Серія інтерв"ю "Театр Франка. Службовий вхід"

Іскорка, що залишається у тіні

Вона змінює сонячні промені на місячне сяйво, їй під силу за одну мить посіяти на чистому небі спалахи блискавиць, затопити яскравим світлом всю сцену або зачарувати глядацьку залу  романтичними сутінками. Вона впевнено керує порами року і часом доби, запалює зорі і чаклує з тінями, висвітлює і приховує, засліплює і занурює у темряву.  Складне обладнання слухняно підкорюється цій чарівливій тендітній дівчині, схожій на веселу іскорку з теплого багаття. Саме від неї залежить у якому світлі постане перед глядачем вистава. Вона – художник по світлу – Ганна Ваховська.

фото з особистого архіву Гані

Ганнусю, де навчають твоїй спеціальності? Як ти прийшла в цю професію?

Нажаль, в Києві немає навчального закладу, де випускаються "світлячки".  Навчають акторів, звукорежисерів, гримерів... багато кого... а ось з художниками по світлу, якось не склалося. Мабуть, немає такого попиту на цю професію, але для того, щоб працювати в моїй галузі однієї фантазії замало,  тут важливими є знання математики, фізики… Кожного року  ми здаємо  екзамени з техніки безпеки тому, що працюємо з електроприладами і будь-яка помилка, може привести до небажаних наслідків, навіть до зриву вистави. Це такий ліричний вступ (посміхається)

А якщо серйозно, у мене особлива ситуація: можна сказати, що я представник династії. Мої батьки колись познайомилися саме тут, вони обоє працювали у театрі. Тато був художником по світлу, то ж я пішла його стежиною. Пізніше він керував освітлювальним цехом, і саме він мені  запропонував якийсь час попрацювати тут, але я була проти цього, не хотіла - це було не зовсім моє!

Що саме? Технічний фах, театр, робота поряд з татом?

Геть усе! Я це відчувала. Я хотіла, звісно, працювати у театрі, але за інших умов і обставин! (посміхається) З дитинства, десь з восьми років, я грала у виставах  Дитячого Музичного театру «Казка»,  і в театрі  я  бачила себе в якості молодої актриси, але… Зрештою, йшлося про тимчасову роботу. «Попрацюй хоча б один сезон (театральний), - казав батько, - а там буде видно, як складеться далі». От і склалося - закрутилося, завертілося, затягнуло, і вирватися стало дуже складно. Я побачила роботу в театрі з іншого боку: все що відбувається за кулісами, весь процес від народження вистави і до  представлення її глядачеві. Я побачила всю цю "кухню", роботу всіх працівників: акторів, звукорежисерів, освітлювачів, монтувальників, реквізиторів. І тут вималювалася така собі картинка 3D (сміється)

І скільки ти уже працюєш?

Чотирнадцять років (сміється і наче сама дивується цій цифрі) Затягнуло так затягнуло… Як кажуть: «Немає нічого постійнішого за тимчасове» Так воно і вийшло. Я настільки занурилася, що, наразі, не бачу себе в чомусь іншому. Мені подобається те, що я роблю, тому що тут не тільки світло, як таке, тут створення вистави разом з усіма. Коли режисер розповідає тобі виставу, що саме він хоче бачити, і ми разом створюємо цю картинку, цю атмосферу - це дорогого вартує, повір!

Ганю, а чи не виникає у тебе зараз бажання опинитися на сцені, в середині картинки, в промені, що направлений саме на тебе?

Думаю так,  хоча  я і тут, на своєму робочому місці, сповна отримую свої оплески, свої овації. Справді, коли закінчується вистава, дякують же не тільки акторам. Ця енергетична хвиля, вона передається і нам, тим хто залишається у тіні. Оплески наче туди, в бік сцени, але вони настільки емоційно потужні, що "купають" і нас.  В цей момент розумієш, що ти теж частинка цього! От наприклад: є у  нас вистава «Morituri te salutant». Тільки уяви: шість номінацій на нагороди – це була величезна перемога для нас усіх! Цей спектакль, він невеликий, небагато людей задіяні, але працювали ми над ним шалено! Ранком у нас репетиція, ввечері, якщо у мене немає вистави на великій сцені, ми залишалися тут (на Камернії сцені – Т.Ж.) до ночі. Кожен щось пропонував, ми разом шукали, як зробити цю виставу. Дуже багато в цій виставі моментів, які закріпилися саме тому, що ми створювали це разом. Приємно працювати в такій атмосфері, це надихає.

«Morituri te salutant» фото Анатолія Бойка

Чи бачу я себе на сцені зараз? Знаєш, якщо б режисер запропонував спробувати себе в якості актриси, я б погодилась. Чому б ні? (посміхається) Я  з трьох років в театрі, багато акторів пам'ятає, як я малечею тут бігала, і безумовно, мріяла про сцену, хотіла відчути себе принцесою. Думаю, що всі діти, які зростають за кулісами, мають бажання бути на сцені, щоб ними захоплювалися, дарували квіти… Хоча принцесою тут я почуваюся і так (сміється), тому що у нас, франківців, дуже добре, майже родинне, ставлення один до одного.

                Мені здається, я розумію про що говорила Ганя - поки ми з нею спілкувалися у мене була можливість спостерігати останні хвилини приготування до вистави -  жодної метушні, в повітрі щось напрочуд позитивне, наче у дитинстві напередодні свята, усміхнені відкриті обличчя  і щира лагідність у ставленні навіть до незнайомої людини.

                Може саме це і вабить у нашому  театрі… Я багато бувала у різних театрах, а тягне все одно сюди: робочий процес, репетиції – це дуже приємно, тим більше, коли все виходить і за це ще й нагороди виставі. Навіть коли режисер просто скаже: «Дякую, Ганнусю! Дякую за виставу!» - крила виростають,  хочеться ще більше зробити!

