На це інтерв’ю я йшла з шаленим хвилюванням. Людина, з якою я мала зустрітися, безмежно цікава для мене. Яскрава особистість, талановитий режисер, небайдужий громадянин, досвідчений управлінець і прибічник змін в українському театрі! Він легко погодився на зустріч зі мною, а я до останнього моменту не знала які саме питання ставитиму йому у розмові – мене цікавило геть усе, але я розуміла, що відведеного часу катастрофічно мало.  Тож головним питанням, зрештою, залишилося одне: який він, художній керівник театру ім. Івана Франка?

Великий, усміхнений  та приязний  Станіслав Мойсеєв гостинно зустрічав мене у своєму кабінеті. 30 хвилин розмови, безліч думок і купа питань, які залишилися у мене для наступного інтерв’ю з дуже цікавим співрозмовником.
22 квітня 2014 року

СТАНІСЛАВ МОЙСЕЄВ: Я Б З ЗАЦІКАВЛЕНІСТЮ ПОСТАВИВ СПЕКТАКЛЬ НА ТЕМУ БАЙДУЖОЇ ЛЮДИНИ. 

фото glavcom.ua

Почну, мабуть, з питання, яке я задавала наприкінці лютого акторам театру Франка: у той час, коли театр опинився майже у самому епіцентрі найтрагічніших подій, спектаклі було скасовано всього лишень на кілька днів, а далі вистави йшли за розкладом. На нашій сторіночці у ФБ ми регулярно розміщували анонси і отримали наступний коментар: «Ви вважаєте, що зараз час для театру?» На Вашу думку, Станіславе Анатолійовичу, чи час для театру, коли у країні відбуваються такі події?

-          У ці, найдраматичніші, трагічні дні мене відвідало багато  думок, і я якось по-іншому почав ставитися до багатьох речей, до проявів театральних. Я почав думати про те, на скільки ми взагалі відповідаємо соціальному запиту, так би мовити. На скільки мистецтво наше є справжнім, не бутафорським, якщо говорити театральною мовою. На скільки гостро і точно воно може реагувати на те, що відбувається у нашому суспільстві і взагалі з нашим життям. Тому мені здається, що філософська складова театру, вона дуже важлива і вона є незмінною - це така константа, з якою театр має жити. Я кажу так складно про філософську константу тому що театр, хоча й належить до категорії розваг, це розвага дуже серйозна! Розвага, яка покликана зацікавлювати глядача, спонукати його до дуже серйозних думок, до роздумів щодо світобудови, про життя і місце людини в цьому житті, про проблеми існування в цьому світі. Мені здається, що український театр в цілому (я кажу не лише про театр Франка) завжди був дещо осторонь… Він не був соціально заангажований. Останні роки він естетствував - з’явилося дуже багато проектів, які апелювали певною мірою до чистого мистецтва, але чомусь театр якось сторонився, власне кажучи, того ким ми є, що ми робимо, наших реалій. Гадаю, що саме революція, яка відбулася, яка відбувається з нами і навколо нас, вона закликає в тому числі і діячів театру замислитися,  переоцінити, зрозуміти інші реалії і напрямки своєї діяльності.

Як ці події змінили театр Франка?

-          Я не став би так впевнено говорити, що вони вже змінили театр. Безумовно, вони дуже суттєво вплинули на свідомість багатьох людей, які працюють у театрі: і акторів, і технічного персоналу, і інших категорій працюючих. Мені здається відбулося таке свого роду отверезіння, розуміння того, що життя взагалі не є таким, як здавалося - благополучним і стабільним для Національного театру. Життя є і жорстоким, а театр так само є частиною суспільства, частиною цього народу. Коли тут на дахах навколо, і зокрема на даху «будинку Химер», знаходилися снайпери, працівники театру  просто боялися їхати на роботу. І абсолютно по-людськи я їх розумів, тому що багато хто боявся і багато для кого це було випробуванням себе. Я думаю, що ці внутрішні зміни, вони відбулися у багатьох, а це не може не вплинути на подальше життя в мистецтві.

Як це вплинуло особисто на Вас? Чи народилися в цей період нові творчі плани?

-          Я не є прихильником театру, який поспішає з оцінками і висновками або суто медійним способом реагує на ті чи інші події в житті суспільства. Як на мене, театр більшою мірою може виступати пророком, провидцем, а ніж наздоганяти потім те, що відбулося. Тому, якщо в подальшому з’являться цікаві і не заформалізовані на поталу дня ідеї, тексти, то ми з задоволенням і з зацікавленістю їх подивимось. Я думаю, що просто зараз, таке швидке реагування на події лише знизить рівень мистецького осмислення того, що відбулося. Для цього потрібен час, саме він може дати цю відстань, таку важливу для творчого осмислення.

Якою має бути п’єса або твір, що зацікавити режисера Мойсеєва?

