Ви прийшли у театр Франка?

 Ну тут є два моменти, перший - це піти з Молодого театру, другий момент – переконати франківців в тому, що я їм не ворог.

Змогли?

-          Ну не знаю, це у них треба питати. Я намагаюся! Думаю, що багато хто зміг переконатися в тому, що я нікому не хочу зла, але я хочу змін!

Зміни – це завжди важко…

-          Важко і завжди є постраждалі…

Ваша найбільша перемога, найбільше досягнення на посаді художнього керівника театру Франка?

-          Чесно кажучи я думаю, що спектаклі – це така річ… Можна поставити кращій спектакль, можна гірший – це потім будуть критики оцінювати. Тому я відносно, дуже відносно, задоволений двома прем’єрами, які з’явилися зараз, де я був режисером. Я ніколи не буваю абсолютно задоволеним тим, що роблю. Але для початку заявку на певну стилістику і на інші підходи до театру я продемонстрував.  На тлі цього мені здається найбільшим досягненням зараз є встановлення контакту з колективом театру. Можливо він поки що не той, який хотілося б мати в цілому, але він є таким, що дозволяє просувати нові ідеї і розвивати в ситуацію цілому, потрошку змінювати її. Тому що не все залежить, в даному випадку, від мене, як керівника, не все залежить від трупи театру - є ще  загальні правила гри і умови, в яких існує театр. І тут створення такого роду робочої, адекватної, творчої атмосфери є дуже важливим. Якщо це відчуває більшість акторів (бо мабуть всі не будуть завжди так відчувати і сприймати це), але якщо відчуває більшість акторів театру, ведучих, провідних акторів, значить це і є найбільшим досягненням.

Що відчуває режисер на прем’єрі? Про що він думає, коли виставу дивляться перші глядачі?

-          Ну я не знаю… Я дивлюсь багато прем’єр запрошених режисерів і тих, які працюють в театрі.  Думаю, що всі режисери завжди страшенно хвилюються: не дивлячись на вік, на досвід, мені здається, що вони переживають найдраматичніші моменти всього цього процесу, який називається «постановка спектаклю» і який увінчується прем’єрою. Акторам трошки легше, бо попри те, що вони теж страшенно хвилюються, вони виходять на сцену і починають діяти (якщо вони знають що і навіщо вони там роблять, на тій сцені). Дія примушує їх відволіктися від різних дурних емоцій, почуттів. А ти абсолютний заручник того чи відбудеться вистава! Я маю на увазі, як акція, як дія… Чи це не відбудеться і буде дуже соромно… Тому це складно. З віком я подумав, що вже менше хвилююся, але не певен. Можливо, дійсно, менше вже стало тих регістрів, які гостро реагують. Але я завжди стою на своїх прем’єрах! Здається, на перших трьох спектаклях я не дозволяю собі сидіти, вірніше не можу! Так я реагую. Не знаю чи добре це, чи погано, але відбувається воно саме так.

Актори з якими Вам цікаво працювати, що має бути в цих людях, окрім, звісно ж, таланту?

-          Я міг би мабуть багато людських якостей назвати, які б мені хотілося, щоб вони були присутні у акторах з якими я працюю. Як не дивно, це насамперед  людські якості, це меншою мірою професійні речі, бо вони концентруються зазвичай в таланті. Досвід ще щось хороше додає, або інколи він додає і погане для актора – штампи і кліше. В ідеалі хочеться, щоб вони були інтелігентними, розвинутими людьми. Людьми, які багато читають, дивляться, проживають і пропускають через себе. Мені здається, що така відкрита ситуація для актора дуже важлива. Актор має сприймати світ дуже загострено, не має бути заспокоєним або самовдоволеним – тоді з ним цікаво працювати. Це складно, але цікаво, тому що ти весь час знаходишся у такій спаринг-ситуації і це надихає тебе, підштовхує на якісь більш активні і креативні дії.

Людина, яка нічого не знає про театр Франка… Які вистави Ви порадили б її подивитися обов’язково?

