Голос ошалелого горя

Этот день я помню очень хорошо. Это была самая обычная смена в колл-центре. Обычные звонки, привычные клиенты, стандартные вопросы и вдруг прорвался он, мужчина, который в панике кричал в трубку: «Девушка, что со связью у вас? Что с линиями??? Пожалуйста, проверьте!!!! Срочно!!! Или помогите мне дозвониться, я вас умоляю, у меня там семья!»

Паникеры и скандалисты звонили нам часто, так что «пронять» эксперта СС,  было очень непросто, но этому человеку я поверила сразу и безоговорочно. Больше того, его паника передалась мне мгновенно, хотя я категорически не понимала почему. 

Стряхнула наваждение, собралась (благо, тоже не впервой):«Обязательно все проверим, скажите, пожалуйста, куда именно Вы пытаетесь дозвониться?» - «В Америку, девушка!!!! В Америку!!!! В Нью-Йорк!!! Там моя семья! Дозвониться невозможно!!! Умоляю, помогите мне!!!». Что было причиной такой аффектации я не знала, но мандраж от собеседника почти осязаемо сочился через наушник гарнитуры и накрывал меня липким одеялом тревоги.  Я видела ленту дозвонов, и правильность набора не вызывала сомнений. «Не волнуйтесь, пожалуйста, мы обязательно разберемся в  ситуации. Что Вы слышите при наборе номера?», - «Ничего не слышу, НИЧЕГО, сделайте что-нибудь!!! Девушка, милая, если Вы можете, позвоните сами, я Вас очень прошу, дозвонитесь им, просто скажите мне, что они живы!!! Я умоляю Вас!!!! Позвоните им!!! СКАЖИТЕ, ЧТО ОНИ ЖИВЫ!!!!! »

«Кажется, накрылся «+1» -  у меня вторая жалоба», - сказал Сашка, который работал за соседним Meridian

«У меня тоже конфликтный по Америке», - слышно с другой стороны,

«И у меня уже второй… Ребята, абонент говорит, что там теракт… Кто-то знает, что происходит?», - Викин голос откуда-то из-за спины.

«Проблема с дозвоном на «+1», сейчас будет сообщение на «Форуме», вопрос решается», - старший смены.

«Ребята, это  пи…ц!!! Теракт… Самолеты врезались в Торговый центр», - кто-то, кто первым влез в и-нет

«Позвоните им, умоляю вас!!!!», - мужчина уже плакал навзрыд…

11 сентября 2001 года… Волна холодного ужаса и ощущение абсолютного бессилия…

В тот день в Нью-Йорк звонил весь мир. Невероятное количество звонков, практически обвалило связь. Чтобы дозвониться нужно было часами с маниакальным упорством набирать заветный номер, который начинался с заколдованного «+1» и надеяться только на чудо.

Сейчас мне кажется, что в ту смену не было других звонков, хотя, конечно, наверное, пробивались обычные житейские вопросы. Это был мой самый страшный рабочий день: нас умоляли восстановить связь, нас проклинали, у нас искали хоть какой-то помощи обезумевшие от неизвестности родственники и друзья нью-йоркских абонентов… Мы, как могли, старались поддержать, подбодрить, обнадежить… Получалось это плохо, вернее не получалось вовсе, но мы говорили искренне, от всего сердца. Думаю, каждый хотя бы на одну, невероятно страшную секунду, представил себя тем самым человеком, голос которого срываясь звучал в трубке.

Новостные ленты и кадры ужасной хроники были уже потом, когда закончилась моя 12-часовая рабочая смена, может быть поэтому дата 11 сентября и слово «теракт» для меня это не образ, это голос. Голос ошалелого горя, бесконечного отчаяния и надежды, тлеющей в глубине безысходности. Голос того мужчины… «СКАЖИТЕ, ЧТО ОНИ ЖИВЫ!!!!!»

14 лет…Светлая память...

 Я очень давно не видела ее, ту, с которой связана корнями и пуповиной. Ту, которая всегда первой встречала меня, когда приезжала на свою малую родину. Ту, которая всегда ждет меня  у самой дороги, и чувствует все, что со мной происходит и, временами, принимает удар на себя.