А першу свою виставу пам’ятаєш?

«Отелло» - божественний спектакль, я досі пам‘ятаю його від початку і до кінця! Коли я тільки прийшла сюди, я була освітлювачем 5 розряду – це така посада, де ти в основному допомагаєш. У нас на великій сцені є, так звані, «пушкарі» - люди, які спрямовують промінь світла на актора, який виходить на авансцену, от з цією "пушкою" я і працювала. Мені дуже хотілося зростати в професії, якомога більше дізнаватися і десь через рік оцю ж виставу «Отелло» я вже проводила за освітлювальним пультом, як провідний інженер, а згодом випускала вистави в якості художника по світлу.  Згодом режисери почали пропонувати співпрацю, з‘явилася довіра, а там і  взаєморозуміння. Колись Анатолій Хостікоєв  мені казав про те, що дуже звик працювати з моїм батьком, мовляв достатньо було сказати «я хочу, щоб було ВАУ!» і він все розумів без зайвих пояснень. Тож робота з Анатолієм Георгійовичем для мене була дуже відповідальним моментом  і неймовірно приємно було зрештою почути від нього:  «Анечка, гены-могущественная вещь!  Видно генами таки все  это умение и понимание передалось» 

За 14 років вже дуже багато чого було. Ми випускаємо нову виставу кожні два-три місяці, тобто дуже багато спогадів, всіх деталей і не запам‘ятаєш. Іноді буває, заглянеш у свою партитуру, де в тебе безліч вистав, гортаєш і думаєш, як швидко лине час… Багатьох вистав вже немає…

Партитура? Мені здавалося, що це виключно музичний термін.

Коли створюється вистава ти робиш ескізи, малюєш для себе декорацію, позначаєш як спрямовуєш світло, які промінчики куди потрапляють – ми  ж кожного разу наново виставляємо освітлення, кожну виставу – все з нуля. Щоб все відтворити, як на прем'єрі, малюєш собі таку підказку, а далі розписуєш виставу: всі репліки, що повинно працювати, а що ні. Всі ми люди, буває захворієш і треба зробити так, щоб завдяки твоїм записам інша людина могла провести виставу на належному художньому рівні.

Партитури Ганіних вистав

Це ж скільки часу треба, щоб все запам'ятати?

В процесі репетицій запам'ятовується дуже швидко. Коли ти робиш це щодня, ти знаєш кожен промінчик, який має свою функцію  –  тому спочатку це вимальовуєш в своїй уяві, а потім переносиш на картинку в партитурі, а далі на сцену світлом, і воно саме собою запам'ятовується, бо ти це створюєш, це твоє бачення. А буває й так, що наче все уже придумане, намальоване,  а ви з режисером  бачите, що чогось таки не вистачає і перед  самісінькою прем'єрою все кардинально змінюється практично за одну ніч – тоді важкувато це запам'ятати (сміється).

Ганю, а в якості глядача ти в театрі часто буваєш?

Ні! (сміється) В нашому театрі хіба що на прем‘єрах що випускають мої колеги. Тільки я ж розумію, що згодом працюватиму на цій виставі за пультом  і це трохи заважає сприймати виставу з глядацької точки зору. Коли ж приходжу на виставу в інший театр, то спочатку звертаю увагу на технічні речі, спостерігаю, і тільки потім вже можу зануритись у дійство. Проте, іноді все одно спрацьовують якісь моменти, коли я перемикаюся на техніку (сміється)

Що може тут, на твоєму робочому місці, вивести тебе з рівноваги протягом вистави?

Я дуже переймаюся акторами. Бувають такі моменти, коли в них щось не виходить. Ми всі живі люди, всіляко буває: перечепився, упав (не дай Боже), текст забув… Я дуже емоційна людина і у мене щоразу подих перехоплює в такі моменти, переживаю сильно. Інколи на виставі  перегорають лампи або техніка виходить з ладу – тоді адреналін зашкалює, миттєво на повну потужність вмикаються приховані ресурси організму і починаєш викручуватись, щоб глядач нічого не помітив. Хоча по різному виходить: лампи час від часу не просто згорають, а гучно вибухають. Саме так сталося одного разу на виставі «Пігмаліон». На щастя Богдан Бенюк (а він такий актор,що викрутиться в будь-якій ситуації) миттєво зреагував:«Не ходіть туди! Там стріляють!».  Яке стріляють? «Пігмаліон» - легка комедія, там навіть і близько  нічого подібного немає!" (сміється) Ось так, колеги допомагають вийти з несподіваної ситуації і це не одиничний випадок.

Робоче місце художника по світлу

Ганнусю, твій пульт поза глядацькими місцями, ти дивишся на глядача з іншого боку J Що ти бачиш?

Я бачу реакцію! Я пропускаю крізь себе всі емоції акторські, глядацькі, ще й свої власні, тобто такий цілковитий емоційний хаос (сміється). Приємно споглядати людей, які переживають разом з героями, парочки, що горнуться одне до одного під час якихось любовних сцен – все це видно! Очі, що горять в певні моменти. А цей вир емоцій коли люди стоячи аплодують, коли коментують щось одразу після вистави! Дуже приємно виходячи із зали відчути це захоплення, почути позитивні враження. Мої колеги-актори все це тільки емоційно відчувають, а я все бачу і все чую!

Але ж емоції після вистави бувають різні. Пропускаючи все через себе, як відновитися після того ж «Morituri te salutant»? Мені, як глядачу, важко було повернути рівновагу після перегляду,  а ти переживаєш  це кожного разу, на кожній виставі… Як це відпустити?

