Очима найрідніших

Завжди позитивний і усміхнений, лагідний і уважний до кожної людини, з якою зводить його життя, відкритий та щирий – саме таким знають і люблять Євгена Михайловича Шаха друзі, колеги і глядачі. Закоханий у життя, в людей і в свій театр вже понад півстоліття виходить він на рідну франківську сцену, і кожного разу дарує глядацькій залі свій талант, своє натхнення  і частинку своєї душі.

Сьогодні, 9 лютого,  Євген Михайлович святкує свій ювілей!  Я щиро приєднуюсь до всіх привітань, які почує сьогодні іменинник від своїх шанувальників, друзів та найрідніших людей.

Спілкуючись з паном Євгеном, я неодноразово звертала увагу на те, що коли він починає говорити про своїх близьких, у повітрі відбувається щось абсолютно магічне: тепло і ніжність огортають увесь простір навколо нього. Родина – його натхнення і його гордість! Тож саме у найближчих людей пана Євгена – дружини, Наталі, та сина, Андрія, -  я запитала про те, який він, франківський корифей, поза лаштунками J

Пані Наталя, скільки років Вашій міцній і дружній родині?

пані Наталя: Вік Іісуса Христа - ми разом вже 33 роки.

 

фото з родинного архіву

А чим свого часу підкорив молоду красуню хлопчина на ім'я Євген Шах?

п.Н.: Я вперше побачила цього хлопчину не на сцені театру ім. І.Франка, а в студії Українського радіо на Хрещатику 26. (Моє рідне Українське радіо, де я працювала кореспондентом все своє життя). Закохалася до безтями! А чим підкорив? Та УСІМ!!! Підкорює й досі. Підкорює, насамперед, своєю увагою, любов’ю до своїх рідних, щирим відношенням до своїх друзів, колег по роботі. Словом (вибачте за пафос) він - справжній мужчина.

фото з родинного архіву

Що найскладніше у подружньому житті з талановитою творчою людиною?

п.Н.: Абсолютно ніяких складнощів, адже я теж творча людина. (Хоча на талант не претендую J).

А що пан Євген найбільше цінує у побуті?

п.Н.: Мабуть, як і кожна людина, затишок і спокій. Щоб дружина не підвищувала голос, щоб було щось смачненьке на столі і до столу. А якщо й немає, то сам все купить при- готує і стіл накриє. А ще й посуд помиє

Пані Наталю, а яка улюблена страва Вашого чоловіка?

п.Н.: А хто із нас не любить смачно поїсти? Любимо мій полтавський борщ (один із секретів полягає в тому, що мої бабусі і мама додавали туди настояний на цукровому буряку квас і, звичайно, цукровий буряк. Плюс домашній кисляк). Любимо перші  страви, м’ясо і ковбасу. Морепродукти і овсяний суп чоловік готує особисто. А коронна його страва - бігус і деруни (по західноукраїнському пляцки).

Іноді актори кажуть, що робота над складною роллю може позначитися на їхній особистій поведінці і серйозно вплинути на взаємини з найближчими людьми. Чи бували такі ролі у пана Євгена?

п.Н.: Ніколи ніякі ролі не впливали на наші взаємини.

Кохана жінка завжди є музою для свого чоловіка. Крім того, що Ви даруєте панові Євгену натхнення для роботи, чи допомагаєте Ви йому якимось чином в роботі над образами? Чи радиться він з Вами в своїх творчих пошуках?

п.Н.: В роботі над образами не допомагаю, бо він цього не потребує.  А в творчих пошуках радиться, і, як правило, наші думки співпадають.

Яка роль, на Вашу думку, далася Євгенові Михайловичу найважче?

п.Н.: Кожна роль, навіть епізодична, потребує і здоров’я, і нервів, і недоспаних ночей,  якщо ти вболіваєш за свою професію. Мабуть, зайве говорити, як вболіває за свою професію, за свій театр мій чоловік.

Пані Наталю, коли Ви дивитися на пана Євгена з глядацької зали, чи вдається Вам сприймати образ героя окремо від образу коханого чоловіка?

п.Н.: На сцені бачу не свого чоловіка, а того персонажа, якого він грає. В цьому, мабуть, і полягає магія театру. Свого чоловіка я бачу лише тоді, коли після закінчення вистави всі актори кланяються глядачам. Це щемливі для мене хвилини, коли ледве стримую сльози. Втім, інколи і не стримую J.