Мы с ними родились в один солнечный весенний  день неподалеку от Каменца-Подольского. Я и они, елочки-двойняшки, по обе стороны дороги у въезда в мое родное село. С пеленок я знала, что эти зеленые красавицы, в каком-то смысле, мои сестрички – благословляя свою первую внучку, счастливый дедушка посадил их в мою честь:  чтобы они росли вместе со мной,  встречали и провожали меня, чтоб всегда напоминали мне откуда я родом. «Колись, коли мене вже не буде, - казав дідо, – приїдеш у село, побачиш ці ялинки, і згадаєш про мене».  Так и вышло… Дедушки нету уже больше тридцати лет.

И одной из елочек уже тоже нету… В тот год меня, девчонку-подростка, накрыл в поле пчелиный рой: черное облако разъяренных насекомых с остервенелым гулом жалило меня со всех сторон и только  Ангел-Хранитель спас тогда меня от смерти. В тот день он принял облик сгорбленной старенькой бабушки, укутанной в 30-тиградусную жару толстым шерстяным платком. Мозолистыми руками, под градом укусов, бабушка заботливо укутала меня, задыхающуюся от бега и рыданий, этим самым платком, надежно защищая от обжигающих жал. Я не помню, что она говорила мне, как успокаивала, не помню как мы с ней попрощались, не помню, как меня спасали всю ночь... Только знаю от мамы, что врач, накачав меня какими-то уколами сказал, что противоядия нет и надеяться можно только на молодое здоровое сердце, которое самостоятельно справится с таким количеством яда.  Сердце выдержало, а вот своей спасительницы я не видела больше никогда (как, впрочем, и ни разу до этого), хотя это очень странно – в небольшом-то селе. А еще, после этого случая одна из моих елочек начала болеть, чахнуть и, спустя какое-то время, окончательно высохла. Несомненно, это можно назвать совпадением, но я от чего-то верю, что как-то это связано с тем самым пчелиным ядом. Кто знает, может быть именно ее жертва была ценой моего спасения в ту ночь?

С тех пор моя елочка осталась одна и, хотите верьте, хотите – нет, она всегда меня чувствовала. Маленькое деревце (колючее, но симпатишное J) набиралось сил, все плотнее укоренялось, тянулось в высь и, каким-то удивительным образом, по-своему повторяло все мои жизненные метаморфозы: если я приезжала в душевном раздрае или с какими-то проблемами – меня встречало видавшее виды, побитое непогодой и палящим солнцем, пожелтевшее и уставшее дерево. Но если я была счастлива, у въезда в мое родное село качала тяжелыми ветками стройная лесная красавица.

Жизнь сложилась так, что уже много лет я не была на малой родине и очень давно не видела ее, ту, с которой связана корнями и пуповиной. Но вот вчера, совершенно неожиданно, брат-путешественник прислал мне это фото и я поняла, как соскучилась. Вот такая она сейчас, моя маленькая елочка-сестричка. Красавица, правда? Выходит, еще повоюем J

В каждой сказке есть доля сказки или как остывала Звезда

Звезда умирала медленно и то, что она умирает было понятно практически всем… Кто-то злорадствовал по поводу ее угасания, кто-то грустил, кто-то сочувствовал, кто-то отчаянно пытался поддерживать ее жизнь, но Звезда продолжала тускнеть. Она, как будто сжималась, занимая все меньше места на небосводе. А ведь когда-то многие обитатели Галактики мечтали согреться в свете ее лучей, а в идеале даже переселиться на саму Звезду! Она притягивала загадочным голубым светом, манила неиссякаемой позитивной энергией и трепетной заботой о своих обитателях.

