Мой блог подвержен серьезной цензуре J

У цензуры намётанный глаз, острый ум, собственное непреклонное мнение и «крыша в верхах». А самое интересное, что этого маленького цербера я сама родила, вырастила и воспитала J

Мой самый внимательный и копающий читатель, самый строгий и вдумчивый критик, самый непримиримый редактор, моя дочь. Как-то так сложилось исторически, что за ней закрепилось право первого прочтения текста. Ее мнение важно для меня и, хотя порой я пишу на темы, которые далеки от ее сферы интересов, она, как ни странно, дает очень правильные и точные комментарии к моим мыслям. Что-то я принимаю безоговорочно и редактирую текст,  что-то пропускаю мимо кассы беззлобно шипя: «мала еще мать учить!» И все бы ничего, но есть еще и третий вариант развития событий…

Есть вещи, которые «злюка бобер» безжалостно запрещает публиковать. Я могу не соглашаться с ее аргументами, выдвигать собственные обоснования того, почему текст кажется мне достойным, но цербер неумолим – у него свои критерии оценки и в черновиках остаются эссе, которые мне самой, кажутся очень удачными, а еще честными и душевными. Кстати,  именно по этим критериям и происходит недопуск к публикации J «Написано хорошо, мне понравилось, но публиковать не надо!», - эта фраза  становится временным приговором для чего-то, что засветилось сильнее, чем стоило бы выносить на показ сейчас, в этот конкретный момент. Мимо моего сурового цензора не проскакивают ни аллегории, ни иносказания, ни намеки, ни сложные многоходовые сюжеты. Не работают аргументы о художественной форме повествования, приукрашенных ради красного словца событиях и прочих, окололитературных, изысках. Рецензент неумолим и, если он не может задавить меня своими доводами, то в ход идет тяжелая артиллерия.

Цензор звонит моему проверенному, лояльному и, может быть, даже слишком благосклонному читателю, который, по стечению обстоятельств, является так же его, цензора, надежной железной «крышей». Звонок другу бабушке и вот у меня уже два позитивных отзыва о тексте, который «точно не стоит публиковать» J Вот так в черновиках моего блога повисают до лучших времен значимые для меня тексты с мыслями, которые пока не пришло время высказать… Наверное оно и к лучшему – пускай все отлежится и уляжется, а когда-нибудь потом я перечитаю эти черновики еще раз и, может быть, пойму, что пришла пора нажать кнопку «Опубликовать». Невзирая на цензуру! 
Это будет бунт! J

«Приятного Вам кофе J»

Моя утренняя компания состоит из 4-х человек: трое мужчин около 50 лет и Дама, которую я упорно отказываюсь называть пожилой, хотя ей, наверное, хорошо за 70. Мы не знаем как зовут друг друга, но каждое утро рады встретиться и пожелать всем хорошего дня. Нас связывает одна единственная вещь -  уже несколько лет вместе пьем по утрам кофе в одной и той же точке на Житомирской.

Мужчины, явно коллеги, все время подтрунивают друг над другом, балагурят и учтиво пропускают вперед всех барышень, не скупясь при этом на комплименты, создавая очередь и хорошее настроение. Я не знаю кто они по профессии и, хотя к одному из них остальные все время обращаются  «доктор», я уверена, что они не врачи. Скорее это что-то вроде ученой степени, наверное J И правда, выглядят эти господа очень импозантно, по-деловому. При этом, они всегда приветливы, позитивны и интеллигентны. Краем уха я слышу истории, которыми они обмениваются, а иногда они что-то рассказывают именно мне, и эти короткие разговоры всегда очень светлые, шутки добрые, а смех искренний. Мы как-то очень непринужденно посвящаем друг друга в свои ближайшие планы (например сегодня я узнала кто из них когда идет в отпуск) и делимся свежими впечатлениями от кино, рыбалки, ливня и всего необязывающе прочего J Лювлю себя на том, что по этой троице я сверяю часы – если к моменту моего приезда они уже тусят у кофейного ларька, значит можно не тянуться за телефоном, чтоб проверить время до развозки, а вот если их нету у меня начинается легкая паника! Когда группа моих утренних одночашников не в полном составе, мне не все равно где они потеряли друга, и они, в свою очередь, всегда справляются где я пропадала, если мы долго не пересекались.