-          Мені б дуже хотілося, щоб ми не шукали простих шляхів, не знаходили легких відповідей. Щоб задавали більше питань і собі і тим, хто прийде в зал. Відповідно тексти, які можуть розповісти про події, скажімо, революції, вони можуть пройти через життя однієї окремої людини і через це виявити дуже серйозну планку драматизму тих подій. Я думаю, що зараз мистецтво так і акцентує свою увагу через людину, через окрему людину, можливо незначущу. Неважливо яке місце вона займає в соціумі, важливо на скільки вона внутрішньо чесно і щиро проживає ті чи інші події. Як вона реагує: чи вона бере участь в тім, що відбувається, чи вона знаходиться осторонь з якихось причин. Мені здається, що в цій ситуації, яку ми пережили, найгірше зло навіть не в тих людях, які стояли з іншого боку, бо у них були свої мотиви, можливо свої ідеї… І їх треба теж зрозуміти. Але дуже важливо зрозуміти, що найгіршим була і є байдужість! Байдужа людина… І я б, наприклад, з зацікавленістю поставив спектакль на тему  байдужої людини.

      

Байдужа людина може бути цікавою?

-          Завжди цікавить процес… Скажімо, як можна лежати на дивані, чи перебувати у  ресторані  або кафе, коли поруч із тобою стріляють по людях, або розбивають їм голови? Коли люди гинуть… Яка метаморфоза, яка трансформація відбувається з людиною? Що їй не розповіли? Що їй не дали, чи яких органів почуттів у неї немає? Це дуже важливо зрозуміти кожному. Кожному! Ми ж не завжди актуально реагуємо, і можливо те, що зараз відбулося, стало результатом ілюзії, що в нашому суспільстві наступила така собі ера абсолютної апатії і, щоб не відбувалося, які б межі не переходила влада, ми це сприймемо, змиримось і не зможемо сказати НІ. Це дуже важливий процес! Як знову прокинувся український народ.

Глядач Ваших вистав, яким ви його знаєте, яким ви його уявляєте, яким би ви його хотіли бачити?

-          Кажуть, що сильні особистості вони не дбають про те, щоб подобатися всім. В цьому сенсі я теж не дбаю, я би не хотів подобатися всім і це не можливо. Але мені важливо, щоб мої вистави турбували чи якось хвилювали тих  людей, які вміють думати, які люблять читати, які небайдужі, для яких мистецтво надає значення життю. Саме для цієї категорії зажди цікаво працювати, бо вона розуміє, вона реагує. Є люди, які хочуть виключно розважатися в театрі… Вважається, що відпочинок, це розвага. Дивним чином всі забувають, що прекрасно відпочивати можна і з лопатою в руках - це теж є переключення  і відпочинок (сміється) Так і в театрі, мабуть. Я завжди дивуюся, коли інтелектуали або ті, хто себе дорівнює до них,  кажуть: «Ні-ні-ні, в театр ні! Я так втомлююся на роботі, я так перенасичений і тут ще в театрі замислюватись… Я хочу якусь комедію, щоб ні про що не думати!» От мені б не хотілося, принаймні мені не цікаво, працювати для такої категорії.

Кризовий менеджер в кожному новому театрі. «…он, мятежный, просит бури» чи цей неспокій сам знаходить Вас?

-          Ні, я не шукаю чесно кажучи! (сміється) Я, як і переважна більшість людей, хочу, щоб все було добре, щоб все було благополучно, стабільно, комфортно, ще багато слів можна сказати… Але я дуже добре усвідомлюю той факт, що так не буває, ну майже ніколи не буває, і оця ситуація, бути кризовим менеджером, вона мене наздоганяє у житті, хоча я начебто налаштований на інше. Коли вона, час від часу, приходить до мене, я собі кажу: «Ну чому я? Ні! Я не хочу! Я хочу іншого!» Але так відбувається…

Що було найскладнішим, коли Ви прийшли у театр Франка?

 Ну тут є два моменти, перший - це піти з Молодого театру, другий момент – переконати франківців в тому, що я їм не ворог.

Змогли?

-          Ну не знаю, це у них треба питати. Я намагаюся! Думаю, що багато хто зміг переконатися в тому, що я нікому не хочу зла, але я хочу змін!

Зміни – це завжди важко…

-          Важко і завжди є постраждалі…

Ваша найбільша перемога, найбільше досягнення на посаді художнього керівника театру Франка?

-          Чесно кажучи я думаю, що спектаклі – це така річ… Можна поставити кращій спектакль, можна гірший – це потім будуть критики оцінювати. Тому я відносно, дуже відносно, задоволений двома прем’єрами, які з’явилися зараз, де я був режисером. Я ніколи не буваю абсолютно задоволеним тим, що роблю. Але для початку заявку на певну стилістику і на інші підходи до театру я продемонстрував.  На тлі цього мені здається найбільшим досягненням зараз є встановлення контакту з колективом театру. Можливо він поки що не той, який хотілося б мати в цілому, але він є таким, що дозволяє просувати нові ідеї і розвивати в ситуацію цілому, потрошку змінювати її. Тому що не все залежить, в даному випадку, від мене, як керівника, не все залежить від трупи театру - є ще  загальні правила гри і умови, в яких існує театр. І тут створення такого роду робочої, адекватної, творчої атмосфери є дуже важливим. Якщо це відчуває більшість акторів (бо мабуть всі не будуть завжди так відчувати і сприймати це), але якщо відчуває більшість акторів театру, ведучих, провідних акторів, значить це і є найбільшим досягненням.