Звезде было не так много лет и она не просто вспыхнула на просторах своей Галактики, ее зажгли Светлячки.  Именно они были ее родителями и Воспитателями, поэтому у Звезды (хотя тогда она еще была только Звездочкой) было замечательное, яркое и содержательное детство: Воспитатели  учили ее уму разуму (и были очень требовательны к ее успехам), они приглашали для Звездочки самых лучших учителей из других Галактик, чтобы она научилась светить ярче всех, они придумывали для нее массу интересных заданий, чтобы она росла, и ее свет становился теплее и мягче. Воспитатели вдохновенно рассказывали о своей Звездочке всем и каждому – им очень хотелось, чтобы ее полюбили, потому, что она сама была очень доброй и любила всех обитателей Галактики - для них Звездочка все время старалась сделать что-то приятное: подарить маленький душевный подарок, соорудить фейерверк из ярких искр или просто весело подмигнуть. Очень скоро запоминающиеся и добрые сказки о Звездочке стали рассказывать все вокруг, а короткие отрывки из этих сказок годами пересказывались в Галактике. Звездочка была счастлива, она  росла, ее любили и очень в нее верили. Чем больше становилась Звездочка, тем выше становились требования к ней. Иногда ей казалось, что задания невыполнимы, квесты сложны, а Воспитатели излишне строги, но всегда ей на помощь приходили новые яркие Светлячки и Искорки, которые делали свет еще ярче и поднимали свою Звездочку на новые, еще более высокие орбиты. 

Шли годы… Звездочка выросла, она стала стройнее и даже немного сменила цвет, чтоб стать самой яркой Звездой на небосклоне. Она была так хороша, что очень скоро о ней узнали даже за пределами Галактики. Портреты Звезды можно было встретить на каждом шагу! На нее стали равняться новые молодые светила, некоторые из них даже пытались переманить к себе Звездных Светлячков и Искорок, но это выходило очень редко, потому что все жители Звезды были однолюбами и не искали счастья в других мирах, а вдохновенно трудились, умножая свет своей Большой Голубой Звезды.  Воспитатели придумывали все новые и новые задания, для выполнения которых Звезде и всем ее обитателям нужно было еще больше учиться. А еще у Звезды появился друг – Шмель. Он переселился на Звезду со всей своей семьей и, хотя по началу отношения между Светлячками и Шмелями не всегда складывались ровно, они научились по-настоящему дружить и помогать друг другу в решении разных Звездных вопросов.  А Главный Воспитатель даже написал книгу об успехе Звезды, и казалось, что так будет всегда! Но потом что-то пошло не так…

Звезда начала остывать… Галактика этого еще не понимала, но Светлячки и Искорки уже начали это ощущать: сначала их овеяло легкой прохладцей и многие из них подумали, что наверное просто так надо. Но в следующий раз холодом потянуло уже серьезно и Воспитатели решили, что это, наверное, от того, что обитателей Звезды стало очень много и именно они забирают на себя свет, который необходим Звезде. Светлячков, Искорок и Шмелей стали понемножку выселять с остывающего светила. Чтоб им было проще найти себя в новом мире, Воспитатели насыпали Светлячкам в ладошки горстки Звездной пыли и говорили добрые слова... Но многим Светлячкам все равно было очень грустно, поэтому, уходя, они прятали слезки, чтоб не расстраивать тех, кто остается, и навсегда уносили с собой маленькую частичку света Большой Голубой Звезды. Конечно потом выселенные Светлячки стали активно засеять другие галактики, находить свои новые, еще более значимые, роли в жизни, но о Звезде они всегда вспоминали с большим теплом. С теплом, которого отчаянно не хватало самой Звезде. Она остывала. Все звездные жители с надеждой смотрели на Главного Воспитателя, но… он ушел… «Наверное, замерз», - подумали Светлячки и тепло проводили его. Когда Главный Воспитатель садился в свой звездолет многие Светлячки очень огорчились, а Искорки даже всплакнули…

Но место Главного пустовало недолго, ему на смену пришел Другой, который не был даже астрономом… «Чужой»,  - подумали Светлячки, но потом они подумали еще немножко и решили, что Другой обязательно влюбится в Звезду и скоро станет своим. Другому, действительно, не нравилось быть чужим, и, чтобы быстрее освоиться, он стал заселять Звезду новыми чужими и своих вокруг оставалось все меньше – кто-то из Светлячков замерзал на столько, что сам уходил искать новые горизонты, не взяв с собой даже Звездной пыли, а кого-то просто стряхивали в пустоту, пытаясь, по указанию Другого, натереть до блеска каждый из Звездных лучиков. Но света становилось все меньше и меньше, а тепла не оставалось вовсе… Сказки о Звезде, стали скучными и неинтересными, а самое страшное – ее переставали любить! В Галактике ощутили холод меркнущего светила и все, кто был искренне влюблен в Звезду почувствовали себя обманутыми, но Звезде было уже все равно  – она, наконец, получила дорогой подарок, о котором так давно мечтала! Светлячки очень обрадовались – они точно знали, что обновка будет к лицу их любимой Звезде, и искренне надеялись, что новое одеяние вернет былое тепло, но… Обновка оказалась не по фигуре! Чтобы натянуть новое платье лучики Звезды оторвали друг от друга, сжали и обпилили до состояния примитивных палок, которые теперь  сиротливо болтались в пространстве вокруг зияющей пустотой середины… По поводу обновления имиджа своей подопечной Другой устроил большой шумный праздник. Веселились даже некоторые настоящие Светлячки, но… Большой Голубой Звезды уже не было…