Потрібний тільки час, на мою думку… Багато хто не розуміє, чому певний час після вистави мене краще не чіпати. Я відпочиваю, я відпускаю… Ті люди, з якими я працюю, розуміють, а от моє оточення поза театром, друзі, наприклад, весь час запитують: «Що з тобою, що трапилось?» Доводиться пояснювати, що все гаразд, от тільки я півгодинки відпочину, повернуся у цей світ, і все буде як завжди. Все добре, тільки дайте мені трішки часу. Скільки б ти не працював, скільки б не бачив вистав, повз тебе це жодного разу не проходить –  завжди іде крізь тебе. Десь сильніше враження, десь менше, але завжди і воно того варте!

Безумовно!!! Ганнусю, у тебе зараз є можливість сказати щось своїм глядачам, які кожного вечора отримують задоволення від твоєї роботи. Скористаєшся нагодою? J

Приходьте до нас!!!! Насолоджуйтеся тим, що ми вам даруємо від щирого серця. І зараз, мабуть, найголовніше – миру всім і спокою. Ми намагаємося дарувати любов всім вам, приймайте і бережіть це. Остання фраза сьогоднішньої вистави(«Момент кохання» - Т.Ж.), яку говорить  Євген Нищук – «тільки любов виправдовує наше перебування на землі». Я думаю, що саме заради любові існує багато чого на цьому світі. Тож головне любити, бути в мирі, в спокої, в гармонії. Обов'язково приходьте до нас, а ми намагатимемося дарувати вам ще більше тепла і добра!

Хвилинка до початку вистави. Остання перевірка готовності: «Світло готове»,  - шепоче Ганя у переговорний пристрій.  «Починаємо. З Богом!», - чується у відповідь і замість веселої сором'язливої дівчини поряд зі мною вже сидить досвідчений майстер своєї справи. Жвавість і жартівливий настрій змінює спокійна зосередженість і впевнена грація хижої кішки в будь-яку секунду готової до несподіваного руху в полі свого зору.

«Той, хто створює світло має залишатися у тіні», - кажуть майстри з освітлення. До знайомства з Ганнусею я, певне як і більшість глядачів, не замислювалась особливо над тим як саме з'являється і згасає театральне світло і, дарма що інженер за освітою, не усвідомлювала  яка кропітка праця стоїть за такими доречними в контексті сценічного дійства світловими ефектами. Але тепер, після цієї розмови, я точно знатиму, що коли завершується вистава, там, у казкових сутінках, позаду глядачів, вдячно приймає оплески публіки справжня добра чаклунка, Ганя Ваховська - привітне  сонечко, що створює погоду на першій сцені України.

фото з особистого архіву Гані

Серія інтерв"ю "Театр Франка. Службовий вхід"

"Світлячок", що тримає небо

         Цю світлину Україна побачила 21 лютого 2014 року, коли зображеного на ній усміхненого хлопчини з добрими блакитними очима  вже не було на цьому світі. Йому було лише 34 роки, попереду було ціле життя, здійснення мрій, створення родини  і здобутки у улюбленій професії. Не судилося… Майбуття виявилося геть іншим: славетним, але безжальним. Андрій Мовчан – яскрава зірочка, що сліпуче спалахнула на революційному Майдані і назавжди залишилася краплинкою світла серед своїх побратимів, героїв Небесної Сотні.

Світло було його покликанням, його професією, його захопленням. Світло було його сутністю, тож і спогади, що він залишив по собі, це віддзеркалення тих яскравих промінчиків, якими він щедро ділився з людьми. Напередодні трагічної річниці про Андрія Мовчана згадують його колеги, працівники театру: 
зав. художньо-постановочною частиною Микола Диченко, 
начальник електроосвітлювального цеху Валерій Галанкін,
інженер 1 категорії (майстер з освітлення) Ганна Ваховська.

Ганна: Андрій запам'ятався дуже світлою людиною: безмежно добрі блакитні очі, працьовитий і дуже наполегливий. В роботі йому все було цікаво - раніше він був машиністом, працював на залізниці, а в театрі починав електриком на проспекті Науки.  Так склалося що ні глядачі, ні, навіть деякі люди, що працюють у нашому театрі, не знають що таке «проспект Науки», а там насправді, такий собі, кусочок нашого театру живе.

Микола: На проспекті Науки, 52, розташовані наші виробничі майстерні . Там виготовляються і зберігаються декорації  для вистав, там же ж знаходяться  склади костюмів. Так би мовити, база театру.  Саме там я з Андрієм і познайомився. Це була людина безумовного, невичерпного позитиву! Аня вірно сказала - дуже світла людина! Дуже приємно завжди було з ним спілкуватися і це попри те,  що на особисті теми ми не розмовляли,  обговорювали суто виробничі питання. Але, знаєте,  з ним навіть вітатися було дуже приємно – він завжди усім посміхався.

Ганна (перебиває і з захватом продовжує): а ще, коли вітався, обов’язково  дивився у вічі!

Микола: Він абсолютно безвідмовно допомагав у виробництві декорацій і станки налагоджував в частині електрообладнання, просто фізично допомагав столярам, слюсарям – ніколи нікому не відмовляв. Цим також дуже мені запам’ятався. Ніхто його особливо про це не просив, Андрій сам, за власною ініціативою, завжди долучався. З хорошою, розумною ініціативою. Цей хлопчина не бачив себе просто електриком, йому хотілося нести світло, займатися чимось творчим… Він, власне, з тих людей, на яких все і тримається. Ініціативним був в хорошому сенсі

Валерій: Десь за півроку до того, як він прийшов до нас сюди працювати (я тоді ще не був з ним знайомий), йду коридором , спиняє мене: «можна вас запитати? Я хотів би працювати у вас». – «Давай, - кажу, - допрацюй сезон там (на пр.Науки – Т.Ж.), і перед новим сезоном приходь» . Він все переживав, щоб я не передумав (посміхається).