Що відчуває режисер на прем’єрі? Про що він думає, коли виставу дивляться перші глядачі?

-          Ну я не знаю… Я дивлюсь багато прем’єр запрошених режисерів і тих, які працюють в театрі.  Думаю, що всі режисери завжди страшенно хвилюються: не дивлячись на вік, на досвід, мені здається, що вони переживають найдраматичніші моменти всього цього процесу, який називається «постановка спектаклю» і який увінчується прем’єрою. Акторам трошки легше, бо попри те, що вони теж страшенно хвилюються, вони виходять на сцену і починають діяти (якщо вони знають що і навіщо вони там роблять, на тій сцені). Дія примушує їх відволіктися від різних дурних емоцій, почуттів. А ти абсолютний заручник того чи відбудеться вистава! Я маю на увазі, як акція, як дія… Чи це не відбудеться і буде дуже соромно… Тому це складно. З віком я подумав, що вже менше хвилююся, але не певен. Можливо, дійсно, менше вже стало тих регістрів, які гостро реагують. Але я завжди стою на своїх прем’єрах! Здається, на перших трьох спектаклях я не дозволяю собі сидіти, вірніше не можу! Так я реагую. Не знаю чи добре це, чи погано, але відбувається воно саме так.

Актори з якими Вам цікаво працювати, що має бути в цих людях, окрім, звісно ж, таланту?

-          Я міг би мабуть багато людських якостей назвати, які б мені хотілося, щоб вони були присутні у акторах з якими я працюю. Як не дивно, це насамперед  людські якості, це меншою мірою професійні речі, бо вони концентруються зазвичай в таланті. Досвід ще щось хороше додає, або інколи він додає і погане для актора – штампи і кліше. В ідеалі хочеться, щоб вони були інтелігентними, розвинутими людьми. Людьми, які багато читають, дивляться, проживають і пропускають через себе. Мені здається, що така відкрита ситуація для актора дуже важлива. Актор має сприймати світ дуже загострено, не має бути заспокоєним або самовдоволеним – тоді з ним цікаво працювати. Це складно, але цікаво, тому що ти весь час знаходишся у такій спаринг-ситуації і це надихає тебе, підштовхує на якісь більш активні і креативні дії.

Людина, яка нічого не знає про театр Франка… Які вистави Ви порадили б її подивитися обов’язково?

-          Ну це складне запитання… Я волів би, чесно кажучи, на нього не відповідати, тому що я почну зараз називати спектаклі які.. А інші не назву з тих чи інших причин. Я просто трошки охарактеризую афішу зараз – вона досить різноманітна, але вона, як на мене, не достатньо несе в собі пропозицію щодо такого серйозного, поглибленого репертуару. Мені б хотілося, щоб на афіші було більше світових репертуарних явищ, п’єс, або тенденцій світових які проходять вздовж нас. Цього мені б безперечно хтілось: більше першопрочитань, першовідкриттів і внесення в український контекст того, що відбувається, скажімо, в Європі зараз. В принципі, сьогодні афіша пропонує достатньо широкий вибір для будь яких категорій глядача і очевидно, що вже і молода аудиторія, більш продвинута, вона знайде для себе якісь відповіді і назви вистав, як цікаво буде подивитися. Так само і люди більш значного віку можуть подивитися і класичний і розважальний репертуар.

Найближчим часом у репертуарі прем’єри…

-          Наприкінці квітня прем’єра «Живого трупа» за Львом Толстим. Ми очікуємо дуже цікавої, неформальної прем’єри. Ставить її Роман Мархоліа, режисер, який працює в Севастополі, в Москві, в свій час він очолював театр Луначарського у Севастополі і створив там дуже цікавий фестиваль – міжнародний театральний фестиваль «Херсонеські ігри». Володимир Ковальчук художник цієї вистави, знаний театральний сценограф. Я думаю, що в цілому це буде цікаво. Вони зробили свою версію тексту, це не буде такий канонічний Толстой, це буде не класична постановка,  більш модернового характеру. Це ми очікуємо і сподіваюся, що до кінця сезону ще будуть дві прем’єри, а саме: ми робимо зараз такий свого роду перенос з компанією «Бенюк і Хостікоєв» відомого старого спектаклю, теж уже адаптованого не один раз, «Сеньйор з вищого світу». Анатолій Хостікоєв  режисер цього спектаклю і, при кінці сезону мені б теж, дуже хотілося надіятися що це буде цікавий такий проект, Андрій Приходько ставить «Носороги» Ежена Йонеско. Це все, і Толстой з його знаменитою п’єсою «Живий труп» і найзнаменитіша п’єса «Носороги» великого абсурдиста Ежена Йонеско – це все робиться вперше! Вперше на сцені національного театру. І можливо, що за останній період і Толстой і Йонеско не ставилися в Україні в цілому.