Звезда умерла вчера… Когда ее не стало – это почувствовал каждый Светлячок в большом-пребольшом мире, а многие Искорки даже всплакнули… Звезда умерла… Но ее свет еще много лет будет жить в памяти тысяч благодарных Светлячков, а старые сказки о ней будут еще не раз вспоминаться в Галактике… 

Перша вишиванка з'явилася у мене рочки, напевне, в три. І не просто вишиванка, а чудовий український костюмчик: вишита сорочка, розшита стрічечками спідничка, вишиваний фартушок і камізелька. Я навіть не уявляю від кого мені дістався у спадок цей безцінний, вишитий вручну скарб, бо точно знаю, що я не є його першою володаркою. Проте, відтоді це наша сімейна реліквія. Вперше я хизувалася національним вбранням на святі у дитячому садочку і мушу сказати, що у підмосковному Моніно конкурентів в питанні оригінальності і автентичності у мене не було. Дівчатка трішки заздрили моєму «прикиду» і шикувалися в чергу, щоб приміряти бодай квітчастий віночок зі стрічечками. Тож, думаю, саме тоді я вперше відчула, що вишиванка – це нереально круто!!! Я обожнювала цей костюмчик, проте, діти ростуть швидко і він скоро оселився десь на найвищій поличці моєї шафи. Але це не означає, що про вишиваночку забули, навпаки - вона періодично подорожувала разом з дітками друзів нашої родини (навіть побувала у Німеччині :)). І кожного разу вона викликала здивування і захват, як у малят, так і у їхніх батьків. Минули роки і, на початку нового тисячоліття, моє перше національне вбрання вдягнула вже моя доня, а колись згодом, сподіваюсь, в ньому хизуватимуться і онучки :)

Моя доця і наш костюмчик :)

А от шлях до другої вишиванки був довгим, років, мабуть, зо двадцять п'ять. Якось навіть на думку не спадало, що можна отак «за будній день» носити вишиванку самій, але кожного разу, походжаючи Андріївським узвозом, очі чіплялися за яскраві візерунки сорочок і щось таке піднімалося в душі прадавнє і світле... Наче на якусь мить я доторкалася до чогось невимовно великого і доброго! Але то були не мої вишиванки - моя чекала мене у Львові. Вона сумувала за мною на Вернісажі і, як тільки ми з нею зустрілися, у мене не виникло жодного питання з приводу того, що саме я хочу придбати на згадку про місто, в яке закохалася назавжди з першого ж погляду. Потім були ще вишиванки яскраві, барвисті і веселі: для себе, для дітей, для хрещеників та друзів, але саме ця, перша моя львівська вишиваночка, залишається найулюбленішою і ми з нею не чекаємо свят для того, щоб вийти в люди J  

Перша вишиваночка мого хрещеника. До речі, теж львівська :)

Хтось сказав, що у вишиванці, кольоровими хрестиками, наші пращури зашили генетичний код нації, і я щиро в то вірю! У найсвятковіші дні моя малеча за власним (непереборним, до речі) бажанням надіває саме вишиванки. Тай у звичайні дні ці сорочки - одні з найулюбленіших речей: я маю білі і чорну, син змінив вже декілька, бо росте дуже швидко, доня міняє свої вишиваночки, як то кажуть «до кольору до вибору», а ще, задовго до того, як вибухнула загальна мода, вона обрала для свого випускного саме вишивану сукню.