А Дама – она особенная, я давно хотела о ней написать. Есть в ней что-то такое… Необъяснимое… Женское… Настоящее! Буду честной – она не молода и это видно во всем: в осторожной походке, согнутой спине, немного скрипучем голосе и пожухшей коже, НО!!!! Это, действительно ДАМА! Появляясь она легко заполняет собой пространство: деятельная и живая, вся в приятных хлопотах и решении рабочих вопросов. Ни разу за эти четыре года я не видела ее без идеальной прически и совершенного макияжа (возможно немного агрессивного, но вполне допустимого J), ни разу в видавших виды или подчеркнуто возрастных вещах – она та еще модница! Иногда, в ожидании кофе, она заговорщицки спрашивает у меня шепотом идет ли ей кофточка и стоит ли одевать именно эти бусы под такое декольте. Она неисправимый оптимист – ее радует все: снег, дождь, мороз, обилие людей в утреннем метро и конфетка к ароматному кофе. Она задорно кокетничает в ответ на мужские комплименты, любопытничает, вникая в детали рассказов «доктора» и его друзей, и, уходя, желает всем легкого рабочего дня J 

Каждое утро это мои 5 минут у метро...

Сегодня мы с Дамой немножко разминулись: когда я подошла к ларьку, она уже уходила со своим неизменным эспрессо в бумажном стаканчике, который в ее руках выглядит чашечкой тончайшего китайского фарфора. Мы поздоровались на противоходе и я уже практически прошла мимо, когда она легко коснулась моего плеча рукой с безупречным маникюром. Я не расслышала что она сказала, но в ее смеющихся глазах скакали озорные бесята.

- Что-что? – переспросила я.

- Приятного Вам кофе! J

В добром утре не бывает мелочей J

Свеча и саксофон...

Свеча, перед тем как погаснуть, ярко вспыхивает… Никогда не обращала внимания на реальные свечи, но наверное это правда… По крайней мере в жизненных ситуациях получается именно так…

Лето, любимый город и ощущение радости… Не счастья, а именно радости от всего: от свежего маникюра, от Подола, на котором давно не была, от уютного столика в тени маленького кафе, от необычного на вкус и вид мороженого, от подъема  по вечернему Андреевскому спуску и заглядывания в чужие окна J Да, мама в детстве говорила мне, что пялятся в чужие окна только невоспитанные люди, но, как по мне, то, заглянув в окошко, можно окунуться в какую-то особую атмосферу и представить на секунду как живется вот тут,  в тени деревьев маленького дворика на Трехсвятительской, в квартире со старыми деревянными рамами или вот в той, другой, с огромным королевским балконом. А еще,  очень здорово придумывать счастливые истории для обитателей этих квартир и искренне желать этим людям, чтобы счастье у их семейного очага было не гостем, а хозяином! J

Наверное странно, но в этот день спокойно и несуетно чувствуешь себя даже на людном пешеходном Крещатике… Перепичка, которой делишься с голубями просто сидя на бордюре клумбы, поближе к уличному музыканту, чтобы послушать саксофон. Звучит что-то нежное и очень лирическое. В этот момент ловишь себя на мысли об удачных совпадениях - по стечению обстоятельств именно эту мелодию я накануне пыталась найти в сети не зная ни названия, ни слов текста песни J. Дорога к музыкальному фонтану оказывается очень запутанной и долгой, но это тоже радует – сто лет не петляла вот так по центру… И снова саксофон: мальчишка лет 8-10, пусть не очень чисто, но старательно напоминает о детстве и о том, что «облака – белокрылые лошадки»…

Музыкальный фонтан, который почему-то отказался быть и музыкальным и световым, легко прощен, ведь радость – она не в фонтане J Опять кругами до двора Владимирского собора, и снова заглянуть в окна (я очень люблю Владимирский...). 

Потом в вечерний троллейбус, который развозит по домам такие разные окончания воскресных киевских историй. И вдруг, неожиданно, саксофон!!! В двух шагах от дома, в ночном, почти безлюдном, парке на засыпающей Соломенке. Едва различимый в темноте музыкант просто играет для себя и тех немногих прохожих, которые продолжают свой роман с теплом июльского вечера. Ночь, лето, парк, саксофон и какая-то особая трепетная аура, которая вот-вот рассеется от легкого дуновения ветра...