А чого можуть очікувати глядачі найближчим часом від режисера Станіслава Мойсеєва?

-          Я маю розпочати репетиції спектаклю, про який ми домовлялися з Богданом Ступкою за його життя, який я мав поставити, як запрошений режисер. Це п’єса класика швецької літератури Август Стріндберга назівається «Ерік XIV». Про історію одного дуже відомого, сумновідомого шведського короля. Історія цієї п’єси знаменита тим, що у 20-ті роки минулого сторіччя російський режисер Євгеній Вахтангов поставив її з не менш знаменитим і тоді і потім актором Михаілом Чеховим у головній ролі. Історія цієї п’єси насичена дуже великими подіями на сцені світового театру в цілому. Це та категорія, яка належить до світових шедеврів.

Тобто наступного сезону можна чекати?

-          Я сподіваюсь, що ми до кінця цього календарного року зможемо її поставити.

Як бі Ви не були режисером, ким Ви могли б стати у цьому житті?

-          (Сміється) Ну, я багато ким збирався бути! Я колись вчився на підготовчих курсах на романо-германській філології, тому мабуть у мене так і не склалося, як я хотів би з англійською мовою. Тобто мене вабила ця стезя. Колись мріяв про археологію. Такий вид діяльності… Не знаю ким би я був… але кимось був би обов’язково! J 

Хайтарма

В детстве на одной из полок нашей домашней библиотеки стояла книга "Дважды герои Советского Союза":  формат А4, пурпурная твердая обложка с золочеными буквами и изображениями золотой звезды. Содержание казенно-cтандартное: черно-белая фотография героя во всю страницу и сжатое изложение славных подвигов, за которые были присвоены высокие награды. Иногда, в патриотическом порыве или при подготовке школьных уроков, я листала эту книгу, рассматривая суровые лица героев. Помню, что книга была увесистая, и фотографий в ней было довольно  много, вот только память отчего-то зафиксировала только один образ - молодой летчик с диковинным именем Амет-Хан Султан… Крымский татарин. Только тогда я как-то не задумывалась над этим.

В начале двухтысячных мы с детьми отдыхали в Крыму и присмотрели себе любимое кафе. Не то, чтоб там очень вкусно готовили – заурядный туристический ассортимент посредственного качества. Но в невзрачном курортном общепите была одна, замечательная для нас, особенность: милая, внимательная и приветливая девочка-официантка.  Темноволосая, улыбчивая Алия совершенно покорила моих детей, и они соглашались обедать только у нее. Мои малявки долго не могли запомнить непривычное славянскому уху имя, и мы с ними тогда в первый раз говорили о том, что есть такой народ – крымские татары. Народ с очень непростой судьбой, народ, который однажды выгнали из собственного дома… Наверное тогда я впервые всерьез задумалась над тем, что пришлось пережить этим людям, что это значило на самом деле – депортация. Только тогда я по-настоящему осознала трагическую историю уже не чужого мне народа: я помнила фотографию летчика-героя и знала веселую шуструю Алию.

Несколько лет назад в Киеве, в театре на Левом берегу мы с дочерью смотрели «Ромео и Джульетту». Вечная шекспировская история, интерпретированная в стиле «модерн», вызвала очень противоречивые чувства, но актерские работы впечатлили однозначно. Особенно запомнился Ромео: невысокий темноволосый парень с совершенно особенным каким-то взглядом. Наверное таким и должен быть взгляд Ромео… Немного растерянный, немного наивный, мягкий, но очень мужской! Таким я впервые увидела Ахтема Сейтаблаева, крымского татарина, который в киевском театре играл веронца J «Талантливый парень», - подумалось мне, а еще я поймала себя на мысли, что снова довольно легко запомнила непривычное имя…

 «Хайтарма»… Все то, к стыду моему, довольно немногое, что я знала о крымских татарах, окончательно сошлось в одну точку сегодня. Ахтем Сейтаблаев, Амет-Хан Султан и трагедия целого народа. Фильм-память, фильм-реквием, фильм-крик! Слезы в глазах, ком в горле и бессильная ярость от того, что спустя 70 лет история, как никогда близка к тому, чтобы повториться – агрессор никогда не приходит с миром! Светлая память всем тем, кого сегодня поминали крымские татары и вся Украина… Мира нашему общему дому!

http://gordonua.com/news/culture/Film-o-deportacii-krymskih-tatar-Haytarma-priznali-luchshim-v-Ukraine-23094.html