У сина кожна вишиванка - улюблена :)

Сьогодні вишиванка іменинниця і мені дуже приємно було з самого ранку зустрічатися поглядом з людьми, вбраними, як і я, в вишите українство. Незнайомі дорослі і дітлахи у сорочках з різнокольоровими візерунками щиро посміхалися один одному і перехожим, а дехто у «цивільному» сумно зітхав, мовляв, які ви молодці, а я забув! Червоно-чорні і різнокольорові, з орнаментами і квітами, хлоп'ячі і дівчачі, в ансамблі з джинсами і спідничками, трішечки заховані під піджаками або доповнені квітчастими віночками, вишиваночки крокують XXI століттям і розповсюджуються світом. Найяскравіше враження сьогоднішнього дня – дівчинка-китаянка, що йшла мені на зустріч у вишитій сукенці і з квітами у волоссі! Що не кажіть, а українці у вишиванках (не залежно від своєї національності) нереально АФІГЕННІ!

Доня виросла :)

З Днем народження, Вишиваночко! Зі святом, дорогі українці! Нехай на сорочках вашого життя кольори щастя, любові і злагоди завжди будуть насиченими і яскравими! Шануймося!

Зрозуміла, що не маю фотки в улюбленій вишиванці:) Виправлятимусь :)

Будем жить, командир!

Фотка, которая сегодня поймала меня в капкан!
Серега Скворцов, «лучший солист Первого Украинского, будущий солист Большого, очень большого, театра», герой самого-самого любимого фильма и Владимир Дмитриевич Талашко, визитку которого я уже лет 25 бережно храню в затертой коробочке с остальными реликвиями юности; медали, как будто с папиного кителя, и, такие родные, голубые петлицы! В этой фотографии уместились самые теплые воспоминания детства, а еще совершенно новое и незнакомое чувство по отношению ко Дню Победы. Чувство горечи от того, что подло оскорбив память моего деда-фронтовика и его боевых друзей, у меня отобрали святое ощущение «одной на всех»... Но об этом не хочется говорить, хочется пережить эту кремлевскую пропаганду, как досадное воспоминание о страшном сне, и просто помолчать в память о каждом из тех, без кого не было бы этой Победы. Просто не было бы и все!

Скворцов шел за Титаренко.
- Командир, - сказал он.
- Тихо! - прервал его комэск, прислушиваясь к далекому курлыканью. И удивленно сказал:
- Журавли...
- Да вроде бы рано...
- Уцелели...
- Слушай, Леша, - вновь начал Скворцов, но комэск посмотрел на него и только сказал:
- Серега, не надо слов!
И Скворцов его понял. Улыбнулся.
- Помолчим, командир.

О Киевстаре, команде и белых кителях...

Друзья, или, как говорил когда-то еще один наш коллега, братья и сестры мои во Киевстаре! 

В том Киевстаре, настоящем, с белыми кителями и оркестром на палубе! К сожалению, на смену команде, собравшей, спустившей на воду и взлелеявшей этот корабль, пришли «честолюбивые дублеры», которые с легкостью сравнивают свою приверженность нового времени с религией проверенных в боях патриотов. Для сотрудников, прошедших с компанией рубеж десятилетия, Киевстар НИКОГДА не был местом работы! Это был храм, дом, гордость, ответственность и большое вдохновение. Мы были НАСТОЯЩЕЙ Командой, где один за всех и все за одного. Мы поднимали эту компанию с нуля тогда, когда нынешние амбициозные сотрудники только мечтали о своих первых мобилках за хорошие оценки в конце четверти. 

Жаль, что им, новичкам (тем более, что они, скорее всего, даже не с фронтлайна), сложно понять наши чувства и наши мотивы. Они не понимают, что каждый комментарий под  постом господина Чернышова - причиняет почти физическую боль, что слышать подобное от клиентов – это позор для НАС, эти люди верили НАМ, они надеялись на НАС, они НАС уважали, а теперь толкутся в чудовищных очередях, чтоб решить простейшие вопросы и проклинают НАШУ Компанию… Проклинают клиенты, каждый из которых давался НАМ потом и кровью! Профессионализм, клиентоориентированность и готовность к любым изменениям в любой момент – вот три столпа, три момента истины, которые исповедовались НАШИМ Капитаном и держали на плаву всю эту огромную добротную махину. Так что сейчас, просто смешно, когда нам, ветеранам, рассказывают о небывалых ветрах перемен, к которым не способна адаптироваться опытнейшая Команда, привыкшая спина к спине принимать любые вызовы стихии. Да, я тоже из бывших… Не так давно я приняла непростое для себя решение и добровольно покинула любимую компанию, дабы не поднимать бунт на корабле, потому что точно знаю: изменения - это не всегда рост и дорога к процветанию, деградация – тоже изменение, «не все то, что сверху от Бога»...

