«Лучше быть богатым и здоровым, чем бедным и больным»… Сколько раз я цитировала эту поговорку по разным поводам, а вот значение ее, по-хорошему, дошло до меня только сейчас. По-взрослому дошло: «до сердца, до ума, до печенок», как говорил, любимый мною, Глеб Жеглов.

Беженцы… Невозможно даже представить себе, что пережили эти люди, оставляя родные города, покидая свой дом под покровом ночи, когда рыдания женщин и плач детей заглушали залпы минометов и «Градов». Без вещей, без денег, а иногда даже без документов, они бежали прочь от войны: не зная куда, не понимая как жить дальше, не думая про завтра… В тот момент главным было другое – уйти из-под удара, спастись, ВЫЖИТЬ! И я сейчас не хочу вступать в популярную нынче полемику о том, почему так вышло, кто прав/кто виноват и кто за кого голосовал. Это уже состоялось! Все! Точка! Все мы СЕГОДНЯ учимся жить в новой реальности, к которой невозможно привыкнуть. К реальности, в которой есть война, есть раненые, убитые, пленные… К реальности, в которой рядом с нами живут беженцы: женщины, дети, старики – обездоленные войной люди, многие из которых сейчас ОБЪЕКТИВНО зависят только от нашей доброй воли, от нашего сострадания и от нашей готовности помочь.

У каждого переселенца свои хлопоты и проблемы. Кто-то живет в более комфортных условиях, кому-то повезло меньше. Кто-то быстрее свыкается со своим новым статусом и преодолевает жизненные сложности, а кому-то невероятно тяжело справиться с пережитым стрессом и выйти из депрессии. Комнаты – коммуны на 30-40 человек, отсутствие самого необходимого, тревога о тех, кто остался на оккупированной территории. Казалось бы – куда уж хуже-то, Господи? А оказалось, что и хуже может быть…

Хуже – это когда без своего угла, без необходимых вещей, без денег, обживаясь на новом месте, сжав волю в кулак, человеку приходится бороться со смертельной болезнью и безразличием тех, кто когда-то надел белый халат и дал клятву Гиппократа…

Светлане Усачевой 34 года. Еще недавно она жила и проходила лечение в Алчевске Луганской области. Диагноз: лимфома Ходжкина. Вчера мы встречались со Светланой в поселении беженцев, у отца Николая (с. Коцюбинское) - теперь это ее новое место жительства, и ей СРОЧНО необходима помощь. К сожалению, на понимание медицинских учреждений рассчитывать не приходится (я не хочу приводить здесь те фразы, которые Светлана уже слышала в свой адрес от киевских врачей...)

Список медикаментов для химиотерапии очень большой - и это только на один курс. Всего таких курсов нужно 4.

Такая вот история… Кроме нас с вами Светлане помочь некому… Если вы можете помочь медикаментами или финансово – не оставайтесь, пожалуйста, в стороне! 

Перечень медикаментов и расчетные счета можно найти по ссылке https://www.facebook.com/virnasprava/posts/699846670098866?notif_t=like

Или пишите напрямую мне

https://www.facebook.com/zhuktatti

Да, и еще, дорогие мои… ОБЯЗАТЕЛЬНО будьте всегда богатыми и здоровыми!!!

«Дякую, що живий» або шпиталь – територія надії

Якщо говорити відверто, то іти до шпиталю мені було дуже моторошно. Я, людина геть непридатна для будь якої медичної діяльності, боялася завдати зайвого клопоту і своїй подружці, і медичному персоналу. У мене паморочиться в голові навіть від вигляду скривавленої пов’язки на порізаному пальці, а через розбите коліно я здатна втратити свідомість :( Тим більше, я очікувала побачити суворих, змучених болем хлопців і сумні, згорьовані материнські обличчя… А вийшло все якось дивно навпаки.

У теплий сонячний день усі пацієнти шпиталю, які можуть собі дозволити таку розкіш, вийшли на прогулянку: хтось самотужки, комусь допомогли виїхати на інвалідних візках матусі або санітарки, кількох лежачих вивезли на свіже повітря на каталках. У творчій альтанці до виступу готувалися самодіяльні колективи і поранені бійці поволі стягувалися до імпровізованої глядацької зали під жовтіючими київськими каштанами.