Мама... Найрідніша людина, найближча подруга, найсуворіший мій критик і найпалкіший вболівальник! 
Колись, саме мама вчила мене, маленьку, найважливішим в житті речам: чемності, людяності, порядності, любові до своєї землі. На моїх дитячих малюнках мама виглядала доволі дивно (мабудь, як у кожного з нас :)), але для мене вона завжди була найкрасивішою, наймудрішою і я дуже-дуже її любила!
В юності мені здавалося, що мамина мудрість трошки... якби мовити... застаріла... Що все змінилося і її перестороги подекуди не є вартими уваги. Я сперечалася з мамою, йшла їй наперекір, доводила своє (колись вигравала, колись терпіла фіаско) але дуже-дуже її любила!
Зараз у мене вже двоє своїх дорослих дітей і все своє життя я намагаюся навчати їх маминої мудрості. Сьогодні я розумію, що немає нічого сучаснішого ніж людяність, порядність і любов до своєї землі! Ловлю себе на тому, що кажу своїм дітям ті слова, які сама чула в дитинстві, бачу, що в чомусь вони вважають мене "несучасною", впізнаю себе в суперечках, які у нас виникають і... І ще сильніше люблю свою маму!
Я щаслива, що сьогодняшній день - день Матері і день свого народження я провела із своєю родиною, поряд із мамою.
Нехай моя мама і всі мами світу будуть здорові, щасливі! Нехай вони живуть довго-довго під мирним небом і завжди відчувають любов і турботу своїх дітей!
З святом, матусю!!!!!! Я ДУЖЕ ТЕБЕ ЛЮБЛЮ!!!!

Найчарівніший голос, найулюбленіша співачка моєї мами, найзворушливіша українська пісня про маму 

Живой труп

(Театр Франко 30 апреля 2014 года)

Два слова «роскошно» и «неоднозначно» кружились в моем сознании на протяжении всех двух действий спектакля. Кружились в танце таком же вычурном и неспешном, как тот, что танцевали перед зрителем Федор Протасов и цыганка Маша... 

фото Валерии Ландар

Роскошно! Именно это слово пришло на ум, как только открылся занавес: бесподобные декорации блестящего сценографа Владимира Ковальчука впечатляют и завораживают моментально. «Неоднозначно…», - подумалось мне через минуту, ибо фигура одетого в длиннополое пальто  Протасова, стоящего в трехметровом оконном проеме на фоне восходящей полной луны, навевала скорее мысли о Трансильвании, чем о Толстом.

Роскошные элегантные костюмы, в которых продумана каждая деталь, потрясающие цветовые решения и акценты. Неоднозначно: туфли героинь…  Вроде бы и вписывались они в общий концепт – цвет, стиль, идея, но жутко современные высоченные платформы и стразы как-то удешевили лично мое впечатление.

Роскошно! Замечательные вокальные партии, интересная хореография и живая музыка, которая звучит весь спектакль. Музыка, которая сопровождает, подчеркивает, нагнетает, отпевает… Неоднозначно: ни намека на настоящие яркие, колоритные цыганские мотивы. А как же табор и цыганская кровь Маши?

Роскошно и необычно то, что Машу и Елизавету Андреевну играет одна актриса (Татьяна Михина).  Лично мне это решение показалось очень интересным! Есть о чем задуматься: от чего уходит каждый из нас, что ищет взамен и так ли рознятся эти варианты в конечном итоге. Из неоднозначного и не понятного три воплощения Наталии Сумской. В образе маменьки Карениной она роскошна, бесспорно, а вот смысл остальных аллегорий  от меня ускользнул – видимо я оказалась не очень проницательным зрителем :)

Роскошные актерские работы!  Алексей Богданович, Наталия Корпан, Остап Ступка, Лесь Заднепровский, Олег Стальчук, Анжелика Савченко – любимые артисты, как всегда, на высоте! Неоднозначно: многократное повторение текста, а еще нарочитая затянутая пластика, искусственность красивых поз, отточенность каждого заученного движения. Мне очень нравятся спектакли Виктюка, и у него я принимаю такие вещи безоговорочно (не знаю почему, не могу объяснить). А у Мархолиа… Я пока думаю…

Роскошный разговор с Совестью!!! Это, наверное, не просто впечатление, это мой «ВАУ – эффект» спектакля! Безоговорочный и стопроцентный! Сильно, ярко, точно и очень «на подумать».

А еще безоговорочная прелесть спектакля – это маленькое очарование в роли Мики Протасова. Юный актер очень ответственно подошел к своей роли и сыграл ее очень искренне! Приз зрительских симпатий в этот вечер, несомненно, принадлежал этому белокурому маленькому джентельмену! :)

Неоднозначно: мне нравится думать, что в этом спектакле Мика – это на самом деле образ маленького Федора Протасова. Федора, который еще только начинает свой путь в жизни, который пока еще в ладу с людьми, с окружающим миром и со своей совестью. Эту аллегорию мне навеял франтовской  костюмчик маленького Мики, который почти совпал по цвету с простой серой рубахой беспокойной Совести взрослого Протасова – и это РОСКОШНО!

Станет ли этот спектакль для меня одним из тех, на которые хочется пойти повторно? Пока сомневаюсь…  Но точно могу сказать, что размышлять над ним я буду еще долго. Это спектакль на поспорить, это спектакль на подумать, это спектакль на осознать. И это, по-моему, это роскошно! :)

Метаморфозы памяти или несколько слов о беспечности.