Найголовніше Ваше побажання панові Євгену у його ювілей?

п.Н.:Не буду оригінальною. Насамперед, здоров’я, здоров’я і ще раз здоров’я. Він мріє про те, аби свого внука, Назарчика, повести до школи. Женимо свого внучатка, коханий, а там буде, як Бог дасть... Люблю, цілую, обожнюю. Многая літа!

Маленький Назарчик з дідусем
Фото родинного архіву

Андрію, подекуди діти, що виросли в акторських родинах, говорять що це цікаве, але й непросте дитинство J Чи легко Вам бути акторською дитиною?

Андрій Шах: Я виріс в звичайній сім’ї з незвичайними батьками. І справа навіть не втому, що наша родина завжди вважалася творчою (моя мама працювала журналістом на українському радіо) і це якимось чином могло вплинути на моє виховання. А справа в самих батьках. Я народився пізньою дитиною і до самого мого народження вони ретельно готували всі ті найкращі якості, які можна вкласти в свою дитину. А розвивати ці якості можливо було лише тоді, коли ти ростеш  в середовищі любові, піклування, захищеності та душевного тепла своїх батьків.

Фото з родинного архіву

Чи легко бути акторською дитиною: у школі мені ДУЖЕ НЕ подобався один момент: мені постійно доводилося вести майже всі шкільні концерти. Вчителі мотивували це тим, що мій батько актор, тому акторство передалося мені генами. Я не розумів, чому мій батько актор, а вечори маю вести я. Я ненавидів вчити текст, виразно його розповідати, з величезною відповідальністю готувався до шкільних виступів, переживав і як результат-наступного разу мене знову і знову назначали ведучим…З часом я зрозумів, що мій батько працює в одному з найкращих театрів, в одному з найпотужніших і найпрофесійніших театральних колективів. Поступово в моєму житті почало з’являтися таке слово як «гордість».

Тож захвату від власних виступів у Вас не було J А як Ви сприймали татову роботу у дитинстві?

А.Ш.:  Я дуже переживав і хвилювався, коли тато виходив на сцену. Чомусь, мені здавалося, що всі в залі знають, що це мій батько і від того я переживав ще більше. В дитинстві мені хтось сказав, що скручена в кулаці дуля оберігає від нападу собаки. Не знаю чому, але коли тато з’являвся на сцені я скручував дулю, щоб оберегти його від того, щоб він часом не забув слова. Певно, це йому дуже допомагало, адже слова він ніколи не забував J

Можете пригадати ситуацію, коли Ви вперше відчули, що Ваш батько дуже обдарована і талановита людина?

А.Ш.: Я  відчув це в перших класах школи. Ми робили з ним уроки і тут татові зателефонували з театру. Захворів хтось з акторів і тата терміново викликали за декілька годин до вистави для того, щоб ввести його в нову для нього роль. Було багато тексту і вкрай мало часу для його вивчення. Тато вклав текст в газету (щоб глядач нічого не замітив – наче так і мало бути-персонаж з газетою у руках)і з нею грав роль. Уроки в той вечір я так і не доробив-сильно переживав за тата. З іншої сторони мені було неймовірно приємно, що зателефонували саме йому і виручив театр в той вечір саме він.

І у Вас все одно не виникло бажання наслідувати професію пана Євгена?

А.Ш.: Ніколи  всерйоз не замислювався над тим, щоб стати актором. Змалечку я мав можливість постійно ходити в театр, дивитися всі вистави і така своєрідна насиченість театром була для мене достатньою, щоб дивитися на сцену з зали, а не навпаки. До того ж, ще одну династію акторів цей театр міг би вже не витримати J 

фото з родинного архіву

Яка роль пана Євгена є для Вас улюбленою і чому саме вона?

А.Ш.: Роль Степана Крамарюка у виставі «Житейське Море» Карпенка Карого. Ця вистава вже дуже давно знята з репертуару, але пам’ять про неї сильно закарбувалася в моїх спогадах. Це була одна з головних ролей тата. Наприкінці вистави він читав монолог вивертаючи свого персонажа з середини на зовні. Мені запам’ятався не так монолог, як та мертва тиша і затамований подих глядачів. В кінці монологу тато завжди зривав аплодисменти, а вигуки з залу «БРАВО!!!» Це «Браво» постійно супроводжує його на сцені й до тепер, але в «Житейському морі» для мене воно було найглибшим.