-          Ну це складне запитання… Я волів би, чесно кажучи, на нього не відповідати, тому що я почну зараз називати спектаклі які.. А інші не назву з тих чи інших причин. Я просто трошки охарактеризую афішу зараз – вона досить різноманітна, але вона, як на мене, не достатньо несе в собі пропозицію щодо такого серйозного, поглибленого репертуару. Мені б хотілося, щоб на афіші було більше світових репертуарних явищ, п’єс, або тенденцій світових які проходять вздовж нас. Цього мені б безперечно хтілось: більше першопрочитань, першовідкриттів і внесення в український контекст того, що відбувається, скажімо, в Європі зараз. В принципі, сьогодні афіша пропонує достатньо широкий вибір для будь яких категорій глядача і очевидно, що вже і молода аудиторія, більш продвинута, вона знайде для себе якісь відповіді і назви вистав, як цікаво буде подивитися. Так само і люди більш значного віку можуть подивитися і класичний і розважальний репертуар.

Найближчим часом у репертуарі прем’єри…

-          Наприкінці квітня прем’єра «Живого трупа» за Львом Толстим. Ми очікуємо дуже цікавої, неформальної прем’єри. Ставить її Роман Мархоліа, режисер, який працює в Севастополі, в Москві, в свій час він очолював театр Луначарського у Севастополі і створив там дуже цікавий фестиваль – міжнародний театральний фестиваль «Херсонеські ігри». Володимир Ковальчук художник цієї вистави, знаний театральний сценограф. Я думаю, що в цілому це буде цікаво. Вони зробили свою версію тексту, це не буде такий канонічний Толстой, це буде не класична постановка,  більш модернового характеру. Це ми очікуємо і сподіваюся, що до кінця сезону ще будуть дві прем’єри, а саме: ми робимо зараз такий свого роду перенос з компанією «Бенюк і Хостікоєв» відомого старого спектаклю, теж уже адаптованого не один раз, «Сеньйор з вищого світу». Анатолій Хостікоєв  режисер цього спектаклю і, при кінці сезону мені б теж, дуже хотілося надіятися що це буде цікавий такий проект, Андрій Приходько ставить «Носороги» Ежена Йонеско. Це все, і Толстой з його знаменитою п’єсою «Живий труп» і найзнаменитіша п’єса «Носороги» великого абсурдиста Ежена Йонеско – це все робиться вперше! Вперше на сцені національного театру. І можливо, що за останній період і Толстой і Йонеско не ставилися в Україні в цілому.

А чого можуть очікувати глядачі найближчим часом від режисера Станіслава Мойсеєва?

-          Я маю розпочати репетиції спектаклю, про який ми домовлялися з Богданом Ступкою за його життя, який я мав поставити, як запрошений режисер. Це п’єса класика швецької літератури Август Стріндберга назівається «Ерік XIV». Про історію одного дуже відомого, сумновідомого шведського короля. Історія цієї п’єси знаменита тим, що у 20-ті роки минулого сторіччя російський режисер Євгеній Вахтангов поставив її з не менш знаменитим і тоді і потім актором Михаілом Чеховим у головній ролі. Історія цієї п’єси насичена дуже великими подіями на сцені світового театру в цілому. Це та категорія, яка належить до світових шедеврів.

Тобто наступного сезону можна чекати?

-          Я сподіваюсь, що ми до кінця цього календарного року зможемо її поставити.

Як бі Ви не були режисером, ким Ви могли б стати у цьому житті?

-          (Сміється) Ну, я багато ким збирався бути! Я колись вчився на підготовчих курсах на романо-германській філології, тому мабуть у мене так і не склалося, як я хотів би з англійською мовою. Тобто мене вабила ця стезя. Колись мріяв про археологію. Такий вид діяльності… Не знаю ким би я був… але кимось був би обов’язково! J 

Хайтарма

В детстве на одной из полок нашей домашней библиотеки стояла книга "Дважды герои Советского Союза":  формат А4, пурпурная твердая обложка с золочеными буквами и изображениями золотой звезды. Содержание казенно-cтандартное: черно-белая фотография героя во всю страницу и сжатое изложение славных подвигов, за которые были присвоены высокие награды. Иногда, в патриотическом порыве или при подготовке школьных уроков, я листала эту книгу, рассматривая суровые лица героев. Помню, что книга была увесистая, и фотографий в ней было довольно  много, вот только память отчего-то зафиксировала только один образ - молодой летчик с диковинным именем Амет-Хан Султан… Крымский татарин. Только тогда я как-то не задумывалась над этим.