Книгу Бориса Васильева «Завтра была война» я читала всего один раз, в старших классах школы, она была одним из произведений внеклассной программы.  Журнал «Юность», в котором была напечатана повесть,  мне дали всего-то на два дня – живая очередь жаждущих прикоснуться к новейшей литературе  была оформлена уже на месяц вперед, и растягивать чтение не было никакой возможности.  

Я глотала  страницы повествования без особой расстановки и излишнего осмысления: подростки образца далекого 1941 года были мне не очень понятны и, по большому счету, не особо интересны. Кроме того,  тема Великой Отечественной в школьной программе тоже была не новой, так что, по-хорошему, привлекал в большей степени сам факт недолгого обладания вожделенной «Юностью».

К стыду своему, сегодня, я не помню ни имен героев книги, ни собственно событий, лишь общую канву и какие-то отрывочные, довольно бессвязные, фрагменты. Вот только спустя столько лет недолюбленная и, наверное, недооцененная мною книга напомнила о себе самым неожиданным образом.

Сначала зловеще актуально и осязаемо страшно всплыло название: «Завтра была война».  И, вслед за ним, стремительная судорожная мысль: «Не дай Бог!»   В хороводе самых разнообразных новостей, слухов, аналитических сводок и просто разговоров о происходящем в воспаленном сознании уже несколько дней пульсирует только одна мысль – ТАК НЕ МОЖЕТ БЫТЬ, ТАК НЕ ДОЛЖНО БЫТЬ, ТАК НЕ БУДЕТ! Не будет никакой войны, это просто невозможно!!!

И вот тут я почти дословно вспомнила цитату из давно забытой, прочитанной по-диагонали, книги. Цитату, которая теперь кажется почти пророческой:  «Между вами, вчерашними, и ими сегодняшними, лежит не просто поколение. Мы твердо знали, что будет война, а они убеждены, что ее не будет. И это прекрасно: они свободнее нас. Жаль только, что свобода эта порой оборачивается безмятежностью…»

Я не знала, что этот кусочек текста притаился где-то в уголке моей памяти, я не прикладывала никаких усилий, чтобы запомнить его тогда и уж тем более, чтобы вспомнить сегодня…  А ведь не даром вспомнилось. Это, к сожалению, действительно, про нас… Мы все, ВСЕ были убеждены, что самая страшная война позади и именно ее кровавые уроки НИКОГДА не позволят повториться этому кошмару.  И пусть на геополитической карте мира нет больше надписи СССР, остались независимые, свободные народы, которые вместе победили в той войне, а значит: «Никто не забыт! Ни что не забыто!»

Да, мы действительно, стали свободнее! Мы выучили не кастрированную большевиками историю своей страны и научились мыслить совершенно новыми категориями: национальная идентичность, патриотизм, стремление жить в правовом государстве и т.д. Но, именно свобода и память о братстве породили нашу если не безмятежность, то беспечность точно! Беспечность, с которой 23 года уничтожалась  боеготовность украинской армии. Беспечность, с которой «братскому» народу разрешили оставить на территории независимой Украины свой военный флот.  Беспечность, с которой президентом выбрали безграмотного, тупого урку. Беспечность, с которой доверили ближайшему соседу вопрос гарантий безопасности своей страны, не смотря на Чечню, Грузию и Приднестровье.  Беспечность, с которой доверчиво повернулись спиной к тому, кто уже предавал и не раз.

 «Между вами, вчерашними, и ими сегодняшними, лежит не просто поколение».  Сегодня между нами лежит гораздо больше, чем поколения… Наши деды «плечом к плечу врастали в землю»  по всей Европе 70 лет назад и твердо знали, что рядом с ними братья. Им не важна была национальность, вера, язык общения.

Сегодня больше нет слова «брат» в отношении к России, как к государству. Я ни в коем случае не имею в виду тех мыслящих и неравнодушных русских людей, которые понимают всю абсурдность и трагичность сложившейся ситуации! Я говорю о режиме. Захватчики братьями не бывают!  Есть враг, который уже не просто у ворот. Он уже в нашем дворе рубит деревья, подвигает забор и раскладывает костры из книг… Оккупанты-вырожденцы, без опознавательных знаков и признаков совести.

Я не знаю, будет ли завтра война. Всей душой надеюсь, что не будет, потому что мои друзья, мой брат и мальчишки с соседнего двора уже получили вызовы в военкомат! Я искренне верю в то, что имперские цепные псы с миром уйдут в свою великодержавную. А мой народ, который говорит и молится за мир в Украине на русском, украинском, татарском, болгарском, румынском, иврите и многих других языках, будет процветать на своей родной земле и НИКОГДА БОЛЬШЕ НЕ БУДЕТ БЕСПЕЧНЫМ!

Цикличность истории или почти по Булгакову.