Свече оставалось гореть примерно минут пятнадцать…

P.S. а песню, я все-таки нашла :) 

Очима найрідніших

Завжди позитивний і усміхнений, лагідний і уважний до кожної людини, з якою зводить його життя, відкритий та щирий – саме таким знають і люблять Євгена Михайловича Шаха друзі, колеги і глядачі. Закоханий у життя, в людей і в свій театр вже понад півстоліття виходить він на рідну франківську сцену, і кожного разу дарує глядацькій залі свій талант, своє натхнення  і частинку своєї душі.

Сьогодні, 9 лютого,  Євген Михайлович святкує свій ювілей!  Я щиро приєднуюсь до всіх привітань, які почує сьогодні іменинник від своїх шанувальників, друзів та найрідніших людей.

Спілкуючись з паном Євгеном, я неодноразово звертала увагу на те, що коли він починає говорити про своїх близьких, у повітрі відбувається щось абсолютно магічне: тепло і ніжність огортають увесь простір навколо нього. Родина – його натхнення і його гордість! Тож саме у найближчих людей пана Євгена – дружини, Наталі, та сина, Андрія, -  я запитала про те, який він, франківський корифей, поза лаштунками J

Пані Наталя, скільки років Вашій міцній і дружній родині?

пані Наталя: Вік Іісуса Христа - ми разом вже 33 роки.

 

фото з родинного архіву

А чим свого часу підкорив молоду красуню хлопчина на ім'я Євген Шах?

п.Н.: Я вперше побачила цього хлопчину не на сцені театру ім. І.Франка, а в студії Українського радіо на Хрещатику 26. (Моє рідне Українське радіо, де я працювала кореспондентом все своє життя). Закохалася до безтями! А чим підкорив? Та УСІМ!!! Підкорює й досі. Підкорює, насамперед, своєю увагою, любов’ю до своїх рідних, щирим відношенням до своїх друзів, колег по роботі. Словом (вибачте за пафос) він - справжній мужчина.

фото з родинного архіву

Що найскладніше у подружньому житті з талановитою творчою людиною?

п.Н.: Абсолютно ніяких складнощів, адже я теж творча людина. (Хоча на талант не претендую J).

А що пан Євген найбільше цінує у побуті?

п.Н.: Мабуть, як і кожна людина, затишок і спокій. Щоб дружина не підвищувала голос, щоб було щось смачненьке на столі і до столу. А якщо й немає, то сам все купить при- готує і стіл накриє. А ще й посуд помиє

Пані Наталю, а яка улюблена страва Вашого чоловіка?

п.Н.: А хто із нас не любить смачно поїсти? Любимо мій полтавський борщ (один із секретів полягає в тому, що мої бабусі і мама додавали туди настояний на цукровому буряку квас і, звичайно, цукровий буряк. Плюс домашній кисляк). Любимо перші  страви, м’ясо і ковбасу. Морепродукти і овсяний суп чоловік готує особисто. А коронна його страва - бігус і деруни (по західноукраїнському пляцки).

Іноді актори кажуть, що робота над складною роллю може позначитися на їхній особистій поведінці і серйозно вплинути на взаємини з найближчими людьми. Чи бували такі ролі у пана Євгена?

п.Н.: Ніколи ніякі ролі не впливали на наші взаємини.

Кохана жінка завжди є музою для свого чоловіка. Крім того, що Ви даруєте панові Євгену натхнення для роботи, чи допомагаєте Ви йому якимось чином в роботі над образами? Чи радиться він з Вами в своїх творчих пошуках?

п.Н.: В роботі над образами не допомагаю, бо він цього не потребує.  А в творчих пошуках радиться, і, як правило, наші думки співпадають.

Яка роль, на Вашу думку, далася Євгенові Михайловичу найважче?

п.Н.: Кожна роль, навіть епізодична, потребує і здоров’я, і нервів, і недоспаних ночей,  якщо ти вболіваєш за свою професію. Мабуть, зайве говорити, як вболіває за свою професію, за свій театр мій чоловік.

Пані Наталю, коли Ви дивитися на пана Євгена з глядацької зали, чи вдається Вам сприймати образ героя окремо від образу коханого чоловіка?

п.Н.: На сцені бачу не свого чоловіка, а того персонажа, якого він грає. В цьому, мабуть, і полягає магія театру. Свого чоловіка я бачу лише тоді, коли після закінчення вистави всі актори кланяються глядачам. Це щемливі для мене хвилини, коли ледве стримую сльози. Втім, інколи і не стримую J.

Найголовніше Ваше побажання панові Євгену у його ювілей?