Ганна:  ми почали працювати з ним разом коли  відкрилася камерна сцена і його  закріпили там, як освітлювача. Як тільки стартували початкові репетиції, у Андрія починали народжуватися пропозиції, ідеї, які він одразу ж намагався обговорити з режисерами. Я йому кажу, мовляв,  ще рано, ще немає світлових репетицій, але він весь час хотів випередити події.  Його настільки приваблював цей процес: він пропонував,  втілював,  прагнув розвиватися в цьому. Його весь час тягнуло щось робити. Як треба було полагодити щось  або допомогти у чомусь від нього тільки й чули:  «Та, без проблем!» і одразу ж робив, докладаючи максимум зусиль і творчих, і фізичних. Він був скрізь…

Валерій: Є такі неспокійні люди: він прийде і йому не сидиться (посміхається) Він весь час справу собі шукає. Знайшов – все, почав нею займатися і все варіанти шукає: якщо так, а якщо так, щоб зробити досконало, бездоганно.

Ганна: Приходив раніше, йшов пізніше

Микола: Пропадав в театрі, дуже йому подобалася ця атмосфера

Валерій: Буває ранком прийшов і іде собі на ту камерку. Нема, нема, думаю, де ж людина? Заснув він там чи що? Який заснув!!!! Там кипить робота, він вправляється з обладнанням, виставляє, пробує. Думаю, гаразд, не заважатиму. Я зайшов тихесенько і вийшов, щоб він мене не бачив.

Микола: От в цей час, наприклад (розмова відбувалася близько 19-ї години – Т.Ж.), вільна камерна сцена і,повз свою поточну роботу, Андрій зараз  би там сидів, виставляв би освітлення, підвіски б робив, комутації. Ніколи його не треба було шпиняти, ніколи. Йому  один раз достатньо було сказати «треба» і цього було достатньо. Сповнений невичерпного ентузіазму. Один лишень фестиваль чого вартий ! Фестиваль «Марія» у нас проходить кілька років поспіль. По дві-три вистави в день, різні колективи, різні мови, люди приїздять з-за кордону і, щоб порозумітися, там ледве не на мигах доводиться спілкуватися. Андрій підхоплював все миттєво  і завжди йшов на зустріч.  Жодного разу не було такого, щоб він сказав «це не можливо» або «так не можна». Що необхідно – він завжди з відкритою душею. Він дуже вболівав за свою професію.

Валерій: Як Андрій до фестивалю долучився – це окрема історія. Раніше в фестивалі брав участь інший співробітник, проте  він як раз  захворів.  Андрій працював уже на Камерній сцені, але досвіду у нього ще було небагато, хоча я бачив в ньому завзятість і велике бажання. От я і вирішив доручити фестиваль саме йому. Організатор наш,  Лариса Миколаївна (Кадирова – Т.Ж.), дуже недовірливо поставилася спочатку до такої перспективи: звикла вона до іншої людини, а Андрія тоді ще зовсім  не знала, а я був певен, що у нього все вийде! І він не підвів! Протягом фестивалю я кілька разів підходив до Лариси Миколаївни, мовляв, що скажете? На щастя, вона залишилася задоволена роботою Андрія, а він сам від тієї пори відчув у собі сили, відчув,  що може самостійно впоратися з складною ситуацією. Це було для нього важливим поштовхом. В якійсь момент його просто трішки підштовхнути варто було, підтримати, повірити в нього.

Микола: він дуже боявся припуститися помилки, засмутити боявся тих, хто йому довіряє.

Ганна: Він викладався на 100%. Приїздить, наприклад, на фестиваль новий якийсь колектив з Чехії, чи з Польщі – людина не знає мови, але в кожному разі намагається договоритися – на мигах, на жестах – домовитись і допомогти. Мало того, я так  розумію, що саме це його спонукало до подальшого розвитку: він пішов на курси англійської мови, почав навчатися. Залишилось дуже багато книжок його, записів саме з англійської мови. Тобто він намагався не тільки в роботі розвиватися.

Валерій: конспекти у нього з’явилися, вчив весь час… Буває ідеш до дому, дивишся, а він ще сидить. Запитуєш, мовляв, Андрій, чого сидиш? А він: «я ще трішки»… Не  з тих він був, хто відпрацював і п’ятами накиває.

Ганна: Дуже різноплановий був, йому все було цікаво. Книги ми у нього знайшли… «Кобзаря»… Пам’ятаю подумала, невже він насправді це читає? Дуже багато книжок: історія України, англійська мова, «Кобзар», ще дуже багато всього.

Валерій: У Андрія була дуже чітка громадянська позиція. Не показова.  От я, наприклад , не знав що  коли заснувався «Демократичний альянс» , він пішов туди. Він нікому нічого не сказав і ми дізналися про це набагато пізніше. Я певен, якщо він себе тут, в театрі, так віддавав роботі, то і там також. Він же ж на Майдан ходив, здається, з наступного дня після побиття студентів – нікому нічого не казав. Кожен день там був, шукав кому чим допомогти…

Микола: 20 лютого у нас в театрі знімання мало відбутися, але його скасували, на жаль, і сталася отака річ. Сьогодні, мимоволі, думка така виникає, що краще б те знімання відбулося… Може це щось би змінило на краще…

Ганна: напередодні, якраз, вистави відмінили. Ми всі вийшли звідси, з театру, і натовпом пішли  вниз – все ж перекрите було. Спустилися на Хрещатик і Андрій пішов допомагати на Майдан. Хлопці наші, актори, кажуть що бачили його, коли будинок профспілок палав – він допомагав там чим міг, а на ранок дізналися, що його вже немає… Якби ж не відмінили виставу, може б воно якось інакше склалося… Ми втратили не просто людину, що працювала поряд… Він був нам братом…

Микола: Театр – це велика родина і в середині колективу ми завжди прагнемо теплого родинного спілкування. Єдине, що ця родина гіпервелика і можна когось, наприклад,  не знати на ім’я але такі люди, як Андрій - комунікабельні, зацікавлені, небайдужі – вони завжди помітні.