Но, Киевстаровцы бывшими не бывают и я еще раз хочу сказать каждому «старичку» во всех регионах страны – вы лучшая команда, и для меня было огромной честью работать с вами эти 12 лет! А молодому поколению я искренне желаю, не смотря ни на что, выровнять крен, потому что мы всегда внимательно и неравнодушно будем наблюдать за всем что происходит с нашим любимым детищем, как его творцы и как его клиенты. Так что комментарии у нас ВСЕГДА будут и очень хочется, чтоб они были позитивными. Поверьте, мы очень хотим ВАМИ гордиться! 

Серія інтерв"ю "Театр Франка. Службовий вхід"

Театр і трошки бізнесу або портрет в інтер"єрі 

Моя основна робота дає мені можливість дуже багато співпрацювати з тими людьми, що у різних галузях бізнесу відповідають за задоволеність клієнта. Успіхи у всіх різні: від когось клієнти йдуть, щоб ніколи більше не повертатись, а до когось повертаються знову і знову, і не тільки тому, що задоволені придбаним продуктом або послугою. Клієнти залюбки приходять туди, де, лише перетнувши поріг, відчувають особливе ставлення до себе. Театр - сфера особлива, для театру "клієнти" дорівнює "глядачі", саме їхньою задоволеністю опікується мій сьогоднішній співрозмовник – головний адміністратор театру ім. І.Франка, синьоокий красень, Олексій Неволов. Привітний, усміхнений і позитивний, він, здається, може знайти спільну мову з будь якою людиною, адже природно і щиро налаштований на конструктив, порозуміння і створення атмосфери отієї самої особливості для кожного глядача. Кажуть, що для того, щоб намалювати загальний портрет конкретного підрозділу достатньо просто поспілкуватися з його керівником, тож до вашої уваги ескіз до портрету молодого керівника і його привітної команди :)

Олексій Неволов

-          Олексію, в чому полягають функції адміністратора у театрі?

-          Це дуже цікава робота, але дуже складна і фізично, і морально. Полягає вона в тому, щоб робити практично все, що є у театрі (сміється):  продаж квитків і виготовлення рекламної продукції, безпосереднє спілкування з глядачем і забезпечення загального порядку в театрі, чергування на виставах і оперативне вирішення будь-яких питань. Квитковий стіл, контролери-білетери, працівники театру, які задіяні в процесі прийому глядача, люди, що відповідають за прибирання території – це все співробітники нашого відділу.  Вистави в театрі починаються вже після завершення звичайного робочого дня, тож черговий адміністратор залишається фактично головним по театру і всі питання, які стосуються взаємодії з глядачем, глядацької зали, фасаду будівлі і все решта – це його величезна відповідальність, тож завжди треба бути напоготові, щоб вирішувати все максимально швидко та ефективно.

-          Чималий перелік  напрямків виходить для уваги менеджера. У Вас фахова освіта?

-          Так, я закінчив Київський Національний Університет театру кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого за  спеціальністю «Організація театральної справи»

-         Я знаю, що Ви з дуже творчої родини: Ваш батько знаний в Україні перекладач, письменник, Василь Васильович Неволов. Зазвичай, діти з таких родин вибирають більш мистецький напрямок діяльності…

-          Я трошки відрізняюся від свого тата (посміхається). Так, тато дуже знаний в Україні і поза її межами. Він творча людина: пише прозу і вірші, перекладає, свого часу закінчив акторське  Дніпропетровське училище, був актором, грав у театрі, пропрацював у Міністерстві культури 36 років, на сцені театру Франка ідуть вистави у його перекладі. Ну а у мене трішки  інший склад: я людина більш, так би мовити, технічного направлення.  Проте, як на мене,  бути адміністратором – це також творчість певною мірою (сміється)

Василь Васильович Неволов з родиною фото з ресурсу http://nevolov.com.ua/

            Невже не було у Вас бажання самому щось писати, або акторську кар’єру побудувати?