«В гостиной - приемной совершенно темно. Николка наткнулся на стул. В окнах настоящая опера "Ночь под рождество" - снег и огонечки. Дрожат и мерцают. Николка прильнул к окошку. Из глаз исчез зной и училище, в глазах - напряженнейший слух. Где? Пожал унтер-офицерскими плечами. 
- Черт его знает. Впечатление такое, что будто под Святошиным стреляют. Странно, не может быть так близко. 
Алексей во тьме, а Елена ближе к окошку, и видно, что глаза ее черно-испуганны. Что же значит, что Тальберга до сих пор нет? Старший чувствует ее волнение и поэтому не говорит ни слова, хоть сказать ему и очень хочется. В Святошине. Сомнений в этом никаких быть не может. Стреляют в двенадцати верстах от города, не дальше. Что за штука?»

М. Булгаков «Белая гвардия»

Много лет назад, впервые читая «Белую гвардию», я все пыталась себе представить отчего-то именно эту картину: зимняя ночь, уютная комнатка в доме на Подоле, огонь в изразцовой печи,  тревожные лица Турбиных, гражданская война за окном и выстрелы где-то там, в морозной киевской мгле.

Святошин…  От моего дома до этой станции гораздо ближе, чем от Андреевского спуска. И мне, в мои 16-17, казалось совершенно нереальным то, что там когда-то могла идти перестрелка. И уж совершенно невозможно было представить в своем прекрасном Городе интервентов, казачьи разъезды, пулеметы в окнах и грохот пушечных выстрелов где-то по линии железной дороги, ведущей из Святошина на Пост-Волынский. Это не укладывалось в моей голове и рождало целую кучу «как»?  

«Велик был год и страшен год по рождестве Христовом 1918…»

Как чувствовали себя люди, которые жили в то неспокойное время? О чем они думали? Ведь там, за окном, были не только отступающие немцы и наступающие петлюровцы, не только большевики и отряды Скоропадского. Там, посреди смертельной опасности, были самые родные и любимые люди.

Как это, оказаться в жутком вихре гражданской войны? Что творилось в душах киевлян, когда жизнь раскололась на «до» и «после», когда родной, уютный, спокойный Город стал эпицентром бойни безжалостной и беспощадной? О чем думали эти люди в ожидании нескорых новостей? На что надеялись? Где брали силы? Как отделяли друзей от врагов? Как  они жили? Что, кроме страха, может остаться в жизни, если вокруг война?

…«скатерть, несмотря на пушки и на все это томление, тревогу и чепуху, бела и крахмальна... Полы лоснятся, и в декабре на столе в матовой вазе стоят голубые гортензии и две мрачные и знойные розы, утверждающие красоту и прочность жизни» 

Как? Как это возможно? Ведь за окном война и разруха!  Там каждую минуту могут гибнут люди! Какие могут быть цветы и крахмальные скатерти?

В юности мне казалось, что я никогда не узнаю ответов на все эти вопросы…

«Зимою, как ни в одном городе мира, упадал покой на улицах и переулках и верхнего Города, на горах, и Города нижнего, раскинувшегося в излучине замерзшего Днепра... Играл светом и переливался, светился и танцевал и мерцал Город по ночам до самого утра, а утром угасал, одевался дымом и туманом.»…

Великой и страшной оказалась зима на стыке годов 2013 и 14 по рождестве Христовом. Прошло почти 100 лет, и история великого Мастера о прекрасном Городе повторилась...Сегодня, в начале 21 века, у меня, к сожалению, не осталось ни одного незакрытого вопроса.

Я прекрасно знаю, как выглядят баррикады и для чего могут пригодиться автомобильные шины. У меня нет вопросов относительно того, из каких компонентов состоит «коктейль Молотова» и что значит слово «самооборона». Мне не были слышны выстрелы снайперов, которые убивали мальчишек на Грушевского, но столб дыма от горящего Майдана был частью панорамы Города в моем окне. Я знаю, что такое пробираться окольными путями в закрытый для въезда Город и пешком метаться по тревожным улицам в поисках хирургических инструментов для раненых ребят. Я знаю что друзья и «другие» очень быстро определяются сами собой, ты даже сосредоточиться не успеваешь, как все становится просто и очень понятно. Знаю, как это – не находя себе места, ждать родных и любимых, которые где-то там, посреди ночи, посреди зимы, посреди опасности. Знаю, как страшит завтрашний день и что пассивно ждать новостей – это невыносимая мука, и ты готов хвататься за любую работу, чтоб все время быть причастным, полезным хоть в чем-то тем людям, которые защищают свободу и независимость нашего общего большого дома!

Сегодня, весной 2014-ого, я знаю даже больше… Знаю, как страшно, когда твоя страна стоит на пороге большой войны. Когда улыбка «брата» на поверку, в очередной раз, оказывается волчьим оскалом. Когда хочется выть от количества тех, кто предает народ, и готов лизать сапоги интервентов за призрачный кусок плесневелого хлеба с имперского стола. Я знаю теперь настоящий смысл слова «мобилизация» и ужас, который за ним стоит. Я знаю, что такое бессильная злость и лютая ненависть к наглым чужакам, которые топчут родную землю!