Ганна: В творчому процесі  підхід особливий до кожної людини. Це, дійсно, родина! Особливо цех – ці люди дуже згуртовані повинні бути, розуміти одне одного з півслова. Ось вам приклад: якось ми з Андрієм  їздили на гастролі, в Херсоні відбувався фестиваль. Ми поїхали з ним удвох. Дуже складна була вистава, і я  Андрію розповіла практично на пальцях що треба зробити. «Все, я зрозумів! Все буде ідеально», - і відпрацював просто як годинник! Я сиділа за пультом, вела виставу, а він мені допомагав на приборі, «пушка»  називається (такий собі спрямований світловий промінь). Андрій зробив для цієї вистави цілу додаткову  інженерну споруду: якась коробка, на ній ще одна, потім ще, на ній штатив, на штативі стоїть власне прибор, який до речі дуже важкий. Уявіть, стоїть на цій споруді Андрій, коли повз нього хтось проходить, вся конструкція починає хитатися під ним, а в нього завдання, щоб, не дай Боже, цей промінь не хитнувся в інший бік.  Я бачу, що у нього руки трусяться, таке навантаження нереальне! От так він і відпрацював 2.5 години. Намагався не підвести ні колектив, ні мене, бо я покладалася на нього.

Коли з людиною працюєш так близько, вона,  звісно, стає для тебе дуже рідною, частинкою твоєї родини… І досі дуже важко повірити… Що тут скажеш… Тут просто треба помовчати і душею відчути, що він все ж таки поряд. Дух його тут, у театрі, але життя триває… Цей механізм не зупиняється, продовжується робота… Не вистачає його… Починаєш навчати нових людей, згадуєш Андрія і гостро розумієш, що треба цінувати кожен момент життя!

Коли людина йде, залишаються спогади про неї, залишаються її речі… Андрій подарував мені на день народження чашечку, вона стоїть у мене в серванті. Він любив все українське , дуже національний був, і от у мене стоїть ця філіжаночка для кави – я жодного разу з неї не пила – просто як його подарунок…

                Вірю, що Андрій  чує все, що ми говорили про нього! Я неодноразово пригадувала ситуацію: у нас на камерній сцені під стелею висять софіти, я залізла на драбинку, а Андрій стоїть внизу і мене страхує. Я направляю світло зверху, аж тут надходить режисер й шуткує: «Дівчина, що тримає небо». Якраз зірки працювали. Я стою наверху, синє світло розливається, позаду зірки і оця фраза: «дівчина, що тримає небо»… Андрій так це запам’ятав… Потім, весь час, коли ми зустрічалися,  так мене і називав – дівчина, що тримає небо… І от коли сталася та трагедія, я знаю, що небо над нами тримав він, Андрій…Охороняв нас усіх. Дуже багато хотілось б сказати просто дивлячись йому у вічі. На жаль, ми не встигаємо зазвичай цього робити і тому, як порада всім нам – цінувати тих людей, що нас оточують, говорити їм приємні речі і щоразу дякувати за кожен момент, який ми проводимо разом. І зараз я дякую, кожному з вас за те, що ми з вами тут сьогодні зібралися!

                Я теж щиро дякую своїм співрозмовникам за чудову розмову, дружню атмосферу і душевні, теплі спогади. Здавалося б, ми говорили, про людину, якої вже немає, проте, я зловила себе на думці, що протягом усієї розмови,  попри сум і болючий смуток, ми посміхалися і пригадували тільки позитивні й життєрадісні моменти. Та й чи могло б бути інакше, коли йдеться  про справжнього Воїна Світла?

               Вічна пам"ять...

Серія інтерв"ю "Театр Франка. Службовий вхід"

Королева театральних квитків або моя добра чарівниця :)

Я давно мріяла про це інтерв'ю. Як на мене,  дуже не справедливим є те, що зазвичай слово «театр» для багатьох людей містить в собі тільки впізнаванні обличчя, відомі прізвища і назви популярних вистав. Театр – це великий живий організм і мені дуже кортить, щоб про нього розповіли люди, без яких він просто не зможе існувати, навіть за наявності прекрасних акторів і талановитих режисерів. Люди, які живуть театром, які непомітно для глядача створюють атмосферу, умови, технічні деталі і блискучу ауру першої сцени країни.

Цю жінку не можливо не помітити: тендітна, яскрава, привітна, неймовірно позитивна і страшенно закохана у свою роботу!  Вона – мій добрий янгол у театрі Франка, завжди усміхнена  чарівниця, яка могла б стати розкішною театральною примою, але знайшла своє покликання  у геть інших стосунках з глядачем. 17 років дарує гарний настрій вибагливій київській публіці Людмила Павлівна Пенязь, королева театральних квитків :)

фото Валерії Ландар

Людмило Павлівно, 17 років – це ціла історія, а як вона починалася? Як театр Франка з'явився у Вашому житті?

-          Колись я мріяла вступити до інституту Карпенка-Карого, але батько мені не дозволив (посміхається). Та незважаючи на це, якось так у житті сталося, що театр мене все одно знайшов.  Років, мабуть, зо три я заходила у це фойє і мені не вірилося, що я ось тут працюю. Буває так в житті людини, що бажання здійснюється, що правда дещо в іншій якості. Так, я не актриса, а людина, яка займається продажем театральних квитків. Тобто я працюю в тому цеху, який, на чолі з Іваном Миколайовичем Ожеваном, забезпечує глядача театрові  Франка. Ми, саме ті люди, які роблять цей театр живим, тому що які б не були актори, які б не були вистави, якщо не буде глядача - театр буде просто мертвий. Театр живе для глядача!

А яку виставу франківців Ви самі вперше подивилися, як глядач?