Андрію, а зараз часто буваєте у театрі на татових виставах?

А.Ш.: В цей театр можна ходити кожного дня – настільки потужна, цікава, професійна і рідна гра всіх акторів. Але через зайнятість на роботі і постійні відрядження часто ходити до театру не вдається. Іноді ностальгія за деякими виставами, на які я часто ходив в дитинстві, настільки сильна, що я переглядаю їх у записі. Спеціально для цього попросив у тата дістати архівні зйомки таких вистав як «Житейське море», «Тев’є Молочник», «Енеїда», «Майстер і Маргарита» та «Біла ворона» - вистави з якими пройшло моє театральне дитинство.

Ви перелічили багато чудових вистав, і я певна, що у кожного з шанувальників пана Євгена є свій улюблений образ у його виконанні. А яким він є в ролі батька?

А.Ш.: Роль батька – це та роль, яку заздалегідь вивчити не можливо. Сценарій пише сама дитина і кожної секунди він непередбачуваний. Якщо порівняти всі його ролі, то цю роль він не грає, він живе нею. Переконаний, що цю роль я не зіграю краще за нього. Грати подібно – буду намагатися.

 

фото з родинного архіву

У яких життєвих моментах пан Євген буде першою людиною, до якою Ви прийдете за порадою?

А.Ш.: У моментах, коли дуже потрібні будуть гроші J А серйозно, будь-коли – це ж найрідніша мені людина.

Найголовніше, чого Вас навчив пан Євген?

А.Ш.: Вірити в Бога. А Він є, інакше я б не мав таких батьків.

Яким сьогодні буде Ваше побажання батькові на наступні 70 років? J

А.Ш.: Прожити ще вісімдесят.

Ескіз до вистави або класика, франківці і Богомазов

На Покрову франківці презентували пресі першу прем'єру сезону - нову виставу Дмитра Богомазова «Ліс» за О. Островським.

«Я особливо звертаю вашу увагу на те, що сьогодні ви побачите тільки ескіз до вистави,» - наголосив перед показом режисер, чим неймовірно мене потішив. Я дуже люблю спостерігати, народження вистави. Мені цікаво, як вона набирає сили, яскравості, напівтонів, як змінюється від моменту останньої репетиції  до п'ятого, десятого, двадцятого показу. Як наполегливий пошук і хвилювання акторів змінюється впевненою розкутістю і виваженою досконалістю образів,  створених на сцені.  «Наголошую – це тільки ескіз! Тому я дуже радий бачити в цьому залі студентів – вони розуміють про що йдеться,  і не дуже радий бачити журналістів… На сьогодні ще не готові всі декорації, тож вам доведеться деякі речі собі уявити: наприклад отут (з лівого боку сцени) завтра стоятиме гора, з якої Аксюша буде топитися, приходьте завтра, побачите, як вона гепнеться… Повторюю – це ескіз, тож, якщо побачу завтра негативні відгуки, панове журналісти, перестану вітатися»,  - з веселою посмішкою «погрожує» режисер.

Але мені здається, що в цьому питанні, Дмитро Богомазов трішки кокетував: чудовий літературний матеріал, зірковий акторський ансамбль і талант самого режисера, як на мене, не залишають особливого простору для критики. У виставі – все до ладу.

Кумедна й непосидюча Уліта (Тетяна Міхіна), розважливий і терплячий до усіляких панських чудернацтв Карп (Юрій Ребрик) створюють живу атмосферу  маєтку «Пеньки», а Іван Восьмибратов (Олег Стальчук) і сусіди-поміщики уособлюють звичаї тутешньої спільноти.

Улюблениця глядачів, Наталія Сумська, в ролі удовиці-«благодійниці» Гурмижської дозволяє глядачеві  побачити не тільки аморальну і жадібну людину, що  здатна жорстоко зруйнувати чужу долю. На лічені миті в малюнку ролі проглядає інша Раїса Павлівна, молода, закохана і беззахисна…

фото В. Ландар

Розкішний трагікомічний дует провінційних акторів Нещасливцева і Щасливцева.  Гучні і зворушливі, кумедні  і щирі, шахраюваті  і шляхетні – вони неймовірні! Анатолій Хостікоєв і Василь Баша ведуть свої ролі на цілковитому контрасті : прізвища, зріст, зовнішність, акторська вдача, принципи і переконання. Вони – вибухова енергетика вистави, її настрій, її родзинка.