А еще… Еще теперь я знаю, что как это ни странно, в двух шагах от войны, идет еще одна жизнь. Та, в которой, даже  в самое смутное время, никто не отменял быт: что по-прежнему нужна чистая одежда и приготовленная еда,  что детям так же нужна забота, а родителям внимание, что любимые люди все так же говорят теплые слова, нежно целуют и в праздник дарят цветы, что так же мягко и тепло горит лампа под абажуром, а на обеденном столе лежит, заботливо расправленная мамиными руками, крахмальная скатерть …

Я точно знаю, что временами от всего происходящего возникает ощущение того, что это просто дурной сон, морок, который развеется с первыми лучами весеннего солнца. Кажется, что ты вот-вот проснешься в любимом мирном Городе, и о тяжелом сновидении лишь мельком напомнит лежащий у кровати раскрытый том «Белой гвардии».

 «А зачем оно было? Никто не скажет. Заплатит ли кто-нибудь за кровь?

   Нет. Никто.

   Просто  растает  снег,  взойдет  зеленая  украинская  трава,   заплетет

землю... выйдут пышные всходы... задрожит зной  над  полями,  и  крови  не

останется и следов. Дешева кровь на червонных полях, и никто  выкупать  ее

не будет.

   Никто»

Не сотвори себе кумира...

Текущая ситуация в моей стране многое ставит на свои места: становится понятно кто друг, кто недруг, а кто вообще - так - погулять вышел. Многое становится понятно и меня  просто разрывает от чувств. Гордость за друзей, горечь утрат и бессильная злость от того, что ты не можешь достучаться до сознания тех, кто вчера еще был близок и дорог, а сегодня разделяет и поддерживает имперскую политику захватнического беспринципного государства в отношении моей Родины... Больно разочаровываться в людях.

А еще, не смотря на возраст и опыт, больно разочаровываться в кумирах... В тех людях, которые с детства приходили с голубого экрана в мой дом и своими ролями, стихами, песнями учили меня вечным истинам: добру, дружбе, порядочности, патриотизму, взаимовыручке и человечности в любой, даже самой сложной ситуации.

Я гордилась тем, что многие, любимые на всем постсоветском пространстве, актеры, режиссеры, певцы - выходцы с Украины, мои земляки. Земляки, слово-то какое... Нас земля объединяет: объединяют леса Карпат и воды Днепра, объединяют стихи Шевченко и самые красивые в мире украинские песни. Объединяет любовь к своей земле и это уже делает нас практически родными!

Элина Авраамовна Быстрицкая - непревзойденная Аксинья из "Тихого Дона", киевлянка, которая всю войну в госпиталях выхаживала раненых.

Василий Семенович Лановой - лихой и мужественный Иван Варавва, образ настоящего Офицера и верного друга.

Иосиф Давыдович Кобзон - голос "17 мгновений весны". Уроженец Донецка, который любит вареники с вишней и человек, который способен, рискуя жизнью, вести переговоры об освобождении заложников.

Игорь Демарин - парень с харьковщины, выпускник киевской консерватории, который в начале 90-х, покоряя Москву, так здорово пел про "Иванну" и "Заграницу"...

«… Мы видим на улицах и площадях Украины портреты Бандеры, фашистскую свастику, слышим антироссийские призывы.

Мы просим Вас, уважаемый Виктор Федорович, во имя спасения целостности Украины и жизни миллионов украинцев, среди которых находятся наши матери, отцы, братья и сестры применить всю власть и силу, которая есть в Ваших руках, чтобы навести порядок в стране. Зачинщики всего этого беспредела должны быть немедленно арестованы и преданы суду.»

Кумиры моего детства, честные, бескомпромиссные, умные и сентиментальные это подписали... У меня всего один вопрос к каждому из них, и, как землячка, думаю, что имею право спросить: «А вы на Майдане были?» Да знаю, знаю – не были! Из белокаменной, оно, конечно, видней…

Хотела написать «уважаемые», но остановилась… Элина Авраамовна, Василий Семенович, Иосиф Давыдович, Игорь, в свое время, когда СССР распался на независимые государства, каждый из вас сделал свой выбор в сторону Москвы и вас никто не осудил – это было ваше право! А мы, выбрали Украину!

Мы были со своей страной и в горе и в радости! И именно мы хотим сделать ее свободной и независимой! Вам за Україну болить? 3 месяца стоял мирный Майдан, так почему вас,  любимых, уважаемых, народных, не было с нами в такой тяжелый для НАШЕЙ ОБЩЕЙ РОДИНЫ период?  Неужели вы, образованные, умные люди, верите в эти басни про фашизм??? «…применить всю власть и силу»… Наверное, очень сильно нужно «любить» Украину и своих земляков, чтоб призывать ДВАЖДЫ СУДИМОГО субъекта власти применить против них силу…

Конечно, никто из перечисленных кумиров моего детства никогда не прочтет этого послания, но в моем сознании на теплых, восторженных воспоминаниях о них навсегда останется табличка «НИЗЛОЖЕН»! 

И дай Бог здоровья тем любимым и знаменитым, кто вовсе не земляк мне, но близок по духу, по правде, по совести – Андрей Макаревич, Сергей Юрский, Земфира, «Ляпис Трубецкой» и многие-многие другие. Низкий вам поклон!