-          Оооо!!! (замріяно посміхається) Це було дуже давно – ми з чоловіком щойно повернулися із Німеччини, де він проходив військову службу, я саме працювала в райкомі комсомолу Мінського району, і от тоді я вперше попала на виставу у театр Франка. У театрі в той час була така собі Берта Яківна, уповноважена з продажу квитків, ми зустрілися з нею у Палаці піонерів, який був тісно пов'язаний з моїм райкомом. Ажіотаж навколо квиточків був чималий, от я й собі взяла в перший ряд. 12 ложа бенуар. Вистава тоді була «Вечір» з Наталією Лотоцькою і Олексієм Пєтуховим. І от з того почалася моя дружба з театром Франка. 

А виставою «Майстер і Маргарита» почалося знайомство з театром для моєї донечки, їй було тоді 12 років. Тож до сьогодні мої діти, що і де їм не пропонуєш, все одно знову і знову йдуть саме у театр Франка і дивляться свої улюблені вистави саме на цій сцені.

Тобто для Вашої родини захоплення театром Франка практично спадкове, генетичне?:)

-          Мабуть і генетичне справді :) От що цікаво: моя дочка також свого часу хотіла бути актрисою, проте теж вибрала інший професійний шлях, а от онука, нарешті, втілює в життя мрію цілих трьох поколінь! :) Незважаючи на те, що ми у родині прочили їй Могилянку (у неї чудове знання мов), вона зробила власний вибір – університет Капенка-Карого, і зараз вже навчається на третьому курсі у Олега Шаварського.

Дай Боже їй щасливої акторської долі :) Людмило Павлівно, а що найцікавіше у Вашій роботі?

-          Звичайно ж люди! Я ж працюю з глядачем. А глядач у нас особливий! Він, по-перше, дуже відданий: йому можуть запропонувати білети, скажімо, до російської драми, але він не піде на чужу територію (посміхається), тобто це глядач, саме театру Франка. По-друге, наш глядач мислячий, спостережливий, уважний. Дуже тонкий глядач, він все розуміє!  Багато можна ще говорити, цього все одно не вистачить, щоб розказати який він! Я ж це 17 років спостерігаю!

Глядач змінився за ці роки?

-          Років, здається, шість тому, отримавши результати  маркетингового дослідження, ми ахнули! Виявляється, у нас дуже молодий глядач, йому до 40 років! Наш театр люблять всі, але останнім часом приходить дуже багато молодих людей. Я б сказала, що зараз середній вік 30-33 роки. За роки моєї роботи в театрі вже ціле покоління глядачів виросло! Дітки приходили класу з сьомого… Від тих пір вони вже отримали освіту, створили свої родини, попрацювали керівниками на різних підприємствах, а все одно щоразу приходять до нашого театру. Вже їм за тридцять, уже вони своїх діток ведуть у наш театр – це дуже приємно! Цікава така тенденція – наш глядач молодшає, а це означає, що ми цікаві, потрібні і сучасні.

Як раз про сучасність я хотіла Вас запитати: останні події, що відбулися у суспільстві, вони якось на театр вплинули на Вашу думку?

-          Знаєш, навіть у той час, коли так страшно все було, люди все рівно йшли до театру… Коли пролунали постріли на Майдані, ішов «Кін ІV». Люди телефонували з питанням чи буде вистава і, попри ризик для життя, приходили на спектакль. Тільки уяви: не зважаючи на всі ці катаклізми, на те, що театр був в самому осередку подій, у будівлю ніхто камінчика не кинув! І що саме цікаве – оці урни наші з квітами спочатку відкотили (барикади робили), але пізніше притягнули їх назад, віддали театру. Якось воно нас обійшло - напевне Бог береже, от як наче янгол крилами закрив. У нас же ж тут, ти знаєш, джерело під театром б'є, як благословення Боже. На сцені вистава, а під сценою водичка жива біжить! 

Підсилює магію театрального дійства :) Людмило Павлівно, а яка Ваша улюблена вистава?

-          Ой, ну що я тобі скажу?! (сміється)

Скажете, що питання провокаційне? :)

-          Авжеж!  Звичайно найулюбленіша «Тев'є Тевель»! Я дуже вдячна долі за те, що вона мене звела з Богданом Сильвестровичем Ступкою. Це була моя найулюбленіша вистава! А ще «Енеїда». Хоча загалом, вони всі у мене любимі,  у нас немає поганих вистав! Вони всі хороші!  Я завжди кажу глядачам, щоб отримати задоволення від театру треба спершу до себе прислухатись:  давайте подивимось, який у Вас настрій, чого саме Ви хочете? У нас є драми, є трагікомедії, комедії, гротескні вистави. У нас є дуже цікаві постановки. Але кожен повинен сам зрозуміти чого він хоче, чого очікує, коли йде у театр, і тоді вистава сподобається неодмінно! Тим більше, що крім основної  у нас є ще камерна сцена, а це в принципі особливе щось! Я взагалі б сказала, що театр Франка це театр для вишуканого глядача, закоханого у театр і у наших акторів!

Ну тоді саме  про акторів і буде моє наступне питання: зізнавайтеся, у Вас є любимчики? :)

-          Ха! (Хитро посміхається) Звичайно є! Богдан Михайлович Бенюк, Альоша Богданович, Анатолій Георгійович Хостікоєв, Толік Гнатюк, Наташа Сумська, красунечка Смородінка, Лесь Михайлович Задніпровський, а Женечка Шах, а Коляда!!! Про нього взагалі окремо с кажу: я от дивлюся «Кайдашеву сім'ю», от він – справжній Кайдаш! Мені здається, що якщо Нечуя-Левицького з заплющеними очима слухати,  то вимальовується самісінько отакий образ. Багато хто Панчука в цій ролі дуже полюбляє: Наташа Сумська мені каже, мовляв, Панчук, такий тонкий і все інше, а от для мене – Коляда! Так що улюблені всі! А молодь? Молодь яка у нас хороша, талановита! І головне, що вони традиції  нашого театру підтримують, поважають і цінують нашого глядача!