фото В. Ландар

В котре, приємно здивували чудові, талановиті молоді франківці: амбітний і  боязкувато-недоладний підлабузник Олексій Буланов  - неочікуване перевтілення  красеня Олександра Форманчука,  безпорадні закохані Аксюша (Ксенія Баша-Довженко) і Петя (Олександр Печериця) незнайомі і дуже зворушливі у романтичному  чуттєвому контемпі.

фото В. Ландар

«Для нас дуже важлива перша реакція глядачів, тож, якщо протягом вистави вам буде смішно, смійтеся, будь ласка, акторам буде приємно», -  попросив перед виставою пан Богомазов, проте, це прохання, направду, було геть зайвим: сміх в глядацькій залі був гучним і  щирим.

Імпровізації, дотепні жарти, кумедні деталі в образах кожного з героїв роблять цю виставу, по-справжньому, веселою, але й замислитися глядачеві є над чим. Як і у нашому звичайному житті, у кожного з героїв вистави своя п'єса – у когось вона про кохання, у когось про страждання і злидні,  у когось про гроші та інтриги. Змінюються часи, ситуації, персони, маски, ролі, але й до сьогодні життя завзято зводить кожного з нас то з благородними  лицедіями,  то з жалюгідними комедіантами…

Закінчу, мабуть, нелогічно…. Я не люблю класику. Тобто, я її дуже поважаю, але не люблю. Зазвичай, класичні вистави доволі пафосні, перевантажені  алегоріями і  хрестоматійними образами, але все це не про «Ліс»!  Тож я сміливо записую його в перелік своїх улюблених вистав і  щиро бажаю  глядацької любові  та незмінних аншлагів J

Голос ошалелого горя

Этот день я помню очень хорошо. Это была самая обычная смена в колл-центре. Обычные звонки, привычные клиенты, стандартные вопросы и вдруг прорвался он, мужчина, который в панике кричал в трубку: «Девушка, что со связью у вас? Что с линиями??? Пожалуйста, проверьте!!!! Срочно!!! Или помогите мне дозвониться, я вас умоляю, у меня там семья!»

Паникеры и скандалисты звонили нам часто, так что «пронять» эксперта СС,  было очень непросто, но этому человеку я поверила сразу и безоговорочно. Больше того, его паника передалась мне мгновенно, хотя я категорически не понимала почему. 

Стряхнула наваждение, собралась (благо, тоже не впервой):«Обязательно все проверим, скажите, пожалуйста, куда именно Вы пытаетесь дозвониться?» - «В Америку, девушка!!!! В Америку!!!! В Нью-Йорк!!! Там моя семья! Дозвониться невозможно!!! Умоляю, помогите мне!!!». Что было причиной такой аффектации я не знала, но мандраж от собеседника почти осязаемо сочился через наушник гарнитуры и накрывал меня липким одеялом тревоги.  Я видела ленту дозвонов, и правильность набора не вызывала сомнений. «Не волнуйтесь, пожалуйста, мы обязательно разберемся в  ситуации. Что Вы слышите при наборе номера?», - «Ничего не слышу, НИЧЕГО, сделайте что-нибудь!!! Девушка, милая, если Вы можете, позвоните сами, я Вас очень прошу, дозвонитесь им, просто скажите мне, что они живы!!! Я умоляю Вас!!!! Позвоните им!!! СКАЖИТЕ, ЧТО ОНИ ЖИВЫ!!!!! »

«Кажется, накрылся «+1» -  у меня вторая жалоба», - сказал Сашка, который работал за соседним Meridian

«У меня тоже конфликтный по Америке», - слышно с другой стороны,

«И у меня уже второй… Ребята, абонент говорит, что там теракт… Кто-то знает, что происходит?», - Викин голос откуда-то из-за спины.

«Проблема с дозвоном на «+1», сейчас будет сообщение на «Форуме», вопрос решается», - старший смены.