-          Ні, не було таких думок. З татом дуже багато об’їздили: всю Україну, багато були за кордоном , я бачив його роботу, але якось не лягло до душі і батько з розумінням поставився до мого власного вибору. Взагалі, навчаючись в інституті я дуже багато змінив робіт, дуже багато освоїв різних професій : працював круп’є в казино, був будівельником, водієм, працював на виборах… Це було дуже цікаво і зараз я розумію, що цей досвід мені дуже допомагає в житті.

-          При такому різноманітті професійної діяльності, як Ви, нарешті, спинилися на театрі Франка?

-          Закінчив 2006 року свій факультет, випустився і, як раз, на той період  в театрі була вакансія за моїм фахом - ось так і склалося… Тим більше, все вже було знайоме:  я неодноразово був  на практикці саме в театрі Франка, а на першому курсі взагалі увесь наш курс працював  тут контролерами-білетерами, тобто у нас з цим театром довгі стосунки (сміється)

-          Олексію, Ви сказали, що робота у адміністратора дуже цікава, але складна. У чому полягає найбільша складність?

-          Найскладніше, на мою думку, дуже велике моральне навантаження. Глядачі бувають різні і до кожного необхідно знайти свій окремий підхід і це, інколи, буває дуже складно.  Не сподобалась, скажімо, людині вистава або заважають люди, що сидять поруч, чи, наприклад, виникає необхідність поміняти квитки або поскаржитись на щось. І  до кого ж звертатися у вечері, коли йде спектакль? Звісно ж до адміністратора (посміхається)

-          До речі, про скарги: Ви казали, що фасад театру це також частинка Вашої царини.  Нам у ФБ інколи надходять листи від глядачів які скаржаться на рекламу: мовляв, ідеш до театру, а тут тобі Нова Пошта.

-          Всі ті бренди, які зазначені на фасаді, є нашими спонсорами, але моя особиста думка – рекламу, справді, можна було б зробити лаконічнішою. Адже, дійсно, дуже  багато людей приходить і питає де у нас, наприклад,  банкомат «Райффайзен банку Аваль»  або відділення «Нової пошти», один раз навіть намагалися за «Волю кабель» заплатити. Проте є люди, які приймають відповідні рішення щодо реклами, тож поки що маємо те, що маємо.

-          Олексію, а як часто безпосередньо Вам доводиться спілкуватися з глядачами?

-          Дуже часто, на щастя!

-          І які ми у ваших очах?

-          Стереотипів немає – всі люди різні! Намалювати одну картинку, такий собі ідеал, не можливо: у кожного свій характер, свій настрій, свій вік, всі  спілкуються по-різному.  Деякі люди закриті, деякі більш емоційні: знаєте, як воно буває, от погано мені - піду в театр, прийшов в театр – вистава не сподобалась, настрій не покращився  – піду-но з кимось посварюсь (зітхає). Люди дуже різні.

-          Різні люди і у Вашому, чималому, колективі, тим більше, що у Вашому підпорядкуванні здебільшого представниці чарівної статі.  Чи легко молодому керівнику знаходити спільну мову з жіноцтвом?

-          Нормально(сміється). Принаймні, слава Богу, таких якихось дуже гострих кутів немає. Намагаємось все пом'ягшувати. Ситуації бувають різні, стараємось полюбовно вирішувати всі питання, хоча іноді буває що й сваримось, а що робити? (сміється)

-          Менеджерське запитання: найсильніша ваша риса, як управлінця?

-          Складно якось отак зразу себе охарактеризувати… Просто принципи життєві такі, що якщо хочеш, щоб до тебе люди добре ставились, стався добре до них. Я до всіх ставлюся однаково – добре і з повагою. Не хочеться сваритися. Набагато приємніше при зустрічі поцікавитися як справи, як те, як се…

-          Все знаєте про своїх підлеглих?

-          Ну не все, але багато чого!

-          А вони про вас?

-          Звичайно ж знають (сміється)

-          Театр для вас робота…

-          Я б сказав – родина!