п.Н.:Не буду оригінальною. Насамперед, здоров’я, здоров’я і ще раз здоров’я. Він мріє про те, аби свого внука, Назарчика, повести до школи. Женимо свого внучатка, коханий, а там буде, як Бог дасть... Люблю, цілую, обожнюю. Многая літа!

Маленький Назарчик з дідусем
Фото родинного архіву

Андрію, подекуди діти, що виросли в акторських родинах, говорять що це цікаве, але й непросте дитинство J Чи легко Вам бути акторською дитиною?

Андрій Шах: Я виріс в звичайній сім’ї з незвичайними батьками. І справа навіть не втому, що наша родина завжди вважалася творчою (моя мама працювала журналістом на українському радіо) і це якимось чином могло вплинути на моє виховання. А справа в самих батьках. Я народився пізньою дитиною і до самого мого народження вони ретельно готували всі ті найкращі якості, які можна вкласти в свою дитину. А розвивати ці якості можливо було лише тоді, коли ти ростеш  в середовищі любові, піклування, захищеності та душевного тепла своїх батьків.

Фото з родинного архіву

Чи легко бути акторською дитиною: у школі мені ДУЖЕ НЕ подобався один момент: мені постійно доводилося вести майже всі шкільні концерти. Вчителі мотивували це тим, що мій батько актор, тому акторство передалося мені генами. Я не розумів, чому мій батько актор, а вечори маю вести я. Я ненавидів вчити текст, виразно його розповідати, з величезною відповідальністю готувався до шкільних виступів, переживав і як результат-наступного разу мене знову і знову назначали ведучим…З часом я зрозумів, що мій батько працює в одному з найкращих театрів, в одному з найпотужніших і найпрофесійніших театральних колективів. Поступово в моєму житті почало з’являтися таке слово як «гордість».

Тож захвату від власних виступів у Вас не було J А як Ви сприймали татову роботу у дитинстві?

А.Ш.:  Я дуже переживав і хвилювався, коли тато виходив на сцену. Чомусь, мені здавалося, що всі в залі знають, що це мій батько і від того я переживав ще більше. В дитинстві мені хтось сказав, що скручена в кулаці дуля оберігає від нападу собаки. Не знаю чому, але коли тато з’являвся на сцені я скручував дулю, щоб оберегти його від того, щоб він часом не забув слова. Певно, це йому дуже допомагало, адже слова він ніколи не забував J

Можете пригадати ситуацію, коли Ви вперше відчули, що Ваш батько дуже обдарована і талановита людина?

А.Ш.: Я  відчув це в перших класах школи. Ми робили з ним уроки і тут татові зателефонували з театру. Захворів хтось з акторів і тата терміново викликали за декілька годин до вистави для того, щоб ввести його в нову для нього роль. Було багато тексту і вкрай мало часу для його вивчення. Тато вклав текст в газету (щоб глядач нічого не замітив – наче так і мало бути-персонаж з газетою у руках)і з нею грав роль. Уроки в той вечір я так і не доробив-сильно переживав за тата. З іншої сторони мені було неймовірно приємно, що зателефонували саме йому і виручив театр в той вечір саме він.

І у Вас все одно не виникло бажання наслідувати професію пана Євгена?

А.Ш.: Ніколи  всерйоз не замислювався над тим, щоб стати актором. Змалечку я мав можливість постійно ходити в театр, дивитися всі вистави і така своєрідна насиченість театром була для мене достатньою, щоб дивитися на сцену з зали, а не навпаки. До того ж, ще одну династію акторів цей театр міг би вже не витримати J 

фото з родинного архіву

Яка роль пана Євгена є для Вас улюбленою і чому саме вона?

А.Ш.: Роль Степана Крамарюка у виставі «Житейське Море» Карпенка Карого. Ця вистава вже дуже давно знята з репертуару, але пам’ять про неї сильно закарбувалася в моїх спогадах. Це була одна з головних ролей тата. Наприкінці вистави він читав монолог вивертаючи свого персонажа з середини на зовні. Мені запам’ятався не так монолог, як та мертва тиша і затамований подих глядачів. В кінці монологу тато завжди зривав аплодисменти, а вигуки з залу «БРАВО!!!» Це «Браво» постійно супроводжує його на сцені й до тепер, але в «Житейському морі» для мене воно було найглибшим.

Андрію, а зараз часто буваєте у театрі на татових виставах?