«Ребята, это  пи…ц!!! Теракт… Самолеты врезались в Торговый центр», - кто-то, кто первым влез в и-нет

«Позвоните им, умоляю вас!!!!», - мужчина уже плакал навзрыд…

11 сентября 2001 года… Волна холодного ужаса и ощущение абсолютного бессилия…

В тот день в Нью-Йорк звонил весь мир. Невероятное количество звонков, практически обвалило связь. Чтобы дозвониться нужно было часами с маниакальным упорством набирать заветный номер, который начинался с заколдованного «+1» и надеяться только на чудо.

Сейчас мне кажется, что в ту смену не было других звонков, хотя, конечно, наверное, пробивались обычные житейские вопросы. Это был мой самый страшный рабочий день: нас умоляли восстановить связь, нас проклинали, у нас искали хоть какой-то помощи обезумевшие от неизвестности родственники и друзья нью-йоркских абонентов… Мы, как могли, старались поддержать, подбодрить, обнадежить… Получалось это плохо, вернее не получалось вовсе, но мы говорили искренне, от всего сердца. Думаю, каждый хотя бы на одну, невероятно страшную секунду, представил себя тем самым человеком, голос которого срываясь звучал в трубке.

Новостные ленты и кадры ужасной хроники были уже потом, когда закончилась моя 12-часовая рабочая смена, может быть поэтому дата 11 сентября и слово «теракт» для меня это не образ, это голос. Голос ошалелого горя, бесконечного отчаяния и надежды, тлеющей в глубине безысходности. Голос того мужчины… «СКАЖИТЕ, ЧТО ОНИ ЖИВЫ!!!!!»

14 лет…Светлая память...

 Я очень давно не видела ее, ту, с которой связана корнями и пуповиной. Ту, которая всегда первой встречала меня, когда приезжала на свою малую родину. Ту, которая всегда ждет меня  у самой дороги, и чувствует все, что со мной происходит и, временами, принимает удар на себя.

Мы с ними родились в один солнечный весенний  день неподалеку от Каменца-Подольского. Я и они, елочки-двойняшки, по обе стороны дороги у въезда в мое родное село. С пеленок я знала, что эти зеленые красавицы, в каком-то смысле, мои сестрички – благословляя свою первую внучку, счастливый дедушка посадил их в мою честь:  чтобы они росли вместе со мной,  встречали и провожали меня, чтоб всегда напоминали мне откуда я родом. «Колись, коли мене вже не буде, - казав дідо, – приїдеш у село, побачиш ці ялинки, і згадаєш про мене».  Так и вышло… Дедушки нету уже больше тридцати лет.

И одной из елочек уже тоже нету… В тот год меня, девчонку-подростка, накрыл в поле пчелиный рой: черное облако разъяренных насекомых с остервенелым гулом жалило меня со всех сторон и только  Ангел-Хранитель спас тогда меня от смерти. В тот день он принял облик сгорбленной старенькой бабушки, укутанной в 30-тиградусную жару толстым шерстяным платком. Мозолистыми руками, под градом укусов, бабушка заботливо укутала меня, задыхающуюся от бега и рыданий, этим самым платком, надежно защищая от обжигающих жал. Я не помню, что она говорила мне, как успокаивала, не помню как мы с ней попрощались, не помню, как меня спасали всю ночь... Только знаю от мамы, что врач, накачав меня какими-то уколами сказал, что противоядия нет и надеяться можно только на молодое здоровое сердце, которое самостоятельно справится с таким количеством яда.  Сердце выдержало, а вот своей спасительницы я не видела больше никогда (как, впрочем, и ни разу до этого), хотя это очень странно – в небольшом-то селе. А еще, после этого случая одна из моих елочек начала болеть, чахнуть и, спустя какое-то время, окончательно высохла. Несомненно, это можно назвать совпадением, но я от чего-то верю, что как-то это связано с тем самым пчелиным ядом. Кто знает, может быть именно ее жертва была ценой моего спасения в ту ночь?

С тех пор моя елочка осталась одна и, хотите верьте, хотите – нет, она всегда меня чувствовала. Маленькое деревце (колючее, но симпатишное J) набиралось сил, все плотнее укоренялось, тянулось в высь и, каким-то удивительным образом, по-своему повторяло все мои жизненные метаморфозы: если я приезжала в душевном раздрае или с какими-то проблемами – меня встречало видавшее виды, побитое непогодой и палящим солнцем, пожелтевшее и уставшее дерево. Но если я была счастлива, у въезда в мое родное село качала тяжелыми ветками стройная лесная красавица.