фото з особистої сторінки Івана Миколайовича Ожевана

Ви так багато теплих слів сказали на адресу глядачів театру! Яким буде Ваше побажання для читачів нашої глядацької сторіночки?

-          Любити театр! Любити так, як його любимо ми, франківці, як його любить Кін у Горіна! Любити і приходити в театр не зважаючи ні на що!

Тепло, щирість, любов до людей і відданість справі свого життя, мабуть це і є невід'ємні складові унікальної атмосфери театру Франка. Атмосфери, яку створює кожен, хто щовечора дарує своєму особливому глядачеві  велике диво справжнього мистецтва. Сподіваюся, що у мене буде можливість побачити театр Франка очима представників найрізноманітніших театральних професій, а сьогодні я щиро дякую моїй добрій чарівниці, Людмилі Павлівні, за душевну розмову і дивовижну можливість  торкнутися рукою заповітного джерела під найкращою в світі франківською сценою!

«Щоденники Майдану»…

 «Здравствуйте! Как вас зовут? Скажите, пожалуйста, Вы были на Майдане? Что значит Майдан лично для Вас?» - спектакль еще не начался, а хроники Майдана уже всколыхнули память зрителей…  Вокруг ни одного случайного человека:  у каждого в этом зале есть свой собственный дневник событий годичной давности.

 «Щоденники Майдану»… Здесь нет костюмов и декораций, нет актеров и зрителей, нет спектакля в классическом понимании этого слова. В этот вечер в театре Франка есть гораздо большее: единомышленники, прошедшие через страх, через сомнения, через боль и кровь. Бойцы и волонтеры Майдана, непосредственные участники тех ужасных и героических событий, которые уже вошли в мировую историю, как Революция Достоинства.

Два часа на то, чтобы вспомнить все: с самого начала, с самого первого дня, с того момента, когда еще никто не собирался становиться героем и все еще были живы.  Два часа звенящей трепетной тишины, которую страшно нарушить не то что шорохом - дыханием.  Два часа, чтобы по откровениям и исповедям, восстановить события и даты эволюции нации.

Именно по исповедям! По очень разным искренним рассказам на двух языках. Рассказам противоречивым, неожиданным, сбивчивым, шокирующим и провокационным. Какие-то из них очень откликались, и были созвучны моим собственным мыслям, какие-то вступали в отчаянный диссонанс с моим восприятием, но я точно знаю, что это тоже история Майдана, честная история.

Святая правда в том, что изначально, в прошлом декабре, у каждого из миллионов был свой мотив прийти на Майдан: избитые студенты,  несостоявшаяся евроинтергация, любопытство, за компанию, случайность, но там, в сердце Киева, это уже не имело никакого значения! Там каким-то волшебным образом просыпалась наша национальная идентичность, там, каждый час, под звуки тысячеголосого гимна, рождалось и крепло осознание того, что мы – УКРАИНЦЫ! Не просто славяне, не хохлы с комплексом «меншовартості», не европейцы (не знаю, к сожалению или к счастью), а именно украинцы! Не даром ведь первые звуки гимна на Майдане ли, в театре или в метро, заставляют нас, не задумываясь, подняться, приложить руку к сердцу и, в голос или про себя, подхватить гордое «Ще не вмерла України ні слава, ні воля!» , а вот «Ода к радости» … Не подхватилась она залом, не пробрала. Чужая она, что ли…

"Щоденники" - это честно, это о нас, о том, как мы менялись на глазах всего мира, под прицелами телекамер и снайперов. О том, насколько другими мы стали за этот год, сколько поняли, осознали и выстрадали, сколькому научились и какой ценой досталась эта наука. Тогда, в самом начале, в декабре 2013, мы строили самые разные прогнозы развития событий,  и никто, даже в самом пессимистическом варианте, не мог себе представить, как беспощадно и страшно все будет на самом деле. «Щоденники» - это о страхе, который мы преодолели. Это о почти забытом за прошедший год ощущении крылатой надежды, которое, не смотря на боль и кровь, родилось там, под стелой Независимости. Это об особенных отношениях между совсем незнакомыми людьми.

«От каждого по способностям, каждому по потребностям»… Неожиданное для меня наблюдение одного из героев, но, каким бы спорным оно не было, на Майдане было именно так! Каждый, осознанно из бессознательно – не важно - жил именно по этому принципу. Коммунизм ли это был? Не хочется мне это слово применять к Майдану, но так было, я это очень хорошо помню.

«Щоденники Майдану» - это не спектакль по сути… Это море тишины и волны памяти, которые накатывают на тебя с каждым произнесенным словом.

Была ли я на Майдане?  Да.

Что делала?  Сначала ходила на Вече, потом помогала материально и продуктами питания,  а в самый страшный период, в феврале, искала в парализованном городе необходимые для раненых медикаменты и хирургические инструменты.

Что для меня Майдан? Точка невозврата. После него мы, украинцы, больше никогда не будем терпеливой безмолвной биомассой, мы не забудем и не простим.

Смогла бы я ответить насилием на насилие, ударить в ответ? Тогда – не знаю, сейчас – однозначно да!

Что могло бы заставить меня снова прийти на Майдан? Наверное, это самый сложный вопрос… Ответа на него я пока не могу сформулировать четко, но я серьезно задумалась над этим благодаря Наталье Ворожбит, Андрею Маю, Татьяне Михиной, Вере Мазур, Анастасии Добрыниной, Александру Печерице, Дмитрию Чернову, Александру Форманчуку и блистательной Ларисе Кадыровой. 

Дивовижно - якою неймовірно маленькою і затишною ця велична зала видається, якщо дивитися на неї зі сцени, з того, іншого, боку завіси, що зазвичай є недоступним для публіки. Як невимовно близько, виявляється, глядач знаходиться від священнодійства, що твориться у театральному серці...