А.Ш.: В цей театр можна ходити кожного дня – настільки потужна, цікава, професійна і рідна гра всіх акторів. Але через зайнятість на роботі і постійні відрядження часто ходити до театру не вдається. Іноді ностальгія за деякими виставами, на які я часто ходив в дитинстві, настільки сильна, що я переглядаю їх у записі. Спеціально для цього попросив у тата дістати архівні зйомки таких вистав як «Житейське море», «Тев’є Молочник», «Енеїда», «Майстер і Маргарита» та «Біла ворона» - вистави з якими пройшло моє театральне дитинство.

Ви перелічили багато чудових вистав, і я певна, що у кожного з шанувальників пана Євгена є свій улюблений образ у його виконанні. А яким він є в ролі батька?

А.Ш.: Роль батька – це та роль, яку заздалегідь вивчити не можливо. Сценарій пише сама дитина і кожної секунди він непередбачуваний. Якщо порівняти всі його ролі, то цю роль він не грає, він живе нею. Переконаний, що цю роль я не зіграю краще за нього. Грати подібно – буду намагатися.

 

фото з родинного архіву

У яких життєвих моментах пан Євген буде першою людиною, до якою Ви прийдете за порадою?

А.Ш.: У моментах, коли дуже потрібні будуть гроші J А серйозно, будь-коли – це ж найрідніша мені людина.

Найголовніше, чого Вас навчив пан Євген?

А.Ш.: Вірити в Бога. А Він є, інакше я б не мав таких батьків.

Яким сьогодні буде Ваше побажання батькові на наступні 70 років? J

А.Ш.: Прожити ще вісімдесят.

Ескіз до вистави або класика, франківці і Богомазов

На Покрову франківці презентували пресі першу прем'єру сезону - нову виставу Дмитра Богомазова «Ліс» за О. Островським.

«Я особливо звертаю вашу увагу на те, що сьогодні ви побачите тільки ескіз до вистави,» - наголосив перед показом режисер, чим неймовірно мене потішив. Я дуже люблю спостерігати, народження вистави. Мені цікаво, як вона набирає сили, яскравості, напівтонів, як змінюється від моменту останньої репетиції  до п'ятого, десятого, двадцятого показу. Як наполегливий пошук і хвилювання акторів змінюється впевненою розкутістю і виваженою досконалістю образів,  створених на сцені.  «Наголошую – це тільки ескіз! Тому я дуже радий бачити в цьому залі студентів – вони розуміють про що йдеться,  і не дуже радий бачити журналістів… На сьогодні ще не готові всі декорації, тож вам доведеться деякі речі собі уявити: наприклад отут (з лівого боку сцени) завтра стоятиме гора, з якої Аксюша буде топитися, приходьте завтра, побачите, як вона гепнеться… Повторюю – це ескіз, тож, якщо побачу завтра негативні відгуки, панове журналісти, перестану вітатися»,  - з веселою посмішкою «погрожує» режисер.

Але мені здається, що в цьому питанні, Дмитро Богомазов трішки кокетував: чудовий літературний матеріал, зірковий акторський ансамбль і талант самого режисера, як на мене, не залишають особливого простору для критики. У виставі – все до ладу.

Кумедна й непосидюча Уліта (Тетяна Міхіна), розважливий і терплячий до усіляких панських чудернацтв Карп (Юрій Ребрик) створюють живу атмосферу  маєтку «Пеньки», а Іван Восьмибратов (Олег Стальчук) і сусіди-поміщики уособлюють звичаї тутешньої спільноти.

Улюблениця глядачів, Наталія Сумська, в ролі удовиці-«благодійниці» Гурмижської дозволяє глядачеві  побачити не тільки аморальну і жадібну людину, що  здатна жорстоко зруйнувати чужу долю. На лічені миті в малюнку ролі проглядає інша Раїса Павлівна, молода, закохана і беззахисна…

фото В. Ландар

Розкішний трагікомічний дует провінційних акторів Нещасливцева і Щасливцева.  Гучні і зворушливі, кумедні  і щирі, шахраюваті  і шляхетні – вони неймовірні! Анатолій Хостікоєв і Василь Баша ведуть свої ролі на цілковитому контрасті : прізвища, зріст, зовнішність, акторська вдача, принципи і переконання. Вони – вибухова енергетика вистави, її настрій, її родзинка.