Жизнь сложилась так, что уже много лет я не была на малой родине и очень давно не видела ее, ту, с которой связана корнями и пуповиной. Но вот вчера, совершенно неожиданно, брат-путешественник прислал мне это фото и я поняла, как соскучилась. Вот такая она сейчас, моя маленькая елочка-сестричка. Красавица, правда? Выходит, еще повоюем J

В каждой сказке есть доля сказки или как остывала Звезда

Звезда умирала медленно и то, что она умирает было понятно практически всем… Кто-то злорадствовал по поводу ее угасания, кто-то грустил, кто-то сочувствовал, кто-то отчаянно пытался поддерживать ее жизнь, но Звезда продолжала тускнеть. Она, как будто сжималась, занимая все меньше места на небосводе. А ведь когда-то многие обитатели Галактики мечтали согреться в свете ее лучей, а в идеале даже переселиться на саму Звезду! Она притягивала загадочным голубым светом, манила неиссякаемой позитивной энергией и трепетной заботой о своих обитателях.

Звезде было не так много лет и она не просто вспыхнула на просторах своей Галактики, ее зажгли Светлячки.  Именно они были ее родителями и Воспитателями, поэтому у Звезды (хотя тогда она еще была только Звездочкой) было замечательное, яркое и содержательное детство: Воспитатели  учили ее уму разуму (и были очень требовательны к ее успехам), они приглашали для Звездочки самых лучших учителей из других Галактик, чтобы она научилась светить ярче всех, они придумывали для нее массу интересных заданий, чтобы она росла, и ее свет становился теплее и мягче. Воспитатели вдохновенно рассказывали о своей Звездочке всем и каждому – им очень хотелось, чтобы ее полюбили, потому, что она сама была очень доброй и любила всех обитателей Галактики - для них Звездочка все время старалась сделать что-то приятное: подарить маленький душевный подарок, соорудить фейерверк из ярких искр или просто весело подмигнуть. Очень скоро запоминающиеся и добрые сказки о Звездочке стали рассказывать все вокруг, а короткие отрывки из этих сказок годами пересказывались в Галактике. Звездочка была счастлива, она  росла, ее любили и очень в нее верили. Чем больше становилась Звездочка, тем выше становились требования к ней. Иногда ей казалось, что задания невыполнимы, квесты сложны, а Воспитатели излишне строги, но всегда ей на помощь приходили новые яркие Светлячки и Искорки, которые делали свет еще ярче и поднимали свою Звездочку на новые, еще более высокие орбиты. 

Шли годы… Звездочка выросла, она стала стройнее и даже немного сменила цвет, чтоб стать самой яркой Звездой на небосклоне. Она была так хороша, что очень скоро о ней узнали даже за пределами Галактики. Портреты Звезды можно было встретить на каждом шагу! На нее стали равняться новые молодые светила, некоторые из них даже пытались переманить к себе Звездных Светлячков и Искорок, но это выходило очень редко, потому что все жители Звезды были однолюбами и не искали счастья в других мирах, а вдохновенно трудились, умножая свет своей Большой Голубой Звезды.  Воспитатели придумывали все новые и новые задания, для выполнения которых Звезде и всем ее обитателям нужно было еще больше учиться. А еще у Звезды появился друг – Шмель. Он переселился на Звезду со всей своей семьей и, хотя по началу отношения между Светлячками и Шмелями не всегда складывались ровно, они научились по-настоящему дружить и помогать друг другу в решении разных Звездных вопросов.  А Главный Воспитатель даже написал книгу об успехе Звезды, и казалось, что так будет всегда! Но потом что-то пошло не так…