Раптом я зловила себе на думці про те, що не відчуваю важкої атмосфери болю і смутку. На зустріч нам з подругою матуся везла у візку дуже схожого на себе сина з ампутованою ногою, вони про щось жваво спілкувалися, посміхалися і жінка навіть жартома вдарила парубка за щось по потилиці і, проїжджаючи повз нас, хлопчина зайшовся щирим, теплим сміхом. Біля головного корпусу дівчатка зграйкою обступили каталку бійця у тільняшці, який тихенько розповідав щось, що викликало посмішки на дівочих обличчях. У відділенні травматології, завзято вправляючись з інвалідним візком, повз нас, насвистуючи щось мажорне, проїхав боєць з перев’язаними ногами, а хлопчина на милицях, у супроводі медсестри непевно крокував коридором і з шаленою радістю зустрічав дівчат-волонтерів: «Дивись, я ходжу! Бачиш? Я сам вже іду! Я ж казав, що ходитиму!!!»

- Вітєю мене звати...
Привітний погляд блакитних очей, сором’язлива, майже дитяча, посмішка і пов’язки на скалічених ногах. 33 роки, вік Христа, як жартує сам Віктор, хлопчина з Чернігівщини, який ще кілька місяців тому жив звичним мирним життям: працював, порався по господарству, готувався вести до першого класу маленьку донечку, Діану, і читав на ніч казки півторарічному синочку, Денису. Отримавши повістку з військкомату, батькові двох маленьких дітей навіть на думку не спало відмовитися від служби у АТО, незважаючи на те, що він мав для цього всі підстави.

Віктор багато і охоче розповідає про своїх малят і кохану дружину, про те, як жив до війни і про свої плани на майбутнє:
- Я встану, дівчата! Головне - живий! Кажуть, кульгати буду навіть на протезі, але ж ходитиму! І син у мене обов’язково ще один буде! Дуже хочу ще сина!
- Мабуть цього вже Давідом назвеш? Щоб у всіх дітей імена були гарні і на букву «Д»? – пожартували ми з Світланою
- Може й Давід, я ще не думав, але ж буде, я вам точно кажу! :) А ще… як встану… до воєнкома зайду – розмову до нього маю, є нам про що потеревенити…

Як тільки згадує за війну голос починає зриватися, у небесно-блакитних очах бринять сльози. Ранком 31 серпня у м.Щастя Луганської області снаряд, що потрапив в укриття, скалічив хлопцеві обидві ноги. Незважаючи на всі зусилля лікарів одну ногу врятувати не вдалося, стосовно другої прогноз більш втішний: медики роблять все можливе, щоб зберегти її.

- Вітю, тобі гроші на протез зберемо обов’язково, ти скажи, може родині допомога якась потрібна?
- Та ні… - сором’язливо усміхається, - у них все є, наче… Я встиг до поранення перевести їм кошти… От карточку мені б Приватівську відновити, бо тим снарядом мою вщент розірвало… А так більш нічого… Нічого нетреба, правда, я впораюсь… Ви так приходьте, як будете мати час, просто поговорити, щоб веселіше було.

Сьогодні ми починаємо збір коштів на лікування Віктора (тільки вартість протезування становитиме 120 тис грн., період реабілітації триватиме щонайменше 3 міс). Всі, хто готовий допомогти поставити на ноги чудового хлопця, зверніть увагу, будь ласка, на наступну інформацію:

5533 9117 1868 1854 Переказ з карти на карту будь якого банка: https://www.portmone.com.ua/r3/ru/services/card-to-card/index/id/7454 
Призначення платежу: благодійна пожертва (на лікування Кузюри В.П.)

БЕЗГОТІВКОВИЙ РАХУНОК Благодійна Організація "Благодійний Фонд "Вірна Справа"" Код ЄДРПОУ 39289179 п/р № 2600500016693 у ПАТ Банк "Контракт" Код Банку 322465 Призначення платежу: благодійна пожертва (на лікування Кузюри В.П.)