-          Добре, поправку прийнято :) Свій робочий час Ви проводите в родинному колі колег, а що стосується дозвілля? Відпочиваєте теж з театральною родиною, чи більше все ж такі з власною? 

-          З власною(сміється). На дачу їздимо, щось трошки садимо, з дітьми часто їздимо на прогулянки в парки. Якщо є час для себе -  дуже люблю комп’ютери,  автомобілі , коли маю можливість залюбки виїжджаю з друзями порибалити.

фото з особистого архіву Олексія

            Олексію, Ваші малята вже залучені до театрального мистецтва?

-          Вистави відвідують, але в повній мірі ще не залучені, тож треба вже долучати до сцени (сміється)

-          Тобто маєте таку мрію?

-          Так! Звичайно.

-          Скільки років Вашим діткам?

-          Сину шість років, як раз сьогодні (4 квітня) виповнюється, а дочці буде чотири.

-          Щиро вітаю Вас з іменинником! І хто ж мріє про акторство,  син чи донечка?

-          Складно сказати чи вони про це мріють – у сина поки інші інтереси, а донечка ще не дуже те все розуміє, але треба пробувати. Діти є діти, треба їх привчати до того. Так склалося, що  всі театральні діти часто виходять на сцену у різних виставах, грають поряд з досвідченими акторами і приймають справжню участь у житті нашого театру.

-          А чи є у Вашої родини улюблена вистава в театрі Франка?

-          На жаль, моя родина дуже мало ходить до театру (сміється)

-          Не пускаєте?

-          Не в тому плані (сміється). Просто, коли діти були менші, то ми відвідували переважно дитячі вистави, адже іноді складно бувало знайти час для театру. Особисто моя улюблена вистава –  «Кохання у стилі бароко або любов з неохотою». Вона, на жаль, вже списана, але дуже-дуже гарній був спектакль, мені дуже подобався.

-          А якусь кумедну ситуацію, пов’язану саме з виставами Вашого театру  пригадаєте?

-          Звісно ж! Була у нас колись вистава «Ревізор» - легка весела комедія. І ось одного разу, перед початком  вистави, до касира підійшов глядач і запитав: «Скажите, пожалуйста, а на каком языке идет спектакль?» Касир відповіла, що коли немає Хлєстакова, то вистава іде українською мовою, а коли Хлєстаков приїздить – тоді російською. На що глядач спитав наступне: «Скажите, пожалуйста, а когда будет известно приедет ли сегодня Хлестаков?»

-          Сподіваюся, що після перегляду вистави питання з Хлєстаковим було знято :) Олексію, якими є найближчі робочі плани пана Головного адміністратора?

-          В театрі один із обов’язків адміністратора – це гарно продати прем’єру. От наразі  ми повністю займаємось прем’єрою, у нас вистава «Ерік XIV» виходить 23 квітня і ми стараємось заповнити зал

-          Це є проблемою?

-          Це не є проблемою, просто коли з’являється нова вистава її складніше продати, бо треба зацікавити людей тим, чого ти сам ще не бачив.

-          Для вас також тримається інтрига, ви не бачите репетицій вистави?

-          Інколи бігаєш театром, вирішуєш поточні питання, іде репетиція - зазирнеш на кілька хвилин, подивишся і йдеш далі, бо треба працювати (сміється) А так щоб сісти і подивитися репетицію, частіше за все просто не має часу. Перегляди перед прем’єрою уже намагаємось дивитися обов’язково, але ж такий перегляд зазвичай напередодні самої прем’єри, тож всі квитки вже мають бути продані.  Зазвичай ми намагаємось зробити так, щоб перші 5-6 показів були продані повні зали.

-          З власного досвіду знаю, що Вам це добре вдається – якщо не купити квитки заздалегідь, то на прем’єру потрапити буде не так вже й просто! Олексію, на завершення нашої розмови, кілька слів для глядачів, які щовечора приходять до Вашого рідного театру.

-          Саме головне: добра миру і надії – це найголовніше, що має бути в житті кожної людини, особливо  у такі складні часи, як зараз у нашій країні. Тому це, я думаю, найважливіше, що наразі потрібно кожному з нас!

фото з особистої сторінки Олексія