Збулася ще одна моя дитяча мрія! Кілька шалених миттєвостей на сцені улюбленого театру, в декораціях улюбленої вистави за лічені хвилини до того, як підніметься завіса і глядацьку залу охопить казкова магічна таїна...

Затамований подих, вологі долоньки, які все ще відчувають прохолодний дотик води франківського джерельця, і приголомшливий гуркіт власного серця - отака вона мить здійснення бажання!

100 билетов в сказку

Я очень рано начала приобщать своих детей к театру: у дочки уже в четыре года была любимая постановка, а сыну, по-моему, еще не было и трех, когда он посмотрел свой первый спектакль. «Пеппи Длинныйчулок», «Русалочка», «Щелкунчик» и многие-многие другие замечательные, добрые живые сказки дарили взрослым и детям массу позитива, они легко рассказывали о верной дружбе, интересных приключениях и о том, что добро всегда побеждает зло…

Я не успела толком понять, когда выросли мои дети. Сегодня у них тоже есть любимые спектакли, многие из которых мы смотрели по несколько раз, но это уже совсем другие и очень взрослые истории: «Кин IV», «Опасные связи», «Дон Жуан», «Morituri te salutant». Добро в них далеко не всегда побеждает, дружба принимает причудливые очертания, любовь становится разменной монетой, герои очень смахивают на злодеев и наоборот, а вместо позитива – ком в горле и длительная рефлексия…

Как-то забылись сказки, если честно… Где-то в детстве остались прекрасные принцессы и добрые феи, говорящие звери и забавные волшебные существа вроде гномов и эльфов. В детстве моем и моих детей… В детстве, которое совершенно неожиданно напомнило о себе!

«Ой!» - только и смогла подумать я, когда у меня в руках оказалось настоящее сокровище – 100 билетов на «Бременских музыкантов». Для маленьких беженцев с востока театр Франка организовал благотворительный спектакль, и мы с дочкой готовились сопровождать в гости к сказке группу подшефных малышей из Коцюбинского. 

Во-первых, я никогда в жизни не держала в руках такого количества театральных билетов – это нереально завораживает!

Во-вторых, для многих малышей, это был первый в жизни спектакль, и нам с Саней страшно хотелось, чтобы наш любимый театр произвел на маленьких зрителей самое яркое впечатление.

В-третьих, я не очень представляла себе знакомых по серьезным драматическим ролям актеров, в образах Осла, Петуха, Собачки и прочей сказочной живности. Если честно, боялась разочароваться (искренне каюсь!) и еще, боялась, что спектакль оставит равнодушной мою маленькую двадцатилетнюю девочку (мамы, они всегда мамы :))

Но все опасения оказались напрасными: билетный скарб в мгновение ока разлетелся по детским ладошкам, восхищенные глазенки любопытно уставились на сцену, и сказочная театральная кутерьма в один миг закружила притихший зрительный зал. А мне, под звуки знакомых мелодий Геннадия Гладкова, вспомнилась старая магнитола и две любимые, затертые до дыр, виниловые пластинки :)

Украиноязычный текст любимых детских песенок приковывал внимание, и старая сказка наполнялась новыми красками, а любимые актеры в образах персонажей братьев Гримм просто произвели фурор: шустрый Пес, пластичный Кот, обалденный Осел, совершенно роскошный Петух, забавный Глупый Король, очаровательный лоботряс - Сыщик, без сомнения прекрасная Принцесса и, абсолютно казацкого вида, Трубадур! Они от души дурачились и балагурили на сцене, изящно дополняя классику ненавязчивыми мотивами «Битвы престолов» и легким намеком на творчество пана Подерев’янського :)

Саня, на руках у которой сидела маленькая Машка, беженка из Луганска, то и дело прыскала со смеху и тихонько подпевала ариям Трубадура и его верных друзей о том, что «ничего на свете лучше нету», чем на два часа окунуться в светлые детские воспоминания!

Огромное спасибо театру Франка за замечательный спектакль, за безумно довольных малышей-беженцев, за возможность на минутку вернуться в детство!

 

Рисунки для передовой... За время проведения акции «Малюки-воякам» мы уже сбились со счета сколько их было собрано и отправлено на восток в разные батальоны. Мы, волонтеры, каждый раз с трепетом пересматриваем фотографии бойцов, которые с удовольствием позируют с детскими рисунками, и часто с легкостью вспоминаем маленького художника, который создал именно этот шедевр. Здорово понимать, что люди, для которых старались малыши, ценят и берегут их работы, а значит, мы не зря носимся по городу с флипчартом, складным столиком, магнитофоном и горой канцелярии. А вчерашний день не просто добавил нам энтузиазма, он просто окрылил волонтерскую команду «Малюков»!

Рисунки наших малышей в руках бойцов батальона "Айдар"

На одной из акций маленькая Маргаритка, доченька нашей Алеси, оставила на рисунке вместе с подписью и теплыми пожеланиями свой номер телефона и вчера на этот номер поступил звонок от бойцов, которые получили рисунок Марго!!! Из разнесенного бомбежками города Счастье ребята, оторванные войной от родного дома и собственных детей, звонили незнакомой маленькой девочке, чтобы сказать спасибо за нарисованное на картинке мирное небо и ее искреннюю веру в то, что они победят и обязательно вернутся живыми!

Маргаритка и один из ее рисунков

И пусть враги называют наших ребят киборгами, Марго теперь точно знает, что они добрые, сильные и смелые люди, которые даже в самых суровых условиях находят время и добрые слова для тех, кто поддерживает их. И не важно в чем выражается эта поддержка: рисунок или финансы, обмундирование или искренняя молитва – для наших защитников это важно, а значит впереди еще много работы и очередные «Малюки-воякам»