В начале двухтысячных мы с детьми отдыхали в Крыму и присмотрели себе любимое кафе. Не то, чтоб там очень вкусно готовили – заурядный туристический ассортимент посредственного качества. Но в невзрачном курортном общепите была одна, замечательная для нас, особенность: милая, внимательная и приветливая девочка-официантка.  Темноволосая, улыбчивая Алия совершенно покорила моих детей, и они соглашались обедать только у нее. Мои малявки долго не могли запомнить непривычное славянскому уху имя, и мы с ними тогда в первый раз говорили о том, что есть такой народ – крымские татары. Народ с очень непростой судьбой, народ, который однажды выгнали из собственного дома… Наверное тогда я впервые всерьез задумалась над тем, что пришлось пережить этим людям, что это значило на самом деле – депортация. Только тогда я по-настоящему осознала трагическую историю уже не чужого мне народа: я помнила фотографию летчика-героя и знала веселую шуструю Алию.

Несколько лет назад в Киеве, в театре на Левом берегу мы с дочерью смотрели «Ромео и Джульетту». Вечная шекспировская история, интерпретированная в стиле «модерн», вызвала очень противоречивые чувства, но актерские работы впечатлили однозначно. Особенно запомнился Ромео: невысокий темноволосый парень с совершенно особенным каким-то взглядом. Наверное таким и должен быть взгляд Ромео… Немного растерянный, немного наивный, мягкий, но очень мужской! Таким я впервые увидела Ахтема Сейтаблаева, крымского татарина, который в киевском театре играл веронца J «Талантливый парень», - подумалось мне, а еще я поймала себя на мысли, что снова довольно легко запомнила непривычное имя…

 «Хайтарма»… Все то, к стыду моему, довольно немногое, что я знала о крымских татарах, окончательно сошлось в одну точку сегодня. Ахтем Сейтаблаев, Амет-Хан Султан и трагедия целого народа. Фильм-память, фильм-реквием, фильм-крик! Слезы в глазах, ком в горле и бессильная ярость от того, что спустя 70 лет история, как никогда близка к тому, чтобы повториться – агрессор никогда не приходит с миром! Светлая память всем тем, кого сегодня поминали крымские татары и вся Украина… Мира нашему общему дому!

http://gordonua.com/news/culture/Film-o-deportacii-krymskih-tatar-Haytarma-priznali-luchshim-v-Ukraine-23094.html

Мама... Найрідніша людина, найближча подруга, найсуворіший мій критик і найпалкіший вболівальник! 
Колись, саме мама вчила мене, маленьку, найважливішим в житті речам: чемності, людяності, порядності, любові до своєї землі. На моїх дитячих малюнках мама виглядала доволі дивно (мабудь, як у кожного з нас :)), але для мене вона завжди була найкрасивішою, наймудрішою і я дуже-дуже її любила!
В юності мені здавалося, що мамина мудрість трошки... якби мовити... застаріла... Що все змінилося і її перестороги подекуди не є вартими уваги. Я сперечалася з мамою, йшла їй наперекір, доводила своє (колись вигравала, колись терпіла фіаско) але дуже-дуже її любила!
Зараз у мене вже двоє своїх дорослих дітей і все своє життя я намагаюся навчати їх маминої мудрості. Сьогодні я розумію, що немає нічого сучаснішого ніж людяність, порядність і любов до своєї землі! Ловлю себе на тому, що кажу своїм дітям ті слова, які сама чула в дитинстві, бачу, що в чомусь вони вважають мене "несучасною", впізнаю себе в суперечках, які у нас виникають і... І ще сильніше люблю свою маму!
Я щаслива, що сьогодняшній день - день Матері і день свого народження я провела із своєю родиною, поряд із мамою.
Нехай моя мама і всі мами світу будуть здорові, щасливі! Нехай вони живуть довго-довго під мирним небом і завжди відчувають любов і турботу своїх дітей!
З святом, матусю!!!!!! Я ДУЖЕ ТЕБЕ ЛЮБЛЮ!!!!

Найчарівніший голос, найулюбленіша співачка моєї мами, найзворушливіша українська пісня про маму