Звезда начала остывать… Галактика этого еще не понимала, но Светлячки и Искорки уже начали это ощущать: сначала их овеяло легкой прохладцей и многие из них подумали, что наверное просто так надо. Но в следующий раз холодом потянуло уже серьезно и Воспитатели решили, что это, наверное, от того, что обитателей Звезды стало очень много и именно они забирают на себя свет, который необходим Звезде. Светлячков, Искорок и Шмелей стали понемножку выселять с остывающего светила. Чтоб им было проще найти себя в новом мире, Воспитатели насыпали Светлячкам в ладошки горстки Звездной пыли и говорили добрые слова... Но многим Светлячкам все равно было очень грустно, поэтому, уходя, они прятали слезки, чтоб не расстраивать тех, кто остается, и навсегда уносили с собой маленькую частичку света Большой Голубой Звезды. Конечно потом выселенные Светлячки стали активно засеять другие галактики, находить свои новые, еще более значимые, роли в жизни, но о Звезде они всегда вспоминали с большим теплом. С теплом, которого отчаянно не хватало самой Звезде. Она остывала. Все звездные жители с надеждой смотрели на Главного Воспитателя, но… он ушел… «Наверное, замерз», - подумали Светлячки и тепло проводили его. Когда Главный Воспитатель садился в свой звездолет многие Светлячки очень огорчились, а Искорки даже всплакнули…

Но место Главного пустовало недолго, ему на смену пришел Другой, который не был даже астрономом… «Чужой»,  - подумали Светлячки, но потом они подумали еще немножко и решили, что Другой обязательно влюбится в Звезду и скоро станет своим. Другому, действительно, не нравилось быть чужим, и, чтобы быстрее освоиться, он стал заселять Звезду новыми чужими и своих вокруг оставалось все меньше – кто-то из Светлячков замерзал на столько, что сам уходил искать новые горизонты, не взяв с собой даже Звездной пыли, а кого-то просто стряхивали в пустоту, пытаясь, по указанию Другого, натереть до блеска каждый из Звездных лучиков. Но света становилось все меньше и меньше, а тепла не оставалось вовсе… Сказки о Звезде, стали скучными и неинтересными, а самое страшное – ее переставали любить! В Галактике ощутили холод меркнущего светила и все, кто был искренне влюблен в Звезду почувствовали себя обманутыми, но Звезде было уже все равно  – она, наконец, получила дорогой подарок, о котором так давно мечтала! Светлячки очень обрадовались – они точно знали, что обновка будет к лицу их любимой Звезде, и искренне надеялись, что новое одеяние вернет былое тепло, но… Обновка оказалась не по фигуре! Чтобы натянуть новое платье лучики Звезды оторвали друг от друга, сжали и обпилили до состояния примитивных палок, которые теперь  сиротливо болтались в пространстве вокруг зияющей пустотой середины… По поводу обновления имиджа своей подопечной Другой устроил большой шумный праздник. Веселились даже некоторые настоящие Светлячки, но… Большой Голубой Звезды уже не было…

Звезда умерла вчера… Когда ее не стало – это почувствовал каждый Светлячок в большом-пребольшом мире, а многие Искорки даже всплакнули… Звезда умерла… Но ее свет еще много лет будет жить в памяти тысяч благодарных Светлячков, а старые сказки о ней будут еще не раз вспоминаться в Галактике… 

Перша вишиванка з'явилася у мене рочки, напевне, в три. І не просто вишиванка, а чудовий український костюмчик: вишита сорочка, розшита стрічечками спідничка, вишиваний фартушок і камізелька. Я навіть не уявляю від кого мені дістався у спадок цей безцінний, вишитий вручну скарб, бо точно знаю, що я не є його першою володаркою. Проте, відтоді це наша сімейна реліквія. Вперше я хизувалася національним вбранням на святі у дитячому садочку і мушу сказати, що у підмосковному Моніно конкурентів в питанні оригінальності і автентичності у мене не було. Дівчатка трішки заздрили моєму «прикиду» і шикувалися в чергу, щоб приміряти бодай квітчастий віночок зі стрічечками. Тож, думаю, саме тоді я вперше відчула, що вишиванка – це нереально круто!!! Я обожнювала цей костюмчик, проте, діти ростуть швидко і він скоро оселився десь на найвищій поличці моєї шафи. Але це не означає, що про вишиваночку забули, навпаки - вона періодично подорожувала разом з дітками друзів нашої родини (навіть побувала у Німеччині :)). І кожного разу вона викликала здивування і захват, як у малят, так і у їхніх батьків. Минули роки і, на початку нового тисячоліття, моє перше національне вбрання вдягнула вже моя доня, а колись згодом, сподіваюсь, в ньому хизуватимуться і онучки :)

Моя доця і наш костюмчик :)