фото В. Ландар

В котре, приємно здивували чудові, талановиті молоді франківці: амбітний і  боязкувато-недоладний підлабузник Олексій Буланов  - неочікуване перевтілення  красеня Олександра Форманчука,  безпорадні закохані Аксюша (Ксенія Баша-Довженко) і Петя (Олександр Печериця) незнайомі і дуже зворушливі у романтичному  чуттєвому контемпі.

фото В. Ландар

«Для нас дуже важлива перша реакція глядачів, тож, якщо протягом вистави вам буде смішно, смійтеся, будь ласка, акторам буде приємно», -  попросив перед виставою пан Богомазов, проте, це прохання, направду, було геть зайвим: сміх в глядацькій залі був гучним і  щирим.

Імпровізації, дотепні жарти, кумедні деталі в образах кожного з героїв роблять цю виставу, по-справжньому, веселою, але й замислитися глядачеві є над чим. Як і у нашому звичайному житті, у кожного з героїв вистави своя п'єса – у когось вона про кохання, у когось про страждання і злидні,  у когось про гроші та інтриги. Змінюються часи, ситуації, персони, маски, ролі, але й до сьогодні життя завзято зводить кожного з нас то з благородними  лицедіями,  то з жалюгідними комедіантами…

Закінчу, мабуть, нелогічно…. Я не люблю класику. Тобто, я її дуже поважаю, але не люблю. Зазвичай, класичні вистави доволі пафосні, перевантажені  алегоріями і  хрестоматійними образами, але все це не про «Ліс»!  Тож я сміливо записую його в перелік своїх улюблених вистав і  щиро бажаю  глядацької любові  та незмінних аншлагів J

Голос ошалелого горя

Этот день я помню очень хорошо. Это была самая обычная смена в колл-центре. Обычные звонки, привычные клиенты, стандартные вопросы и вдруг прорвался он, мужчина, который в панике кричал в трубку: «Девушка, что со связью у вас? Что с линиями??? Пожалуйста, проверьте!!!! Срочно!!! Или помогите мне дозвониться, я вас умоляю, у меня там семья!»

Паникеры и скандалисты звонили нам часто, так что «пронять» эксперта СС,  было очень непросто, но этому человеку я поверила сразу и безоговорочно. Больше того, его паника передалась мне мгновенно, хотя я категорически не понимала почему. 

Стряхнула наваждение, собралась (благо, тоже не впервой):«Обязательно все проверим, скажите, пожалуйста, куда именно Вы пытаетесь дозвониться?» - «В Америку, девушка!!!! В Америку!!!! В Нью-Йорк!!! Там моя семья! Дозвониться невозможно!!! Умоляю, помогите мне!!!». Что было причиной такой аффектации я не знала, но мандраж от собеседника почти осязаемо сочился через наушник гарнитуры и накрывал меня липким одеялом тревоги.  Я видела ленту дозвонов, и правильность набора не вызывала сомнений. «Не волнуйтесь, пожалуйста, мы обязательно разберемся в  ситуации. Что Вы слышите при наборе номера?», - «Ничего не слышу, НИЧЕГО, сделайте что-нибудь!!! Девушка, милая, если Вы можете, позвоните сами, я Вас очень прошу, дозвонитесь им, просто скажите мне, что они живы!!! Я умоляю Вас!!!! Позвоните им!!! СКАЖИТЕ, ЧТО ОНИ ЖИВЫ!!!!! »

«Кажется, накрылся «+1» -  у меня вторая жалоба», - сказал Сашка, который работал за соседним Meridian

«У меня тоже конфликтный по Америке», - слышно с другой стороны,

«И у меня уже второй… Ребята, абонент говорит, что там теракт… Кто-то знает, что происходит?», - Викин голос откуда-то из-за спины.

«Проблема с дозвоном на «+1», сейчас будет сообщение на «Форуме», вопрос решается», - старший смены.

«Ребята, это  пи…ц!!! Теракт… Самолеты врезались в Торговый центр», - кто-то, кто первым влез в и-нет

«Позвоните им, умоляю вас!!!!», - мужчина уже плакал навзрыд…

11 сентября 2001 года… Волна холодного ужаса и ощущение абсолютного бессилия…

В тот день в Нью-Йорк звонил весь мир. Невероятное количество звонков, практически обвалило связь. Чтобы дозвониться нужно было часами с маниакальным упорством набирать заветный номер, который начинался с заколдованного «+1» и надеяться только на чудо.

Сейчас мне кажется, что в ту смену не было других звонков, хотя, конечно, наверное, пробивались обычные житейские вопросы. Это был мой самый страшный рабочий день: нас умоляли восстановить связь, нас проклинали, у нас искали хоть какой-то помощи обезумевшие от неизвестности родственники и друзья нью-йоркских абонентов… Мы, как могли, старались поддержать, подбодрить, обнадежить… Получалось это плохо, вернее не получалось вовсе, но мы говорили искренне, от всего сердца. Думаю, каждый хотя бы на одну, невероятно страшную секунду, представил себя тем самым человеком, голос которого срываясь звучал в трубке.

Новостные ленты и кадры ужасной хроники были уже потом, когда закончилась моя 12-часовая рабочая смена, может быть поэтому дата 11 сентября и слово «теракт» для меня это не образ, это голос. Голос ошалелого горя, бесконечного отчаяния и надежды, тлеющей в глубине безысходности. Голос того мужчины… «СКАЖИТЕ, ЧТО ОНИ ЖИВЫ!!!!!»

14 лет…Светлая память...

 Я очень давно не видела ее, ту, с которой связана корнями и пуповиной. Ту, которая всегда первой встречала меня, когда приезжала на свою малую родину. Ту, которая всегда ждет меня  у самой дороги, и чувствует все, что со мной происходит и, временами, принимает удар на себя.

Мы с ними родились в один солнечный весенний  день неподалеку от Каменца-Подольского. Я и они, елочки-двойняшки, по обе стороны дороги у въезда в мое родное село. С пеленок я знала, что эти зеленые красавицы, в каком-то смысле, мои сестрички – благословляя свою первую внучку, счастливый дедушка посадил их в мою честь:  чтобы они росли вместе со мной,  встречали и провожали меня, чтоб всегда напоминали мне откуда я родом. «Колись, коли мене вже не буде, - казав дідо, – приїдеш у село, побачиш ці ялинки, і згадаєш про мене».  Так и вышло… Дедушки нету уже больше тридцати лет.

И одной из елочек уже тоже нету… В тот год меня, девчонку-подростка, накрыл в поле пчелиный рой: черное облако разъяренных насекомых с остервенелым гулом жалило меня со всех сторон и только  Ангел-Хранитель спас тогда меня от смерти. В тот день он принял облик сгорбленной старенькой бабушки, укутанной в 30-тиградусную жару толстым шерстяным платком. Мозолистыми руками, под градом укусов, бабушка заботливо укутала меня, задыхающуюся от бега и рыданий, этим самым платком, надежно защищая от обжигающих жал. Я не помню, что она говорила мне, как успокаивала, не помню как мы с ней попрощались, не помню, как меня спасали всю ночь... Только знаю от мамы, что врач, накачав меня какими-то уколами сказал, что противоядия нет и надеяться можно только на молодое здоровое сердце, которое самостоятельно справится с таким количеством яда.  Сердце выдержало, а вот своей спасительницы я не видела больше никогда (как, впрочем, и ни разу до этого), хотя это очень странно – в небольшом-то селе. А еще, после этого случая одна из моих елочек начала болеть, чахнуть и, спустя какое-то время, окончательно высохла. Несомненно, это можно назвать совпадением, но я от чего-то верю, что как-то это связано с тем самым пчелиным ядом. Кто знает, может быть именно ее жертва была ценой моего спасения в ту ночь?

С тех пор моя елочка осталась одна и, хотите верьте, хотите – нет, она всегда меня чувствовала. Маленькое деревце (колючее, но симпатишное J) набиралось сил, все плотнее укоренялось, тянулось в высь и, каким-то удивительным образом, по-своему повторяло все мои жизненные метаморфозы: если я приезжала в душевном раздрае или с какими-то проблемами – меня встречало видавшее виды, побитое непогодой и палящим солнцем, пожелтевшее и уставшее дерево. Но если я была счастлива, у въезда в мое родное село качала тяжелыми ветками стройная лесная красавица.

Жизнь сложилась так, что уже много лет я не была на малой родине и очень давно не видела ее, ту, с которой связана корнями и пуповиной. Но вот вчера, совершенно неожиданно, брат-путешественник прислал мне это фото и я поняла, как соскучилась. Вот такая она сейчас, моя маленькая елочка-сестричка. Красавица, правда? Выходит, еще повоюем J