А от шлях до другої вишиванки був довгим, років, мабуть, зо двадцять п'ять. Якось навіть на думку не спадало, що можна отак «за будній день» носити вишиванку самій, але кожного разу, походжаючи Андріївським узвозом, очі чіплялися за яскраві візерунки сорочок і щось таке піднімалося в душі прадавнє і світле... Наче на якусь мить я доторкалася до чогось невимовно великого і доброго! Але то були не мої вишиванки - моя чекала мене у Львові. Вона сумувала за мною на Вернісажі і, як тільки ми з нею зустрілися, у мене не виникло жодного питання з приводу того, що саме я хочу придбати на згадку про місто, в яке закохалася назавжди з першого ж погляду. Потім були ще вишиванки яскраві, барвисті і веселі: для себе, для дітей, для хрещеників та друзів, але саме ця, перша моя львівська вишиваночка, залишається найулюбленішою і ми з нею не чекаємо свят для того, щоб вийти в люди J  

Перша вишиваночка мого хрещеника. До речі, теж львівська :)

Хтось сказав, що у вишиванці, кольоровими хрестиками, наші пращури зашили генетичний код нації, і я щиро в то вірю! У найсвятковіші дні моя малеча за власним (непереборним, до речі) бажанням надіває саме вишиванки. Тай у звичайні дні ці сорочки - одні з найулюбленіших речей: я маю білі і чорну, син змінив вже декілька, бо росте дуже швидко, доня міняє свої вишиваночки, як то кажуть «до кольору до вибору», а ще, задовго до того, як вибухнула загальна мода, вона обрала для свого випускного саме вишивану сукню.

У сина кожна вишиванка - улюблена :)

Сьогодні вишиванка іменинниця і мені дуже приємно було з самого ранку зустрічатися поглядом з людьми, вбраними, як і я, в вишите українство. Незнайомі дорослі і дітлахи у сорочках з різнокольоровими візерунками щиро посміхалися один одному і перехожим, а дехто у «цивільному» сумно зітхав, мовляв, які ви молодці, а я забув! Червоно-чорні і різнокольорові, з орнаментами і квітами, хлоп'ячі і дівчачі, в ансамблі з джинсами і спідничками, трішечки заховані під піджаками або доповнені квітчастими віночками, вишиваночки крокують XXI століттям і розповсюджуються світом. Найяскравіше враження сьогоднішнього дня – дівчинка-китаянка, що йшла мені на зустріч у вишитій сукенці і з квітами у волоссі! Що не кажіть, а українці у вишиванках (не залежно від своєї національності) нереально АФІГЕННІ!

Доня виросла :)

З Днем народження, Вишиваночко! Зі святом, дорогі українці! Нехай на сорочках вашого життя кольори щастя, любові і злагоди завжди будуть насиченими і яскравими! Шануймося!

Зрозуміла, що не маю фотки в улюбленій вишиванці:) Виправлятимусь :)

Будем жить, командир!

Фотка, которая сегодня поймала меня в капкан!
Серега Скворцов, «лучший солист Первого Украинского, будущий солист Большого, очень большого, театра», герой самого-самого любимого фильма и Владимир Дмитриевич Талашко, визитку которого я уже лет 25 бережно храню в затертой коробочке с остальными реликвиями юности; медали, как будто с папиного кителя, и, такие родные, голубые петлицы! В этой фотографии уместились самые теплые воспоминания детства, а еще совершенно новое и незнакомое чувство по отношению ко Дню Победы. Чувство горечи от того, что подло оскорбив память моего деда-фронтовика и его боевых друзей, у меня отобрали святое ощущение «одной на всех»... Но об этом не хочется говорить, хочется пережить эту кремлевскую пропаганду, как досадное воспоминание о страшном сне, и просто помолчать в память о каждом из тех, без кого не было бы этой Победы. Просто не было бы и все!

Скворцов шел за Титаренко.
- Командир, - сказал он.
- Тихо! - прервал его комэск, прислушиваясь к далекому курлыканью. И удивленно сказал:
- Журавли...
- Да вроде бы рано...
- Уцелели...
- Слушай, Леша, - вновь начал Скворцов, но комэск посмотрел на него и только сказал:
- Серега, не надо слов!
И Скворцов его понял. Улыбнулся.
- Помолчим, командир.